Дарма виночерпії дбали, щоб пугар його був повний, Русин пив мало й через те гостроти зору не втрачав. Втім, не треба було особливої гостроти, щоб добачити роблену веселість
Ярославову. Кожного разу, коли повертався до Ольги, приклеював до губ посмішку; губи сміялися, а обличчя темніло зажурою.
Не радувався він синові, Ольга — йому чужа.
Подумки Русин ганьбив за це Ярослава і... співчував. Співчуття потребувала також Ольга: не люб їй Ярослав. Гірка їх доля. Суджено їм в одному ярмі життєву ниву пройти, дітей плодити, рядитися про людське око в личини щасливої родини, а в личинах тих насправді ні ниточки ясної, ні рубчика теплого. І ні для кого з гостей Володимиркових не є це тайною...
А все ж тільки після того, коли Ольга, поклонившись усім доземно, подріботіла в свої хороми, гості зітхнули з полегшею; слава богу, позбулися скованості. Мав слушність поет, котрий учив: "Коли знаєш, що в калитці твоїй серед монет є один фальшивий гріш, то мимоволі до кожного приглядаєшся підозріло".
Ех, коби лише один фальшивий гріш...
Ось підступив до Івана Русина з повною чарою Коснятко Сірославич. Чого якраз до нього? Щоб поглузувати? Аби помиритися? Гризе його, як черв'як, гріх смертельний?
— Випити з тобою бажаю,—лупав Коснятко посоловілими очима.
І тільки?
Красенем удався Коснятко: високий, стрункий, смоляний ус обрамляє підковою вуста. Голена борода з ямкою. Правою рукою по-панібратськи оперся на Иванове плече, а лівою тицяє межи очі чару з вином.
Несвідома була десниця бояричева, що наструнює тятиву лука...
Луком став Іван Русин, напруженим, готовим до стрілу... луком а чи пращею, в котру, замість коленого каміння, поклали Любанині намистини. Вже мало Йванові бракувало — пальці-бо торкнулися повного пу-гара,— щоб плеснути Косняткові вином у лице. Потому хай буде, що буде.
Проте якась сила не дала пустити тятиву, силою цією не була ані обдумана обережність, і навіть не ляк перед наслідками.
А все ж зняв з тятиви стрілу. Учинив це всупереч чиємусь поглядові очікуючому й торжествуючому, що націлився йому в груди.
Був це Янів погляд.
Співець, примостившись з гуслами на ослоні за Во-лодимирковими плечима, не спускав з Івана очей, які заохочували, повелівали, просили: "Ну-ну, плесни в боярську пику вином, зневаж Коснятка, маєш для цього привід. А вже що Коснятко з тобою вчинить, то будемо видіти..."
"Не дочекаєшся, Янку",— затявся Русин і миролюбиво кивнув Косняткові:
— Вип'ємо. Чого ж не випити з красним молодцем. І обидва витерли уста.
— Не думав я, правду кажучи, що книжники до питва охочі, — віддихавшись, мовив Коснятко.
— Даремно. Книжники, як відомо, докопуються до дна, — весело відповів Русин і посадив боярина на лаву.—А взагалі, що ти знаєш про нас... книжників?
— Мало знаю. Хіба одне: вам належить возвеличувати нашу буєсть.
— Про злочини ваші ми теж повинні писати, — додав Іван, маючи на думці Любанину смерть.
— Говориш так... ніби й мене причисляєш до голов-ників.
— Не впійманий — не злодій.
— Чому ж слід не женеш? — безпечно втягнувся в розмову Коснятко. Йому подобалося запросто розмовляти з Русином, просвічений ум якого хвалить сам князь. Задля ближчого знайомства з ним, власне, й набився випити пугар вина. Хай бачить княжич Ярослав, що Костянтин Сірославич теж не ликом шитий, не одні гульки йому в голові, лови та ристалища. З ученим мужем теж годен ціпи в'язати.
— Слід я догнав, бояричу. Ось він, — Іван дістав з череса шкіряну торбину й висипав на долоню дві сині намистини. Коснятко зиркнув на них байдуже. На вродливому лиці не мелькнуло ні спомину, ні навіть зацікавлення.
— Невже вони нічого не нагадують... якоїсь людини... якоїсь події? — вів обережно Іван свою ладью. Вів закрутами, остерігаючись сплеснути веслом, щоб передчасно не сполошити дичину. Не загадував наперед дичину вполювати... досить зблизька на неї поглянути.
— Бог ми свідок, що ні, — здвигнув плечима Коснятко.
— Намистини належали дівчині, котру я мав узяти за жону.
Іван таки сплеснув веслом. На чолі Коснятковому брижилися стурбовано зморшки: прагнув збагнути підводну течію Іванової мови.
— А хтось перебіг? — кинув навздогад. Вичікував, поки проясниться темне. Тривожно стукала у скронях кров. Неприємний холод повзав за плечима... холод од того, що Іван мовби роздягав його до голого тіла. Коснятко тверезів... про щось здогадувався... і безпричинно, здавалось би, злився на себе, що затіяв з Русином бесіду. Найліпше було б одв'язатися від нього, встати й піти, не треба ні про що згадувати.
Русин притримав боярина за полу каптана.
— Почекай, ти ж бо не дослухав: не перебіг хтось, а силоміць узяв її вінок. Вона втратила з розпуки розум і наклала на себе руки. Я бачив дим... полум'я, в якому дівчина згоріла.— І різко підвів голову.— Хіба не докотилася чутка про її смерть до тебе, га? — тамував Русин у собі тремтіння. Одного тепер боявся: не дай бог зірватися й закричати. Адже ладья його без перепон запливла в найгустіші хащі, боярин ціпенів у непевності, поки що він заціп, але кожної хвилини може схаменутися/ Тоді все пропаде. Косняткові вистачить розуму пояснити боярам, що, мовляв, перепив княжий хронограф, міцне на хрестинах вино.
— Земля різними чутками повниться, — ухилився від відповіді боярич.— Щось тебе не зрозумію: при чому тут я?
Аж тепер блискавка роздерла мозок, при її світлі побачив білоголову дівчину, що билася в його руках.
Русин стежив за виряченими очима боярича... виряченими, але тверезими, залитими страхом. Чув смердючий піт, що пахтів од нього, як від загнаного жеребця. Тепер Русин не сумнівався у Коснятковій вині, тепер міг встати й прилюдно тицьнути пальцем: "Цей, вельможні боярове, і ви, святі отці, попирає закони землі нашої. Суди його, княже".
Ех, жадання вельми звабливе й солодке, як медівник, що підвішений до хреста на куполі церкви Святого Спаса: бачить око — та зуб не дістане. Міг тільки радіти з власного судилища над Коснятком.
— А при тому, боярине, що намистини походять з Тисменицької пущі. їх підібрав холоп твій Онуфрій на тому місці... де... Пам'ятаєш?
— Пам'я...—ледь не видав Коснятка зрадливий язик. І тут же спам'ятавсь: — Був холоп Онуфрій — і нема.
Вмер, розумієш! — вигукнув зраділо, вхопившись за рятівну соломинку. — Вмер! — повторив і поволі видибував з каламутного ковбура на мілкий брід.— Мертві не свідчать... і твої намистини не посвідчать,— приходив до тями. — Ох, налякав ти мене задарма, — стер рукавом з чола піт. І раптом, відкинувши назад чубату голову, залився довгим сміхом. Сміх булькотів у горлі, як пожадливі ковтки вина, сміх трусив усім його тілом, сміх був внутрішній, утробний. Він видавлював на очах аж сльози, але на сусідів не переходив і нікого до веселощів не заохочував. Сміх належав тільки йому... йому він і потрібний, бо заспокоював і повертав у звичний світ, у знайому княжу гридницю поміж друзів і батькових приятелів. Книжник Іван Русин — треба віддати смердові належне — вивів його, Коснятка, на слизьке, над прірву, й він, глипнувши вниз, жахнувся її чорноти... жахнувся, бо Русин здер з нього боярську одіж, відібрав меч, приспав родову пиху, розвіяв могуть старого родового кореня. Коснятко, голий і принижений, як жебрак, тремтів над прірвою під ваготою скоєного гріха. А гріх той не вартий горіхової шкаралущі: не перша у нього Любана й не остання. Розуміється, що коли б Русин вигулькнув перед князем та боярами з своїми звинуваченнями, якби до того виставив видока, то присудив би князь або єпископ виру. Адже вільною була Любана. Гривен, щоправда, не шкода, батькові вони, а честі б урвали добрий шмат.
"Та обійшлося, слава богу. І честь при мені, й батькові гривни цілі".
— Гадаю, доста насміявся з себе,— дзвонив пугарем Іван Русин.
— І з тебе теж, — боярич підставив виночерпію пугар.— І ще посміюся, якщо спробуєш шукати правди в князя.
— Це справді виглядало б смішно,— хитнув головою Русин. — Любанине життя дорожче золотих гривен, його не воскресить ні твоє посоромлення, ні моє задоволення од месті. Княжий суд не означав би, що восторжеству-вала справедливість. Крім того, ти б постарався найняти вбивцю. У Галичі вулиці темні, хто упімнувся 6 за безрідним Іваном?
— У тебе, знаєш, голова на місці, — Косняткові припав до вподоби кінець бесіди. — Признайся тільки, пощо випитував у мене й виводив на слизьке?
— Себе випробовував. Ти, певно, бачив, як ковачі пробують кріпость мечів: б'ють лезом об лезо.
Дивний єси, Іване, поволі вимовив Коснятко й уперше за нинішній вечір і за всі здибання дотеперішні глянув шанобливо на книжника.
"...А може бути, що не шаноби я заслуговую, а презирства, глуму,— до ранку скрипів половицями у верхніх своїх хоромах Іван Русин. Не міг заснути після хрестин.— Хто знає, чи я не навмисне, мов бридкий страхопуд, вигадав особливу якусь дорогу, на котрій прирік себе без стогону й нарікань перетерплювати зневаги в ім'я чогось вищого? Чи не ліпше учинив би я, як це личить мужеві, коли б попросив князя, щоб розсудив нас з Костянтином Сірославичем божим судом? Хай би бризнули іскрами наші мечі на Золотому Току, хай потекла би кров..."
III
Владика Козьма будує кам'яні палати...
Це лише так говориться "будує владика", насправді ж на його дворищі зранку до вечора юрмляться гурти смердів з Козьмових вотчин. Владика ж, щоб не чути цілоденного гомону, скрипу саней та погейкування на волів, якими возять камінь, ранньої весни покинув своє дворище, давши його під руку тіуну-здателю гречину Фомі, й замешкав у келіях Святоіванівського монастиря.
Тихо в обителі, солодко... ніщо й ніхто не заважає углубитися в книги святі, в розмисли. А надокучить — велить запрягти у візок коней і котить від города до города — суди чинить, попів наставляє, учить. Пасе стадо своє. Зрідка в його товаристві можна побачити Івана Русина.
В Галичі Русина знає старий і малий. Ніби народився тут.
Радісно йому від цього.
Полюбився Галич Русинові, звідав тут він усі вулиці й площі, церкви, стовпи-вежиці — й описав їх у "Хронографі". Початок книги аж гуде іменами майстрів, куп-чинів, бояр, лихварів, воїв; лунає у "Хронографі" передзвін сокир, клепачів — бо ж розбудував князь Володимирко свій стольний город, прикрашав його, пестив.
Князь у наді будівельному ніби позабув про ворохобу...