Стрілою мчався човен крізь мряку, а Андрійко радів, що під її покровом проїде повз табір без перешкод. Дорога у Степань лежала перед ним, і зразу ж почала працювати' його уява та вкладати хід майбутньої розмови із Свидригайлом. .<
Година за годиною минала, а човен плив усе далі й далі. Десь над ранком зійшов місяць, і хоч не видко його було з-за хмар, та все-таки мряка побіліла, а серед неї, наче привиди, з'являлися ліси то по цей, то по той бік русла. Із сходу потягав холодний ранішній вітерець, який міцнішав звільна, а під його напором переливалися бовдурі мряки, наче клуби диму. Промоклий та втомлений, Андрійко почав відчувати холод та голод, тому скористався з хвилини, коли човен виплив на спокійну воду, і протяг руку за сумкою з харчами, яка висіла через плече.
Одначе, на превеликий подив, на плечі не висіло нічого, крім малого клаптика відірваного полотна. Видко, під час переправи через рівчак сумка обірвалася і впала у воду. Андрійко злякався, бо в зв'язку з цим мусив покидати човен та шукати поживи в якомусь селі, і то не над рікою, а далі, в лісах, бо всі оселі над рікою були спалені та пограбовані шляхтою або покинуті самим населенням.
З тугою та нетерплячістю ждав Андрійко світанку й нарешті діждався його. Тоді почав поволі кермувати човном до правого берега і причалив якраз напроти якогось опустілого села, що стояло над рікою. Він прив'язав човен до верби, а сам пішов у село, де сподівався роздобути сухих дров на вогонь та якоїсь поживи. Прикре враження робило безлюдне пусте село. Повідчиняні двері хат, поламані плоти та згоріла хата над самою річкою свідчили про те, що ворог таки справді був тут і господарював по-своєму. У хатах залишалась тільки поламана й понівечена утвар, подерті вовняні ліжники, потовчений посуд тощо; на гнойовищах тут і там гнили шкіра корови, теляти або голова свині. Видко, ворог знайшов ще дещо в селі та на місці із цим справився. Зате в городах найшов Андрійко часник, редьку, петрушку, цибулю і намикав досить ярини, з якої думав зварити юшку. Нишпорив також по хатах за хлібом та сіллю, однак ні одного, ні другого не знайшов.
Нарешті побачив на невеличкому підвищенні поземелля церковцю та боярське дворище. У церкві було повно кінського та людського гною, видко, польські ратники навмисне зробили з неї хлів. На церковній ограді висів на мотузі старенький піп з білою бородою, але лиця не було видко в нього, бо його склювало вороння. Нестерпний сморід наповняв повітря, але видко, недавно гостювали тут грабіжники, бо члени ще держалися, а тіло не відпадало ще від костей. Більше не бачив Андрійко жодного трупа в селі, і було очевидним, що мужики заздалегідь покинули оселі, а залишився тільки при церкві старенький піп.
Перехрестився хлопець, увійшов в опоганену, збезчещену церкву, бо осоромлена святість видалася йому чомусь подвійно святою. Він укляк і почав півголосом відмовляти молитву.
— Молитвами святих отець наших, господи, Ісусе Христе, боже наш, помилуй нас!
— Помилуй нас! — повторив хтось поруч, наче відгомін, а слідом за цим почулося тихе хлипання. Вмить зірвався хлопець з колін і оглянувся. З кута притвора дивилось на нього двоє очей, великих, палаючих недугою чи божевіллям, дитячих очей.
— Хто ти? — спитав він, підходячи.
З кута вилізло, може, десятилітнє дівча, брудне, розхристане, страшне.
— Я... Хто я?.. Не знаю, нічого не знаю! — заговорило швидко.— Але ти... хто ти будеш? Правда, що ти не лях?..
І дитина стала на порозі, готова кожної хвилини тікати.
— Ні, дитино, я свій! — відповів Андрійко.
— Я так і гадала, бо ти клякав, як колись і я, і люди, і дідо... Та людей нема, мене нема, тільки дідо осталися...
— Дідо? Де ж вони?
Дівчатко підняло руки вгору, а померклі очі засвітилися знову дивним огнем.
— Дідо? Дідо тут!.. Гойдається...
Сплеснула руками і зареготалася, аж Андрійкові мороз пішов по шкірі. Він зрозумів усе. Це дівча було онукою попа...
— Ходи, дитино, за мною, будемо варити їсти! — сказав ніжно, узявши її за руку.
— Ходім! Ходім! — прошептала дитина і раптом здригнулася всім тілом.
— Я боюся... тут не раз ніччю приходили вони... ляхи... з рогами на голові, з огнем у роті... ух! я боюся... вони гойдають діда на ограді...
Узявши оберемок ярини, пішов Андрійко з дитиною, яка повела його просто у боярське дворище, у стайню. Тут знайшов молодець, на превелике диво, під берлогом пастуха, в старому солом'яному кошілю чимало житніх сухарів. Яким чудом вціліли вони від очей голодних наїзників, бог знає! Хлопець поколов двері, розвів огонь та зварив похідну юшку з сухарями у старім горщику, який знайшов у жолобі. Жадібно накинулася дитина на теплу страву, якої не бачила два тижні, а потім заснула на мерві. Тим часом сонце зійшло, розігнало мряку і вперше за кілька днів виглянуло на світ. На Андрійкові висох одяг, а тепло вогню та страва розслаблювали його тіло та клеїли очі до сну. Якийсь час опирався спокусі, та нарешті перемогла втома. Заснув.
Далекий тупіт кількох коней збудив його. Прожогом кинувся, протираючи заспані очі, до дверей.
Що це? Ще ранок?.. Ба ні! Червона заграва заливала обійстя дворища. Це вечір!
Він проспав увесь день.
Тим часом тупіт наближався, і Андрійко подумав, що це можуть бути вороги. Відвернувся за дитиною і... скам'янів на місці.
На гнилій мерві лежало її маленьке, мов скипка, висохле тільце з худими кістлявими ручками, піднятими вгору, та відкритими очима. Воно було мертве. На личку застигла усмішка якоїсь тихої, неземної радості. Неначе останнім поглядом меркнучих очей, побачила дитинка щастя, якого не бачила в житті: може ангела-хранителя, а може... маму...
— Що це таке? — питав себе Андрійко, мов непритомний.— За віщо ж це?
Обухом вдарило в нього страшне горе дитини. Мов п'яний, вийшов із стайні, незважаючи на те, що тупіт замовк, а на обійсті двоє невідомих говорили між собою.
— То тут! — казав один.
— Еге ж, тут недалеко їх божниця! — відповів другий.
— Ха-ха-ха! Хіба стайня та хлів!
Зареготалися.
— А там, далебі, ще висить піп, що повісили.
— То й краще! Буде кому поблагословити нас на рать.
— Коби лише решта вчасно приїхала, а то вернуться люди... Га! А це хто?
Побачили Андрійка, який повільною ходою наближався до них.
— Хто ти? — спитали в один голос.
— Кажіть краще, хто ви? — відповів Андрійко, а його уста тремтіли.— То ви повісили попа?
— Ага! Це один із них! — здогадався вмить один з приїжджих.— Ану, Войтек, бий!
Підняв обух, який держав у руці. Але швидше, ніж оком кліпнути, свиснуло вістря меча, і без стогону повалився парубок на землю. Другий побіг до коня, але, як тигр, що скаженіє, втративши дітей, кинувся за ним Андрійко і з усієї сили хляснув його мечем через ухо. Кілька судорожних рухів кончини, струмінь крові, щось наче кректання п'яної людини, і не стало обох прибулих. Були це, видко, пахолки або і служебні неповноправні шляхтичі, що украли прегарного лицарського коня із збруєю, сідлом та всілякими достатками якогось пана, а тепер, змовившись ще з іншими, вибиралися грабувати по Волині. З їх бесіди здогадався Андрійко, що вони тут не вперше, та що цей малий труп на берлозі, це жниво божевілля та смерті посіяли вони.
Довгу хвилину стояв Андрійко над обома ляхами, і звільна втихала хуртовина почуттів у його серці.
Обтер меч, а потім, знайшовши заступ, при останніх блисках сонця почав біля церковних дверей копати маленьку дитячу могилку...
Другої днини обшукав бесаги вершників і знайшов у них те, чого йому не вистачало — поживу. Тому, не гаючись, сів на лицарського коня, двох інших узяв для зміни на аркан і поїхав уже простою дорогою у Степаны їхав день і ніч, причому, однак, найбільше піклувався лицарським жеребцем, заїжджав до боярських дворищ, де підмінював стомлених запасних коней на нових. Лист Юрші до великого князя давав йому право й основу ставити вимогу, і ніхто не противився їм. Навпаки! Всі вітали його як героя, тим більше, що бачили на дев'ятнадцятилітньому молодцеві лицарський пояс. Бояри дивувались також з лицарської зброї, яку Андрійко вважав воєнною здобиччю. Вона була варта чималу суму і надавала поваги молодому та поважному посланцевівоєводи.
Шостої днини Андрійко став перед великим князем, який прийняв його весело й ласкаво. Невеселий, однак, був настрій Андрійка при вході у кімнату великого князя. Степань роїлася, щоправда, від людей, але між ними більше було служби, жінок та скоморохів, ніж збройних людей. Особливо мало було литовських ратників, а з руських тільки Чарторийські привели по кількасот коней. Боярство приїздило, щоправда, раз у раз, але й раз у раз роз'їздилися ті, яким набридло сидіти у голоді та вогкості під шатрами. Інші князі посилали замість себе та своїх ратників листи і посланців, які торгувалися за надання почесті та гроші. Поминувши прихильників та князів Чарторийських, війська у Свидригайла не було. При ньому був князь Семен Гольшанський, який зразу ж пізнав молодого Юршу.
— А ось наше Юршівське орля! — привітав молодця.— Здоров, лицарю!
— Бажаю всього добра та благословенства божого на його великокняжу милість, а й вам, милостивий князю, приношу належний поклін від воєводи і себе! — сказав Андрійко, передаючи лист великому князеві.
— Славно, молодче! — гукнув Свидригайло.— Ось сідай, напийся, а я прочитаю лист. Це ти його писав, правда?
— Я ваша милість!
— Ну, як так, то напийся, а там і прочитаєш сам!
Андрійко насилу проковтнув напиток, а потім прочитав написане. Хвилинку мовчали обидва князі, аж Свидригайло вдарив кулаком об стіл.
— Диви, диви! — гукнув він.— Я гадав, що Юрша допомоги просить, а він сам задумав доїхати ляхів! Це добре, ха-ха-ха! Що ж ти на те, Семене? — спитав.
— Гадка добра і влучна! — відповів той.— Якщо це правда, що ляхи голодні та недужі, а коні гинуть ночами, то справді можна би їх назавжди примістити під Луцьком.
— Це правда, милостивий князю! — втрутився Андрійко.— Тому саме мене вислав воєвода, бо зумію провести великокняже військо хоч би й під кімнату короля...
— Військо, військо, та де воно є? — розлютився раптом Свидригайло.— Острозький торгується, наче Анзельмус за реліквії, Монтовта нема, Жигимонт ніби жде наказів, а чортзна-якої мари сидить у Овручі.