Той давно чекає, не дочекається, аби самому стати старійшиною і повернути все на свій лад. Ех, Любиме, Любиме, синку дорогенький! Здається тобі, що все у житті просто, як два пальці..., а насправді замисли людські вилами по воді писані!..
Лише діставшись Лугових воріт, Видута змушений був перервати свої невеселі роздуми, бо почув, як лаялася поміж собою сторожа за те, чи мусять посадські стояти на стінах, коли не живуть під їх захистом і послухавши якийсь час ту суперечку, зрозумів: без віча таке саме собою не вирішиться, тож слід бути готовим, аби на осінньому віче не стало воно для нього, як обухом по голові.
Любим прямо-таки кохався в конях: їх у нього півтора десятки, ледь не всі по ряду віддані посадським, а з решти чотирьох двох улюблених тримає лише під сідлом і недарма, бо кращих коней, ніж його Вороний та Лиска, від Вороніжа і до Мени не знайти! Що там казати: добрий кінь, він лише у доброго господаря, а Любим – саме такий! Ніхто, крім нього, кіньми тут не торгує, а тому з коней непоганий зиск виходить. Всі знають, що кращого, ніж у Любима, коня по найближчому Придесенню годі й шукати. Отакий він, Любим, син Видути.
Він був молодшим Сивера і не пам'ятав того, знав тільки, що був у нього такий двоюрідний брат, був та й щез давно-давно, коли ще сам Любим без портів[316], в одній сорочечці бігав. Але коли те було! Чотири тижні назад Сивер, про котрого чи не всі, хто знав його, і забули вже, об'явився знову – високий, худий, на коні і з двома топорами: тать татем. Ще й пес із ним – якийсь ублюдень.
Навіть бачитись не схотів з ним Любим: навіщо? Він син старійшини і сам скоро старійшиною буде – що йому той наброда? Любим знав собі ціну, вважав себе найбільш гідним бути на чолі роду, бо вмів дати лад господарству і вважав, що якби не отець, то він би вже боярином був. Отець же в усьому тримається покону, та тільки аж занадто ревно. Якби племенщину ділили за його, Любима, старійшинства, кожна п'ята соха, коли не четверта, була б під ним. А так майже половину отримали ті, хто рідство своє вів зовсім не від Кологаста. Або взяти задницю: якщо померлий, нехай і їхнього роду, синів не має – земля має в рід повертатися, а якщо по отцю не від Кологаста рід веде – тим паче, навіть якщо синів тих і десяток набереться. Їсти? Он у закупи, а там і в холопи: будуть його землю потом своїм кропити – і матимуть свій кусень хліба. Пришлеців за стіною, на посаді, вже стільки розвелося! І кожен про землю мріє, та тільки не можна землю роду, кров'ю і потом пращурів политу, продавати чужинцям, нехай і сіверського племені.
Боярство... То вірний шлях, не дарма в Чернігові не лише бояри, а й світлий князь сидить – над боярами. А над світлими князями – великий київський князь. Не нами придумано, не нам і противитись. Бо як не буде свого боярина – знайдеться чужий, що підімне рід під себе. От і виходить, що краще мати боярина зі своїх. Під боярином, котрий має достатньо челядників, земля прахом не піде, не розвіється, в одному кулаці буде затиснена. І під спудом вона не лежатиме: навіть якщо своїх челядників не вистачить, то – беріть, людіє, обробляйте! Тільки третину врожаю справно платіть бояринові. Так він же вас і від іншого, чужого боярина захистить!
Ну, була колись племенщина, тільки ж варто розуміти, що не та нині година: рід розрісся. розпух, люду багато, а де ротів багато, там один крик, толку ж мало. Ні, в одних руках має все бути! І буде, коли стане він старійшиною. Бо несила вже терпіти таке віче, котре може й день прокричати, а сіножаті не поділить.
Ось, дикі коні з'явилися, потраву роблять. Багато хто скаржиться, а об'єднатися, щоб той табунець в пастку загнати, все ніяк не виходить: кожному щось та й заважає.
Сивер цей – стрілив-таки кобилицю. Наволока, він і є наволока. Ти влови її – матимеш тягло, вона тобі ще й не одне лоша приведе, а стріляти... Стріляти – багато розуму не треба. Казали, біля Вишнякового городища житло звів якесь дивне. Скорий... Побачимо, на що він здатен. Непоганий шмат землі у Сивера. А навіщо вона йому? Чи ж він дасть їй раду? Казали, протинявся весь вік з купцями – де тільки не був... Це добре – прийде час і він свою землю до Любима на долоні принесе: "Візьми, брате, бо не втну, що з нею робити!".
Звістка про диких коней не давала Любимові заснути: півночі ворочався, надто вже хотілося розжитися кіньми. Дикий кінь хоча й менший від свійського, зате куди сильніший та витриваліший. Влити в новий приплід свіжу кров – означає зробити його і стійкішим проти хвороб, і тягловитішим.
Рід здавна мав триста сажнів міцних конопляних тенетів[317], що часом ставилися для ловів диких кіз та оленів. Лежали вони в обштинній кліті під замком, проте Любим вирішив, що і дозволу в отця не питатиме – візьме та й по всьому, однак же лежать без діла, трухлявіють. Він добре знав, що саме скаже йому Видута, коли звернутися до нього за дозволом: "Тенета не мої – обштині належать. Що діди скажуть?!" Ні, краще не питати. Збере своїх рядовичів – куди вони подінуться, прийдуть, а це з отроками їхніми три десятки душ, візьме двох своїх, майже дорослих уже, синів та вбалакає того бугая Педаша; потім потрібно буде ще чотирьох міцних, толкових у ловах городян додати, по різаній на душу пообіцявши, – і все, коні будуть його, якщо, звісно, Велес поможе.
Три наступних дні Любим проходив по узліссях, видивляючись кінські сліди. З побаченого було зрозуміло, що табун зі сходу перемістився на полудень. Дві останні ночі поспіль вожак водив його на вівси неглибоким ярком, що врізався в оброблені поля і по краях поріс глодом та шипшиною; тією ж стежкою коні верталися й назад. Ці дві ночі їх ніхто не турбував: певно, господар ниви ще не знав про таку напасть. Обдумавши все, як слід, Любим вирішив, що чекати далі не варто і заходився збирати ловців, дарма, що настали схудні[318] дні – жодну справу не варто починати та він втішав себе тим, що задум його про лови почався ще за повного місяця.
Рядовичі, котрі винаймали в нього хто землю, а хто тягло, як люди залежні, суперечити волі сина старійшини не стали, до того ж, багатьом з них, особливо молодим, і без того кортіло побувати на справжніх, великих ловах, а отже, і відмови Любимові не було. Складніше було з Педашем – русявим богатирем, визнаним воєводою кулачних бійців города, бо той був кожум'якою, завжди мав багато роботи і спочатку ніяк не піддавався на Любимові вмовляння. А без Педаша вся затія з кінськими ловами могла скінчитися пшиком, бо той кожум'яка знався на цій справі, до того ж, сам-один міг зв'язати дикого коня. Тож Любим змушений був пообіцяти йому не мало, не багато – одного коня на вибір. Решту, чотирьох досвідчених ловців, вдалося знайти без особливого клопоту, правда, заломили вони аж по дві різані, навіть незалежно від того, чи вдасться тих коней спіймати.
Проте й без цих досвідчених ловців у ліс також навіть не варто було потикатися, адже вони мали не тільки розставити людей та в потрібний час тихо і непомітно натягнути поміж дерев тенета, але й змусити табун повернутися до лісу саме тією стежкою, де тенета якраз і стоятимуть.
Ополудні Любим приніс Велесові щедру пожертву, довго просив його про поміч у ловах, а коли всі зібралися, тихцем взятим у вічниці ключем відкрив кліть, де зберігалися тенета і скоро вже три з половиною десятки ловців, ще завидна, рушили за Ятрицю, несучи з собою важкі тенета та кількадесят міцних сиром'ятних ременів з волової шкіри, аби ними, при удачі, в'язати здобич. За Старою Могилою розділилися начетверо: двоє ловців, з чотирма помічниками кожен, залишилися на полі, за півпоприща від ярка, котрим табун мав виходити на вівси; ще двоє, поділивши між собою решту загоничів, окрім Любима та Педаша, взяли тенета і розійшлися одесну й ошую від ярка, сховавшись на узліссі сажнів за триста від нього.
Ще до ловів Любим з Педашем визначили, кому де знаходитись та що й коли робити. Самі вони удвох теж зайшли до лісу і зачаїлися в чагарях, але значно ближче до ярка, аніж решта ловців. Відвернувшись від Педаша, сидячи перед трухлявим пнем, Любим почав нашіптувати своє прохання до Лісовика, потаємним словам котрого навчив його перед своєю смертю старий ловець Середа. "Слова ці чародійні. Ніколи не прорікай їх вголос, інакше ловецька удача покине тебе назавжди" – так заповідав йому Середа. Покінчивши зі своїм зверненням, Любим поклав на пень підношення володарю лісу і вони з Педашем поринули в очікування.
У лісі смеркалося швидко, ніч, що прийшла, була тихою, але темною, бо Хорс ще не виплив у своєму човні на вкриту зорями Сваргу. Щоб вловити серед нічного, наповненого пташиними і звіриними голосами лісу кінський тупіт, Педаш узяв із собою звичайний бубен. Тепер, виривши ножем у землі ямку та накривши її бубном, він намагався почути, приклавши до нього вухо, тупіт копит диких коней.
Вже стало помітно між верхівками сосен окраєць місяця, коли Педаш нарешті почув віддалене глухе тупотіння багатьох копит, що наближалося. Він застережливо підняв руку, мовляв, не ворушися, Любиме, і навіть не дихай...
Коні пройшли сажнів за п'ятдесят від них і Любим зрозумів, що йшли вони якраз до ярка – своєю протоптаною стежкою. Тупіт почав віддалятися, став глухішим, бо коні, певно, вже спустилися в ярок і тоді Педаш тричі гукнув пугачем. Здалеку, з узлісся, йому відповіли криком сови та деркача – так само, тричі: там зрозуміли, що коні пройшли і подали знак не лише Любимові з Педашем, що почули, але й тим, хто сидів у засідці на полях – "Пильнуйте, ваша черга!"
За два наділи від ниви з вівсом на чиїйсь межі, поміж житом, ріс розлогий клен з густим віттям. Серед нього і ховався Четвертак, один з тих двох досвідчених ловців, що зі своїми загоничами причаїлися між хлібами. Почувши умовлений знак, він, що вночі бачив майже, як кіт, одразу ж почав пильно вдивлятися перед собою. Пройшло зовсім небагато часу і коли нарешті з'явився Хорс, то серед одноманітного, зеленкувато-сірого у місячному сяйві вівсяного лану він помітив темні плями, що розтікалися на всі боки – то були чорні гриви коней, котрі поволі розходилися нивою, беручись ласувати молодим вівсом.
Четвертак ще трохи почекав, а коли почув, як взялися хропти та хоркати жеребці, двічі підряд крякнув переляканою качкою, потім, з перервою, – ще двічі.