Та справа в тому, щоб великий князь бачив наглядно, як підтримує його боротьбу мужицький ратник під проводом простого боярина. Цей мужик не бажає від нього за те нічого, крім особистої свободи, яку давало йому руське право. Ти розкажеш великому князеві про облогу і докажеш йому, що примхливі бояри, великоможні князі та вельможі добрі лише тоді, коли великокняжа влада опирається на вільного збройного мужика. Бо мужик слухає великого князя безумовно, не розпитує "чому" і "навіщо", а йде сміливо за провідником, хоч би й на смерть. У нього є велетенська, невичерпна сила, якій не опреться ніхто і ніколи, і яку ніхто не повалить.
Андрійко підняв голову.
— Я розумію вас, дядечку, досить добре,— відповів він.— Я молодий, молодший від вас і відчуваю це дуже добре, що наш старий лад не відновить держави святого Володимира. Замала сила в князях та боярстві, завелика — в народі. В Італії, Швейцарії, як розказують очевидці, увесь народ гуртується під керівництвом панів та князів; у нас, замість люду, є тільки ратники і челядь, їх сили вистачить на те, щоб загирити все, що ще залишилося з золотої давнини, але нема сили збудувати щось нове. Якщо великий князь не опре своєї боротьби на народі, пропаде наша незалежність та свобода нашої землі й віри!
— Іменно це бажав я від тебе, хлопче, почути. Дав би Всевишній, щоб великий князь зволив прихилити вухо до твоїх слів, боюся, однак, що так не буде.
Андрійко швидко глянув у сумні очі воєводи.
— Боюся і я! — відповів він.— Але я вірю ще у ласку божу над нами, нашим народом та над князем.
— Блаженні віруючі! Віруй скільки хочеш, але на цій вірі не будуй нічого...
Андрійко стиснув зуби. Він розумів, що бажає сказати воєвода, але не було ще в нього холодної крові та досвіду, якого не заступить ніяка поука. Гадки й побоювання, які висловлював Юрша, збурювали одним ударом увесь світ, збудований уявою молодця, заперечували його зміст, відбирали в нього мету існування. Він не розумів, як можна не бачити очевидної правди, не знав, що в старшому віці вимірюється правда та брехня розрахунком, а не почуттям. А де не годиться розрахунок, там не раз стане дійсність брехнею, а брехня — дійсністю; інакше думають тільки діти і праведники...
— Блаженні віруючі! — повторив Юрша по хвилі.— У тому-то й біда, що великий князь не дасть себе захопити у відомий собі світ та ще й тобі. Він адже володар, а як такий не має ні друзів, ні ворогів, тільки розрахунки...
У лісах над Стиром обізвався пугач. Протяжно, сумно відбивався звук щораз тихшим відгомоном і замовкав у віддалі.
— Ранок недалеко! — сказав Юрша, встаючи.— Іди спати, сину, виспися гаразд, а завтра вечором — з богом у дорогу!
Довго, довго не міг заснути Андрійко. Перед його очима пересувалися події останнього року, але кожна з них кінчалася якось сумно, прикро. У кожній вказувало щось на безнадійність піднятої боротьби, і скрізь ставали на перешкоді здійсненню мрій люди, від ких він міг сподіватися швидше підтримки, ніж ворожнечі: Свидригайло, литовець Ягайло, волинське, подільське та галицьке боярство — усі вони були, наче вчорашні люди. Невже ж хтось не бачить тієї нової сили, в яку вірять Юрші, Несвизькі, Рогатинські, Носи? Усе меркне, темніє, розпадається. Невже ж нам не вдасться побачити світанку нової доби, нам, які віримо в ясне майбутнє народу? А як таке судилося, то чи особа великого князя є невід'ємна від цього майбутнього?..
Ясно було вже надворі, коли сон склеїв очі Андрійка. Він проспав день аж до полудня, потім допомагав Горностаєві знайомити трьох прибулих із замком та привчати їх до служби на стінах. Табір врогів лежав, як і раніше, на Підзамчі, але над ровом не видко було ні живого духу. Тільки вороння налітало хмарами, щоб поживитися стервом панських собак, які тікали від голоду в таборі та гинули не раз від стріл із замку. Юрша звелів, бач, стріляти на кожного чоловіка чи звіра, які підходили до рову, а ратники слухали радо, кажучи:
— Собачий шляхтич чи шляхетська собака — це все одно!
Бояри вельми дивувалися, коли побачили лад та точність у службі. Нікому з ратників і на гадку не спадало питатися про що-небудь. Раз видані накази залишалися в силі аж до скасування, а спеціально призначені десятники та сотники пильнували їх виконання. Тільки деколи з'являвся Горностай, Грицько або Андрійко з запитанням:
— Хто на черзі?
Вмить з'являвся черговий сотник.
— Варти при заставах змінені? — питали його,— борошно змелене? Смола на нічні вогні занесена на вежу?
І на всі питання була постійна відповідь: "Так, боярине! Днина була хмура, непривітна. Сіре небо нависло над землею олов'яними хмарами, а хвилями сіявся дрібнесенький дощик. Було, однак, тепло, бо після холодних днів серпня наступив теплий вересень.
Вечором, коли похолоділо повітря, з ріки та прибережних мочарів піднялися густі тумани і вкрили собою табір, ліси та ріки. Вартові на стінах бачили тільки на кілька кроків перед собою. Воєвода звелів Грицькові подвоїти варту та вислати на той бік рову стежі, чи за ослоною мряки не збирається ворог, а Андрійка покликав до себе. Хлопець знав, що це значить, і, приготувавшись в дорогу, пішов до палати.
Воєвода прийняв його, наче рідного сина, поцілував у голову та сказав на прощання:
— Хай проведе тебе свята пречиста та чудотворець, святий отець Николай! Хай божа премудрість напутить тебе, синочку, на шлях благорозумності! Іди в Степань та перекажи великому князеві все, що знаєш, тільки говори обережно і добирай слова! Бо Свидригайло швидкий та загонистий чоловік, а глуздів у нього небагато. Зате в нього чимало підступності та підзрілості, але є й велика благородність у дотриманні раз даного слова. Це благородство відрізняє його від інших Ольгердовичів та Кейстутовичів і тримає біля нього наших людей. Тому намагайся спонукати його до походу на Луцьк. Як тобі це вдасться, то поволі втягнемо його між себе, а тоді, може, й використаємо для справи незалежності нашого народу. Якщо не вдасться, то їдь у Руду або в Юршівку, а я тебе в свій час покличу, коли буде треба. А не забудь узяти з собою лук та меч. Спорядження залиш тут, гроші також. А тепер бувай здоров, синочку, до побачення в чистому полі при сурмах під прапором вільної Русі та її князя. З богом!
Викрастися з Луцька було неважко. Андрійко знав, що польське лицарство, яке не вміло допильнувати власного табору, певно, не сторожить на стежках та на річці. Мужицькі варти вміли би це вчинити, а лицарські ні. Все-таки не міг він іти просто через табір, тільки мусив ховатися у прибережному очереті та верболозах. На жаль, і одно, і друге вирубали поляки під час облоги на дахи до колиб, на пашу для коней, на пруття до плаваючих мостів. У перші дні облоги можна було перейти повз польський табір і цілим військом, але тепер було це неможливим. Андрійко мусив перекрадатися повз берег або брести водою.
Він спустився по мотузі тією самою дорогою, якою вчора прибули гості з Поділля, й за хвилину опинився біля підніжжя високого берега Стиру над самою водою. Тільки легкий шум та тихе хлюпотіння зраджували, що він над рікою, в якій внаслідок дощів піднялася вода, бо у звичайний час Стир не шумів, не спішився. Густа мряка закривала від його очей замкові стіни, як і другий берег ріки. Тут спало йому на гадку, що десь біля берега повинен знаходитися човен, яким приїхали гості. На нещастя, було дуже темно, а ходитй понад самий берег не дуже безпечно, тому залишив шукати човна, пішовши скорою ходою повз берег. Зразу раз у раз чорніли по лівій стороні кущі лозини та вільхові гущавини, потім не стало й їх, а привикле до темряви око розрівняло тільки лінію, в якій вода ріки стикалася з стрімким берегом. Тому що прибула вода заливала всі нижчі частини схилу, тяжко було ступати по узбіччі, і всю увагу він зосереджував для того, щоб зберегти рівновагу. Раптом він оступився. Замахав руками в повітрі, як потопаючий, і всім тілом нахилився назад. Завдяки повільному ступанню розгін його ходи був малий, і йому вдалося сісти в грязюку над якимсь темним ровом, що перетинав стежку. "Що б
це могло бути?" Хвилинку подумав Андрійко і здогадався, що це підземний відплив замкового рову саме в цьому місці вливається в ріку.
Біда! Як тут перебрести рівчак, у якому, певно, болото на лікоть або й більше?.. Як можна було, йдучи, не взяти з собою хоч би весла або дрючка... Ба, але дрючок чи весло страшно незручні, як оленеві роги у пралісі... Що ж! Чоботи в нього високі, води в рівчаку нема, треба скакати! Звівся, відступив, розігнався... раз... два... три... скочив... і гепнувся усім тілом у грязюку. Його чоботи зачепили за щось тверде, шапка злетіла з голови, а руки аж по лікті пірнули в мастку грязюку. Боже! Що це таке? Витяг руку з болота, а спираючись на одній, простяг другу за тим твердим предметом, за який зачепився. І тут мало не закричав з радості. Намацав ріг човна, яким гості приїхали до замку та заховали у рівчаку.
Викарабкався з болота й одним махом посунув човен по рідкому болоті до річки. Коли відчув, що човен ліг на воду, сам вскочив туди і, стомлений, сів на задню лавочку. Вага його тіла підважила заритий у болото ніс човна, і в цю мить підхопила його течія.
У човні не було ні весла, ні жердини, і хлопець зрозумів швидко, що зробив не найкращу заміну, сідаючи в човен. Вода крутила ним, як тріскою. Раз повертала його кормою, раз носом проти течії, але найгірше було тоді, коли човен ставав упоперек і починав по бурхливих хвилях танцювати скаженого гопака. При першій прибережній колоді або мілині мусив човен перевернутися або набрати води й потонути, а тоді горе Андрійкові!
Найгірше було те, що течія віддалилася від берега й винесла човен на середину ріки так, що не видко було ні одного, ні другого берега, а швидкість більшала раз у раз. Зрозуміти можна було це по повітрі, яке з щораз більшою силою вдаряло об лице плавця. Андрійко зрозумів нарешті, що йому грозить загибель або запізнення, тому, видобувши ніж, почав виламувати з човна середню лавочку, яка була найдовша. Після кількох зусиль мав дошку, якою від біди міг покермувати човном. Хитання зникло, як тільки човен повернувся носом наперед, але зате збільшилася швидкість.