Випускник Львівського політехнічного інституту, Ігор Геращенко стає інженером одного з великих машинобудівних заводів Харькова, одначе природний потяг до поезії (на той час його вірші вже публікувалися в обласній та центральній періодиці), захоплення театральним та естрадним життям міста, а також непересічні акторські дані, що проявилися ще в художній самодіяльності, — все це разом узяте поступово розмиває, здавалося б, самою долею визначену стезю технократа і виводить його на той єдино вірний життєвий шлях, що освячений істинним покликанням.
Відтак молодий поет здобуває освіту спочатку на вокальному та деригентському факультетах музичного училища, а згодом — у Харківському інституті мистецтв ім. І. Котляревського, після закінчення якого з відзнакою, вже маючи досвід акторської роботи в Харківському академічному українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка, дістає запрошення до Одеси, в трупу Українського музично-драматичного театру.
Провідні ролі у виставах за творами класиків і сучасних провідних драматургів, особливе, суто мистецьке оточення, постійна творча атмосфера, яку Ігор Геращенко не просто підтримує, а, будучи людиною по-справжньому інтелігентною, сам і формує навколо себе, — помітно позначилися і на манері письма, на тематиці творів, їх тональності, високій гуманістичності суджень. Тож не дивно, що чимало творів поета пройнято тим внутрішнім болем, який пронизує нині душу кожного чесного громадянина-патріота, небайдужого до долі свого народу, його історичного вибору, його святинь. Ось чому поет — ліричний герой вірша "Мансарда..." — як і сам автор, "душу поклавши на плаху спокути", досить часто змушений писати "чорнилом згуслого смутку".
Тривога за долю свого покоління, від зрілості якого залежить майбутнє самої землі української, її віра в месіанське покликання мистецтва, як універсальної субстанції вселюдського єднання в доброті, — ось дві провідні думки, образне втілення яких на різних рівнях: від узагальнено-філософського до конкретно-побутового, становить ідейну сутність більшості творів Ігоря Геращенка — і тих, що увійшли до пропонованої вам книжки вибраних творів, і тих, що лишилися поза нею, розкиданими по сторінках його збірок "Посеред сутнього", (1993), "Перше причастя" (1994), "Плоть" (1996) та по шпальтах періодики.
Щоправда, в деяких творах, особливо першої книжки, наш поет, не втримуючись на вершинах ним самим запропонованих критеріїв, раптом збивався то на словесну еквілібристику, то на "глибокодумну" наївність псевдоромантизму — що, на жаль, притаманне багатьом молодим. Але навіть у цих містках творчого зростання, читач має змогу милуватися соковитою, образною мовою, природною асоціативністю мислення автора, досить своєрідним плетивом мікрообразів. І, як би він загалом не оцінював той чи інший твір поетичного неофіта чи його творчий набуток загалом, все ж таки, натрапляючи на рядки "Посередині степу, під сонцем, — село, мов на деці — туга паляниця", "Квапливо пришпилюють ніч до асфальту обцаси жіночі...", "Перший сніг, підперезаний зранку слідами..." або "Мов долі вогкі письмена, на скронях моєї оселі холодна блищить сивина..." — мусить визнати: "Так побачити і відтворити бачене у слові може тільки Поет!".
Цікаво, що ще до свого виходу перша збірка поета "Посеред сутнього" (вірніше, її рукопис) породила в одеських літстудійних колах і значний інтерес, і полеміку. Одні схильні були зараховувати Ігоря Геращенка до плеяди молодих поетів, яка продовжує постмодерністські шукання попередників, точніше, українських поетів 30-х років, отого "розстріляного покоління"; інші, навпаки, зауважили, що наш поет занадто традиційний у своїх шуканнях, а деякі вірші його грішать фольклористичною орнаменталістикою.
Але чи варто з'ясовувати зараз, у якій полемічній площині знаходиться істина? Тим паче що, при бажанні, в поезіях Ігоря Геращенка можна помітити формальні ознаки й інших напрямків, течій та впливів (ну, хоча б Миколи Вороного, Марини Цвєтаєвої чи Бориса Пастернака). Добре вже хоча б те, що в цих творах є що шукати, є над чим замислюватися і сперечатися. І не дивно, що поява першої збірки поета викликала неоднозначну реакцію і критики, і поетів, і ясна річ, літературно-студійного загалу. Але чи ж варто побоюватися цього?
Друга збірка будь-кого з поетів традиційно вважається визначальною, за якою можна з великим ступенем вірогідності визначити: відбувся поет чи не відбувся. Не вдаватимуся до полеміки щодо "правомірності ефекту другої книжки" як такого. Але що для Ігоря Геращенка друга його книжка — під назвою "Перше причастя" — стала щаблем творчого зростання, самоствердження і визнання — то це вже сумніву не підлягає.
Чимало отого декларативно-показного, нещирого, нав'язаного прагненням будь-що показати собі і всьому світові — "гляньте-но, який я авангардний і ні на кого не схожий!" — відійшло. Натомість з'явилося усвідомлення себе як поета, за яким стоїть народ, його земля, історія, досвід нової хвилі національного відродження. І він лишається цілком щирим перед собою і читачем, коли в програмному вірші "Перше причастя" стверджує:
Десь запнулося мамине слово
Напівшляху до мого вертепу...
Я почав розуміти мову Сотень сонць і єдиного степу.
Так, і в цій, другій, збірці Ігор Геращенко ще досить часто лишається прихильником експресіоністської атаки на свідомість читача, вдаючись до основоположного намагання кожного експресіоніста будь-що потрясти уяву читача, пропустити її через гіпертрофовану емоційність автора, втримати на хвилі істерично-хворобливої напруженості.
Саме це ми й бачимо в його "Анатомічній кімнаті":
...Киснуть в некиснучих плинах
В'ялі цеглинки життя —
Тіла людського частини,
мертве білкове сміття.
Живиться молох науки
скарбом сумних цвинтарів, болем освячує руки, душі й серця лікарів.
...Те ж саме помічаємо й у "Фальстафі", в "Екзистенції", по кількох інших віршах, в яких експресіоністські пасажі подеколи межують з імпресіоністськими імпровізаціями, щедро приправленими авангардистською медитацією. І тоді перед нами постає апокаліпсичний вищир поезії на зразок:
Хворий на пропасницю рок
наштрикав між нотами дірок, а "біг-біг" великий удар, мов гравітаційний колапсар: засмоктав весь світ у діру, в стилі медитацій гуру... ("Хворий на пропасницю рок").
Одразу ж зауважу, що далеко не кожен шанувальник поезії здатен спокійно сприйняти таке віршування і взагалі визнавати його. Не кажучи вже про вихованих на класичних зразках високого поетичного "стилю" лірико-романтичних гурманів, котрі просто не здатні сприймати щось подібне. Тому до манери Ігоря Геращенка, його способу мислення, треба бути готовим, розуміючи, що існюють поетичні реалії і нюанси, без яких Ігор Геращенко як поет — просто не поет.
Та, поряд із авангардистськими новаціями, все частіше проявляється мудра поміркованість поета, який відчуває тяжіння свого часу, тривоги мільйонів співгромадан, історичне покликання свого покоління, заангажованого незалежністю України та її національним відродженням. Й ось тоді надзвичайно прозорим і, водночас, глибинним постає перед нами підтекст душевних терзань поета:
Тільки знову з-за хмар
Нанесло вороння,
Наче знявся пожар
Поминального дня.
І зів'яли ростки,
І посивів розмай,
Не зійшли колоски,
Не відбувся врожай...
Живемо навмання
Як зернята в ріллі
А навкруг вороння
І беззахист полів! ("Живемо навмання").
Уже своєю другою книжкою — "Перше причастя" — Ігор Геращенко недвозначно заявив про невід'ємне право мати — набувати, творити, висвячувати, коли хочете... — власного читача. Який, з одного боку, мав би виразно патріотичну орієнтацію, і душа якого боліла б через те, що й на четвертому (п'ятому, шостому..) роках існування незалежної України, врожай усе ще "не відбувся", а ми все ще почуваємося у своїй країні, у власному, рідному домі, як зернята — в ріллі посеред зграї вороння... З другого боку — є досить підготовленим до того, щоб насолоджуватися гаданням на поетичній гущі образного словобродіння, що, зрештою, формується в такім ось віршовано-смисловім вітражі:
В щілинах між вкладкою образів
Скніють образи,
Руйнують поезії тіло
Образ метастази.
Розчинено в слові полинову намороч жовчі,
І музам в цей час не співати,
А краще б помовчать! ("В щілинах між кладкою образів").
І лише той із читачів, хто пройде гарт і випробування подібними "рефлексіями", яких і в першій, і в другій збірках Ігоря Геращенка трапляється чимало, виявляється допущенним до таїнства витворення багатьох поезій, що становлять основу третьої збірки під абсолютно несимволічною — хоча, водночас, і дуже вже навіть символічною — назвою "Плоть".
Так-так, мається на увазі ота неметаморфічна, звичайна, біблейно-грішна і гріховодна, то сором'язлива, то соромітницька, чоловіча плоть, з волі і під вулканічні виверження якої здійснено стільки подвигів і стільки злочинів, оспівано та оплакано стільки доль і стільки страждань.
Століттями поети всіх часів і народів у той чи інший спосіб оспівували її чи нарікали на неї, маскуючи її шаленство то під високе кохання, то під еротичні віршовані "декамерони". Та ось нарешті знайшовся поет, який, відкинувши фігові листочки морально-етичних недомовок та езопівського словоблудства, заговорив про неї прямо, відкритим текстом. Присвятивши — не коханню, еротичним зітханням та шлюбним ігрищам, — а саме плоті, цілу поетичну збірку, 90 віршів, якщо тільки арифметична цифірь в цьому контексті доречна.
...Одна для всього в нього пісня:
Шерше ля фам! Шерше ля фам!
І нижче попереку мислі, Яким у споднях завше тісно. Вони витають тільки там, Де дами знають слово "Дам" (небезкоштовно і навмисно).
Щоправда, трапляються в цій збірці й рядки, які мені не хотілося б цитувати, а будь-якому шляхетно вихованому читачеві треба мати міцні нерви, щоб сприймати їх, тим паче, що всі вірші обрамлено аристократичною сонетною формою. Але такий вже він є — поет Ігор Геращенко. І така його поезія, незалежно від того, сприймається він вами чи не сприймається. До того ж, не все так просто. У кращих строфах цього сонетного грона — а саме так визначив жанр збірки її автор — поняття "Плоть" підноситься до узагальненості загальнолюдської плоті, як субстанції, що протистоїть, а почасти й заперечує іншу, значно важливішу для поета субстанцію — "душу".