Витримати ніч в такій борні – то честь для сіверянського уноші, що готується наступного літа в Перунів день мужем стати!
Жилятин обельний холоп Земледух неабияк радів: і тому, що господар відпустив його ополонку рубати, і тому, що сподівався біля неї побачити перед світанням любу його серцю Осьму, челядку Благояра. Міцний та коренастий уноша, що стрічав уже п'ятнадцяту свою зиму, був разом зі своєю сестрою Явлиною круглим сиротою: опісля наглої смерті отця їхнього Борила, що повісився, не винісши тягот живота свого, стали утрьох із матір'ю Жилятиними рабами, дарма, що та доводилась його жоні Озарі рідною сестрою. Проте мати, Журавка, мужа свого пережила хіба що на три місяці – одного зимового дня перестріли її під лісом вовки і до ранку лишилися від матері тільки скривавлені шматки свитки та розідрана рукавиця: не було кого й хоронити...
Жилята в труді не жалів ані себе, ані дітей своїх – що вже там про рабів казати? За літа й зими рабства Земледух з отрока виріс в жилавого, широкоплечого, хоча й не надто високого уношу. Вільну годину мав хіба що в неділю, та й то не кожну, бо скота в господаря його було доволі, а кому ж, як не рабам доглядати його по неділях? З позаминулого літа поклав Земледух око на іншу рабу – Осьму, котру отець її ще отроковицею віддав Любиму, загиблому сину старійшини Коропа, розплатившись таким чином за прострочену купу. По задниці перейшла вона з іншими обельними холопами до молодого Благояра Любимича.
Коли ти раб, то жону собі з вільних знайти навіть не мрій – тебе на волю ніхто не відпустить, а той вільний, хто візьме злюб з рабом, неважливо, уноша то буде чи унотька, сам таким стане. І хто ж захоче вию свою в рабське ярмо встромити? Відтак раб коли й знайде собі пару, то лише серед таких, як він сам. Але й тут ще вилами по воді писано: вийде йому в парі жити, чи ні. Бо як полюбив ти рабу іншого господаря, де порука, що воз'єднаєтесь: а раптом котрийсь господар скаже твердо "Ні!"?
Юності властива надія на ліпше, хай часом і без будь-якого підґрунтя взагалі. На що сподівався Земледух, вподобавши Осьму? Він і сам не знав. Прагнув одного – дочекатися Купайла, щоб умикнути її. Далі тієї літньої ночі думка чомусь не сягала, та й навіщо голову собі дурницями забивати? За роботою нечасто вдавалося йому хоч здалеку побачити свою ненаглядну красуню, тож і чекав так Водосвяття, ще перед Свят-вечором випросивши в Жиляти дозволу ополонку рубати й тепер від хвилювання був сам не свій.
Ніч була довгою та холодною, з їжі Земледух мав із собою лише окраєць хліба, а оскільки вечеряти йому через ту ж таки ополонку не довелося, то їсти хотілося так, що аж шкура на ньому боліла. Уноші грілися біля вогнища, намагаючись берегти дрова, бо йти в темінь, аби знайти їх, де можна втрапити в зуби самому Чорнобогові, котрому нічого не варто перекинутись у вовка або й цілу їх зграю, було трохи лячно, дарма, що до Лугових воріт можна з пращі льодяником докинути. Мороз все міцнішав. Пересічене лице Хорса, що вже починав худнути, здавалося, з кривою посмішкою зневаги дивилось на Земледуха з чорного неба – немов насміхалося над безталанним сиротою, зате рясні яскраві зорі мерехтіли до нього в морознім небі весело та приязно.
Час від часу уношам доводилось жердинами розбивати зашерхлу тонку шкоринку льоду на ополонці та витягати з неї побиті шматки, аби ніщо не постало на заваді освяченню води нічною Сваргою. Коли руків'я Великого[308] ківша опустилося до самого виднокола, охоронці не витримали, заходились готувати наїдки. Повитягали з-за пазух в кого що було: шмат веприни чи солону рибину, смугу в'яленої гов'яди або змащений смальцем окраєць хліба і влаштували спільну трапезу – а як же по-іншому? Родовичі ж бо, суть.
Холодна зимова ніч. Зорі в небі. Ополонка на льоду протоки. Сварожич поряд з нею. Із темряви далеке вовче виття морозить в жилах кров. Два на десять уношів навколо вогнища – немов одні у всьому світі. Гріються, їдять спільну страву. І відчувають ту силу, що єднає їх тут в одну нездоланну міць – свій рід: доки ти в ньому, ти живеш, тобі не страшна темінь ночі, а ступи півста кроків у темряву й розчинишся, згинеш ізгоєм, не лишивши й сліду на землі. Таке випробування, як це, гуртує родовичів з юних літ, тримає вкупі міцніше, аніж ковані обручі. Гой єси, роде наш!
На світанні, якраз перед третіми півнями прочинилися трохи городські ворота і з них висипав чималий гурт унотьок та й подався до ополонки: вмиватися освяченою Хорсом і зорями деснянською водою нового Сварожого кола. Обступивши велику ополонку, під жарти уношів кожна вмивалась над сухим окрайчиком хліба – на здоров'я та щастя.
Благоярова челядка Осьма, ставши на коліна край відкритої води, тихенько шепотіла собі під ніс таємне, від матері колись почуте заклинання:
– Мати наша Дано! Водиця твоя берег ріже, корінь підмиває і луг напуває, жито ростить і живот зачинає... – хлюпаючи льодяною водою на лице, аж дух їй забивало, молила щиро, як могла: – Обмий мене, Дано, заради здоров'я, обмий задля щастя, обмий від лиха, обмий від злиднів; змий мої напасті, змий мої болісті; дай мені пару, дай мені діток... – вода з лиця стікала на окраєць і той на очах брався льодяною кіркою.
Вмившись, сховала в пазуху свитки заповітний сухарик і підвелася, відчуваючи, як заніміли від холоду ланіти та змерзлися вії. Розвернулася, аби відійти від краю та одразу ж і втрапила в Земледухові обійми. З несподіванки ойкнула і зарилася личком в його старий, від отця ще, кожушок. Щось шепотів їй уноша та Осьма не надто й дослухалася: для неї важливішими обійми його були – нехай бачать, що й вона, челядка, комусь потрібна.
– Пташко моя! – шепотів на вухо унотьці Земледух. – Скучив за тобою.
Та Осьма на ті слова лише голову опустила, а коли уноша, нахилившись, заглянув у них, побачив сльози.
– Зобидив хтось?! Та я... – задихнувся від безсилої люті, бо насправді що раб зможе?
Осьма лише головою на те похитала, заперечуючи. А потім все ж промовила, схлипуючи:
– Чула днями, як Клена Благоярові рекла, що не потрібно їм стільки челядок... і ліпше би мене по весні продати, бо платно моє з вишивкою всім подобається... за п'ять гривень мене без торгу куплять, рекла... а вони на дорозі не валяються... – і вже не стримуючись, заплакала навзрид.
Земледух розгубився. Гладив по голові безталанну, як і сам, унотьку, щось шепотів їй в безпам'ятстві, аби лиш заспокоїти, доки та, обережно вивільнившись з його обіймів, не рушила, втираючи сльози, з рештою дівчат у город.
– Святіться, святіться, святіться,
Деснянськії новії води!
Моліться, моліться, моліться,
Усі достославнії люде!
Шамро стояв і звівши до неба руки, як завше підносив, коли вершив молитву Богам, своїм сильним та гучним голосом врочисто промовляв до Дани. Мороз уже послаб, вітру й близько не було. Золоте проміння лилося з неба й вигравало на поверхні води золотими блискітками, рождаючи в душі присутніх справжнє свято. На льоду протоки навколо ополонки зібралося кількасот святково вбраних городян: хто з липовим цеберком, хто з берестяним туязем – для освяченої води.
Просіть, щоб Великого дня
Вода всі льоди на Десні підняла,
Матер-Землю як слід напоїла,
І щоб жито без ліку вродило!
Дужі голоси мужів та дзвінкі жон і дівчат спліталися в один нерозбірливий гул, проте всі вірили, що Дана почує кожен голос їхнього спільного моління до нової води. Вже стояв поряд з ополонкою приготований до жертви Богині красень огир зі спутаними ногами й почепленими на шию старими кам'яними жорнами. За давнім-предавнім поконом на Водосвяття Дана завжди отримувала в жертву окрім коня ще й курей числом дві на десять – не варто скупитись, ублажаючи шановану Богиню, від котрої залежав достаток всього роду!
Коли Шамро скінчив свою молитву і підійшов до огира, потворники[309] заходились топити в ополонці курей; Дана прихильно прийняла від роду малу жертву, тож, розцінивши це як добрий знак, волхв одним сильним різким поштовхом у лівий бік огира звалив його в ополонку. Бризки полетіли на всіх, хто стояв поряд, кінь марно намагався втримати голову над поверхнею, проте скоро, затягнений течією, щез під льодом. Присутні і це теж одностайно витлумачили, як вдоволення Дани щедрою пожертвою. Навколо ополонки серед родовичів визріло одностайне переконання, що літо, всупереч осіннім негараздам, видасться добрим для них і збитки від потоптаних ковуями нив не обернуться для людей голодом вже наступної зими.
За тим волховичі, прямо біля ополонки, на очах у Молодого сонця та всього роду добувши тертям першого від Різдва священного Сварожича, розвели невеличке багаття і Шамро, запаливши від нього смолоскипа, високо здійнявши над головою вогонь, вдруге закликав присутніх:
– Святіться, святіться, святіться,
Деснянськії новії води!
Моліться, моліться, моліться,
Усі достославнії люде!
Просіть, щоб Великого дня
Вода всі льоди на Десні підняла,
Матер-Землю як слід напоїла,
І щоб жито без ліку вродило!
Під гучні молитви роду поволі почав опускати смолоскип прямо в ополонку, єднаючи мужнє начало небесного вогню Сварога з жіночою сутністю земної води Дани: той гаснув з шипінням і легенький димок тоненькою цівкою здіймався до синьої, по-зимовому холодної Сварги. Водосвяття звершилося й цього разу; вірили всі, що лишились Бог неба й Богиня земної води так само, як і раніше, поєднаними та прихильними до коропського роду. Тепер би весни дочекатись!
Коли золота куля Божича торкнулася частоколу городської стіни, присутні почали набирати повні цеберка освяченої Богами, пращурами та власною жертвою нової води й розходитись по домівках. Був останній день Святок, вже завтра мала початись підсіка для княжого горожка.
А Земледухові цілий день не виходила з голови принесена Осьмою лиха звістка. Розумів, що нині на кону все життя його; не знав лише, як почутому ради якоїсь дати. Зріло щось у душі: злість навперемін з рішучістю, але ніяк визріти не могло – на все година потрібна. Відчував лише, що всі його думки віднині про одне будуть...
****
Котрий вже день пуща в межиріччі Ятриці й Ужеті була геть сполошена. Варто було народитися світлові дня, як споконвічну тишу зимового лісу починали відтісняти вглиб пущі людські голоси, часом іржання коней, а потім вже й лункий стук заліза по дереву розривав її на шматки; згодом котрийсь із юних синів пущі – дубів – похитнувшись, а тоді все більш невпинно хилячись, струшуючи зі свого віття сніг, з шумом падав, глухо вдарявся об вкриту снігом мерзлу землю і насмерть підтятий, лишався непорушно лежати на сплячій Матері-землі, що колись навесні породила його із себе, а гострий уклад вже розтинав його на частини й дзвінка луна розносила той гук смерті, зливаючись з іншими такими ж і ширячись по пущі навсибіч.