Вони навіть не встигли висохнути після миття в озері і від них тхнуло болотяним гнилляччям. — Куди ж можна збиратися отак, без ліхтарика, без чобіт?
Оснач швидко перевзувся. Шукаючи "сатанинське кореневище", вони по черзі гукали Марію, але трясовина похмуро мовчала. Крижань уперто промацував променем ліхтарика болото, очеретяні зарості. Нікого! Та ось чоловік, що підстрибцем поспішав сліом за ними, раптом закричав:
— Егей! Дивіться! Туфелька! Біла! Її... Ми з дідом ще й завважили, що в білих!...
Туфелька валялася біля кореневища, якого вони не помітили. Отже, Марія Святешна! Оснач не сумнівався, що це була саме вона. Значить так: вийшла вона якраз на Сатанинський брід... А що далі? Наважилася перейти на острів? Дізналася, що вони подалися на Кричинецький і хотіла розшукати? А може?..
Подумавши це, Оснач знервовано пересіпнув плечима. Що люди вдаються до самогубства — не новина. Але ж не в такий спосіб! Як можна зважитися на самогубство посеред трясовини? Цього він збагнути не міг. А Захар Шаблюк? Але ж ні, там була інша ситуація, і то не самогубство, а боротьба, подвиг.
Оснач уважно, наскільки це можливо було при світлі ліхтарика, оглянув туфельку, ніби в ній могла таїтися розгадка трагедії, й обережно поставив її на низенький, обплетений корінням пень, що вдень скидався на спрута.
— Куди ви збираєтеся йти? — вжахнуся рибалка, бачачи, що Крижань увійшов у болото. — Адже там нікого нема. Вже нема, — давав зрозуміти, що йти з ними в цей ризикований пошук він не збирається.
Ще не світало, проте небо над плавнями вже зайшлося попелястими плямами, з яких ніч ось-ось мала зшити блакитно-сиву завісу ранку. Але в плавнях усе ще панував вогкий задушливий морок. Ступивши в нього, Крижань нібито й не звернув уваги на слова рибалки, але все ж таки на першій же купині затримався, примусивши зупинитись і Радомира. Промінь ліхтарика поволі вигасав — сіли батарейки, одначе Крижань вперто промацував ним трясовину, відшукуючи ще якісь ознаки присутності тут людини.
— Стогін! — насторожився Оснач. — Здається, стогін.
— Поклич, якщо чув, — сухо відповів Крижань. "Не вірить", — зрозумів Радомир і тільки тому не покликав. Він і сам собі вже не вірив.
— Минуло ще хвилин п'ять. Крижань вимкнув ліхтарик, щоб очі звикли до світанкових сутінок.
— Маріє! — гукнув Оснач так, ніби дівчина могла знаходитися по той бік озера. — Відгукнися, Маріє!
А, почувши у відповідь навиразне, приглушене якесь: "А-а-а", знову не зрозумів, що це: стогін, зітхання, приглушений крик, та такий, ніби долинав із глибини безодні? Але раптом: "Тут я! Тут!"
— Ну, я ж казав... — невпевнено промимрив Радомир, усе ще не вірячи самому собі. Та й Крижань сприйняв це відлуння так, як міг сприйняти тільки голос Марії-Погибельниці з легенди. Ні, не можна довірятися цій звуковій галюцінації. Тільки й того, що спиною раптом підступно поповзли мурашки. Невже страх?
— Ну що ж, пішли, якщо кличе, — несподівано мовив Крижань, наважившись нарешті ступити на Сатанинський брід. — Бо таки кличе. — По тому, як холодно, приречено якось старий сказав це, Радомир зрозумів, що він так і не вірить, що це голос Марії Святешної. — Вона мене он уже скільки років гукає та заманює. Дивуюся, що й досі не піддався. А, мабуть, давно треба було.
26
Вже опівночі Маркіян Маркіянович взявся за третього листа, зверху в куточку якого старанно вивів: "Міністерству освіти СРСР".
"У роки війни в нашому селі Рибані, — завчено правив каліграфію Вандевура, — лютував поліцай Кирило Димитрович Святешний, якого вже після війни, як відомо авторові цих рядків, спостигла всенародна кара. Але в селі живе його онука... — Вандевура замислився, погриз кінчик авторучки і слово "онука" закреслив. "Чогось вони останнім часом скептично ставляться до цього "онука". Мовляв, чого вішати ярлики вже й на внуків?" — І написав: "У селі залишився й жив син цього поліцая, котрий, якби сталася війна, теж неминуче виявився б у лавах ворогів радянської влади і нашого народу..."
"Ні, — подумав, — для міністерства "нашого народу" не годиться, — Й оскільки написане все одно мало стати чернеткою, після "нашого" арабською в'яззю вивів: "багатостраждального".
Раптом до нього долинув чийсь крик. Не крик, а зойк душі. Вандевура прислухався. Так, знову...
— Прокляте багно! — пробурчав Маркіян Маркіянович і, з жалем перечитавши останнє речення (на самій думці перебили!), пішов зачиняти вікно. А вже зачиняючи, прислухався. — "Кого це там тлумить, злидня духовна?!"
"Отож, дуже дивує всіх нас, чесних людей села, що директор школи товариш Грунтовий Віктор Гнатович, — продовжував він по якійсь хвильці, — узяв під захист його доньку Марію Василівну Святешну, технолога Буджацького елеватора, яку й досі вважає, бачте, своєю "найздібнішою ученицею". Хоча всім відомо, що він навмисне завищував їй оцінки, аби дати можливість внучці поліцая пролізти до інституту
Та й взагалі педагогічні й громадянські принципи тов. Грунтов— го В. Г. усіх нас, жителів села Рибань, прямо скажу, неприємно вражають. Під час війни стався у нас такий сумний факт: один з учнів школи, Захар Шаблюк, виявився зрадником, і добровільно (що підтверджується і кількома свідками, й об'єктивним аналізом його вчинку) повів фашистів у плавні, де на невеличкому острівці переховувалися наші десантники-дезертири з групи забутого десанту... — "Е, ні, — спохопився. — Про дезертирство у цьому листі не варто. Це для Оснача, для журналіста-газетяра. Це для нього, голубка, моє вша— нуваннячко, вони дезертири. — І дописав: "де переховувалися мужні захисники Вітчизни, бійці-десантники..."
Вандевура відклав ручку, стомлено помасажував обличчя і підійшов до вікна. Скільки часу, скільки сил душевних відбирають ці листи! Вандевура з презирством ставився і до анонімок, і до "підписних" сигналів і взагалі, до такого методу боротьби. Але ж іншого не існує! Не він вигадав листи-сигнали, не він перший написав анонімку.
Якось у розмові з ним представник з району з сумом сказав: "Хіба зараз уміють реагувати на листи труляпіих? Ось раніше було: надійшов сигнал, що в якомусь районному управлінні окопалися вороги — а на другий день там уже й прибиральниця інша. З'явилася критична стаття в газеті — і половина контори в таборах. А тепер копаєш-копаєш, а йому — догану. Несолідно. Раніше, он, на приміщеннях багатьох установ навіть спеціальні поштові скриньки висіли з написом: "Листи на ворогів народу". Усе просто й зрозуміло: не напишеш ти — напишуть на тебе. "Веселі" були часи. Як гадаєте: повернуться коли-небудь?"
Вандевура так і не зрозумів до пуття: іронізує він, чи говорить серйозно. І це збивало його з пантелику. Та й підозра закралася в його душу: мілкувато копає цей представник з району. Давно помітив: мілкувато! Ніби й старається, а ефекту — на дрібку солі. Треба й до нього придивитись, що за чоловік.
Будинок стояв на узвишші, і з цього вікна Маркіян Маркіянович міг бачити шматочок плавнів з кінчиком Кричинецького острівця та латкою трясовини.
Крик у плавнях повторився, проте Вандевура тільки презирливо зморщився. Ця трясовина таїть в собі стільки трагедій, що варто подумати про них, чи опинитися вночі біля очеретів, як негайно починаються галюцінації. То крик, то чийсь плач... Погибельна місцина, пог-ги-бельна!
Маркіян Маркіянович уже мав на приміті царину неподалік школи, на якій директор радгоспу похвалявся звести якийсь-там Молодіжний Центр. Злидня духовна! "Центру" їм, бач, захотілося! Призначили б його, Вандевуру, директором школи, він би, звичайно, знайшов спосіб домогтися, щоб на тому місці дозволили збудувати хату. А для свого, вибачайте на слові, Молодіжного Центру радгосп підшукав би місце деінде. А не знайшов би — то й бог з ним. А місцина саме для хати.
"Отже, — повернувся він до столу, — "де переховувалися мужні воїни-десантники..."
27
Тільки ступивши на острівець, на якому колись давно росла розтрощена липа, вони нарешті помітили Марію.
— Рятуй! — хрипко зойкнув Крижань, пропускаючи Радомира поперед себе. — Ти дістанешся швидше! Рятуй! — кричав, поспішаючи за ним.
Марія обхопила руками купину, вчепилася в неї, вп'ялася пальцями в порослу болотяною травою землю і, напівзасмоктана трясовиною, трималася за неї, як за єдиний рятунок, уже не маючи сил ні вирватися з болота, ні скоритися його погибельній волі.
— Ти... Почув... Не могла я... не змогла... — шепотіла вона, здригаючись усім тілом, поки Радомир, упершись колінами в продовгувату купину витягував її з пастки. — Страшно це... Не наважилась я, пробач, — гарячково проказувала вона, немов би висповідуючись перед Осначем, коли він переніс її на Кричинецький і, геть знесилену, розбиту судомою, поклав на крижанів піджак. Ноги її не слухалися, руки дрібно тремтіли, вона все ще перебувала в якомусь напівшоковому стані.
— Нічого не сталося, чуєш? — заспокоював Оснач дівчину, збираючи поблизу неї разом із старим сухі стебла очерету і пруття. — Нічого не було, забудь. Ішла на острів і збилася зі шляху — тільки й усього.
— Ага, втрапила в трясовину, а ми саме нагодилися, — приєднався до цієї гри Крижань.
— Ти оступилася. Таке трапляється. І давай забудемо. Зараз ти зігрієшся і ми повернемося. Ніхто не дізнається, що тут відбувалося цього вечора.
— Не можу я так. Не можу... Вандевура... З району... Знову... Листи... — схліпувала Марія, підсуваючись з допомогою Радомира ближче до вогнища. — Я так не можу...
— Ну, все-все!.. Адже все минулося. Можеш вважати це жахливим сном. А тепер ти прокинулася. Ми обоє... прокинулися.
— Це не сон. Сьогодні вдень приїжджав перевіряючий з райцентру. На роботу до мене приходив.
— Сьогодні? Отже, знову лист.
— Т-так, — ледве вимовила Марія, тремтячи всім тілом.
— Ну що ж, доведеться поговорити з Вандевурою ще раз. Як казали у нас, "мовою морської піхоти". А поки що забудь про нього. І знай, я вже не залишу тебе в Рибані, навіть на півдня. Сьогодні ж поїдемо звідси. Зараз. На світанку.
Вони розклали два вогнища, й Марія сиділа між ними, зігріваючись, заспокоюючись, оживаючи.
Стоячи під вербою, Оснач поглядав на дівчину, на вогнища, і, теж нарешті заспокоївшись, намагався уявити, що тут відбувалося того вечора, коли на острів разом з його дідом і Федором Романчуком переправилася Марія Крижань.