ростягався спочатку вниз, а потім угору на кілька кілометрів прямої, як стріла, вулиці. Як же не любити це місто?
— А ти знаєш, — пригадала собі в цю хвилину Неля. — Отой "Енко", що спричинився до літературної дискусії, не хто, як Поштаренко, отой, що працює в газеті й часто буває на зборах "Плуга".
— От, ненароком чоловік у історію літератури потрапив, — засміявся Тарас — А, власне, він не такий уже "енко". Має кілька книжок, сам по-европейському пристойний, часом навіть до діла висловлюється.
Під "енком" і вони також розуміли якогось хохлацького дядька з гопачисто-шароваристими вусами, — хоч і самі були з-під тієї самої квочки — "папаші", "з-під широкого пилипенківського кожуха вилізли", як любили насміхатися Хвильовий та Зеров.
— Кажуть, що "папаша" розводить "енків", але коли б не його підбадьорювання й не теплота до початківця, то напевно ми не насмілювалися б до літератури й наблизитися, — сказала Неля.
Тут щось не гаразд. Тарас також це почував. Але вони, як і всі, закохані в Миколу Костевича, слідом за цим почали знову перераховувати, — яку блискучу ерудицію він має, як він вводить в епоху письменника і бачиш його серцевину... яка тонка критична аналіза, скільки цитат наводить він, — як його голова все те вміщає!? То треба бути ходячою енциклопедією...
І знов, так вони тепер з Нелею говорять, — перескочили через давно вже відоме, вимогу Миколи Костевича, — вчитись, вчитись і вчитись... Зненацька Тарас запитав:
— А як по-твоєму, — Пилипенко, Микитчук і Липовецький це одно?
Неля не зразу відповіла. Це ж правда, всі вони підписуються під формулою "Куди лізете, сопливі?*, оцим докором, що кинув Пилипенко Хвильовому та іншим "олімпійцям".
— Для Липовецького в першу чергу "пролетарська революція", а потім уже якийсь там початківець. А в Пили-пенка — навпаки — йому в першу чергу треба стелити дорогу молоді, — метикував Тарас
— А може так: Липовецький користується революційною фразою, щоб заробити собі ім'я пролетарського критика...
— І Микитчук...
— ...а Пилипенко. таґкож користується революційною фразою, щоб якнайбільше молодих сил втягнути в літературний процес. Бо мало кричати — "вчіться, вдосконалюйтесь!" Треба ще дати місце, де можна було б вдосконалюватися. Ну, так, треба нам школу, — захвилювалася Неля, — щоб ми могли там говорити на повний голос А де ми її візьмемо? От і опинилися у Липовецького! А ті рафіновані тільки глузують з нас Вони хотять, щоб ми вийшли з лябораторії готовенькі, тоді вони з нами говоритимуть... А ми десь же повинні цю лябораторію відбувати?..
— І виходить — "крик у глухім околі", — сказав Тарас, дещо з нею незгодний.
Це було крилате слівце, пущене в обіг недавно.
— Ну, я з цим незгодна! — рішучо заперечила Неля. — Якби справді був глухий окіл, то ми б не стояли оце на вулиці й не говорили про це, і так само багато інших людей, що може розумніше й всебічніше підходять. Не набивалося б на ці диспути стільки людей, не було б стільки різних точок зору. Який же це глухий окіл? Що Микитчук нахабно забирається на трибуну і провіщає, які він має останні осяги з діямату, то це ще не все. Крилаті думки Хвильового не виняток, про це свідчить той резонанс, що вони мають.. І щодо Европи... Чому ми повинні навколішки падати перед Европою, коли ми самі — Европа?.. І місцем розташування, і традиціями, й способом думання...
— Але ж ти не заперечиш, що отакі Микитчуки збивають молодь з пантелику, роблять задуху в літературі своєю зниженою невігласною критикою...
— Це так, але ж мусить бути якийсь розчин. Адже ж і інші літературні епохи мали свій початок, сам Микола Костевич не раз замилувано говорить про ті ручайки хутірської, провінціяльної поезії, які передували великій літературі... Я гадаю, що мусить бути масовий інтерес, той рух, який робить Пилипенко, а тоді вже в цім розчині будуть вироблятися смаки...
Тарас із цим згоден, але він стільки терпить від цього!.. А хіба Неля ні?
І так вони стояли й сперечалися, аж згадали, що треба йти додому. Так вони прогризали ті хащі, що розросталися навколо них. І Тарас був певний, що Неля не має до нього жалю, бо він був такий, як вона хотіла...
III.
Втім, не завжди так було.
Від недавнього часу Неля ударилася в хандру. Вона вже не хотіла з Тарасом здибатися, вона охолола до літератури й знову навернулася до своєї біології. Хібащо, на гукусі її побачиш. Вона ставала щораз більшою песимісткою.
Чи може вона й досі тужить за Карлом Моором? Його й досі нема і напевно не буде вже. Чи може її так уже вразив той лист, якого вони гуртом ухвалили прочитати?
Тепер гурт порідшав, бо Борис Микитчук знайшов собі якусь "непачку" і, оженившись, пішов жити до її "папи і мами", — як це докладно вивідали Кузьма й Дем'ян. "Непачка" була одна з тих, етерних панночок із шляроч-ками, кудельками, пікантними капелюшками, що сиділи у інституті поруч із "учителями" й "незаможниками", але з ними не зливалися ніколи.
— Та ви всі її знаєте! Софа Краковер, ота, що мало не вилетіла з інституту ще на основному курсі, бо дочка великого мануфактуриста.
— А, ота, що таку чалму собі нав'язувала?
— Ну, тепер уже Борис гарантований, що ніхто йому не пришиє українського націоналізму! — заспокоївся Кузьма.
Ідея розкрити Серафимового листа належить Аяксам.
Вони вже давно вертіли в руках цього листа й хотіли його конфіскувати.
Отже, підкріпившись морально й правово одноголосною ухвалою, — вони раз урочисто роздерли чужого листа. Звідти випав блакитний листочок, дрібно списаний.
— Якась Тося! — значущо скричав Дем'ян, подивившись на підпис.
— Від дівчини, їйбогу!
— Та читай уголос!
— "Любий і жорстокий!" — почав був Дем'ян. — Ого!
— Без реплік!
— "Любий і жорстокий!
Смійся з мене, смійся! Я тобі пишу.
Сиджу біля вікна, електрики не свічу, світить місяць і я й так бачу, що маю написати, вогненними словами воно горить у мені.
Світить місяць, тепла ніч, я чую як там унизу під тополями сміються й цілуються, — а я сама! Чому ти мене не хочеш знати? Чому я сиджу й ридаю, коли все, все в цю ніч тішиться щастям?
Любий і жорстокий! Наша любов подібна до сватання журавля й чаплі. Скільки раз ти сватався, — я не хотіла, скільки раз я сваталася, — ти був жорстокий. І я тобі все те прощаю, бо так і треба було мені за мої примхи.
Тепер же не прощаю! Та хвилина, як ми стояли вдвох коло вікна удосвіта, а сонце золотило верхівки тополь, а в світі стояла до болю щаслива й містична пауза, — та хвилина ніколи не забудеться.. Вона примушує мене ось зараз скласти всю мою гординю й писати тобі, клятий і любий.
Бо я не можу збагнути,, — чому? Чому ти така загадка? Чому ти ввійшов непроханий у моє життя, став владно ногою на моє серце, — й втонув у невідомість. Не хочу думати, що ти боявся суперництва. Того дурноватого Ваню я навмисне держала, — для тебе, — як уже хочеш знати... Та ти й так знаєш, не потрібно тобі розказувати. Я його більше ніколи не кликала з собою на жодні вечори, але й тебе ніколи більш не бачила.
Де ти дівся? І чому саме тоді, коли ти мені сказав про своє кохання, а я тобі?
Якщо ти кохаєш мене, — чому ти зник? Якщо не кохаєш, — чому не сказав і зник? Знай! Я тобі цього не прощаю!
Тося."
Хто настроєний пореготатися? Нема нікого. Всі переглядаються, засоромлені, що влізли в чиюсь душу. Якась Тося! Хто ж знав, що у Серафима є якась Тося? Якась трагічна дівчина оплакує своє кохання. А де Карло Моор? Чому він справді зник, знявся і навіть не запитає, чи є до нього від кого листи?
І от приблизно з того часу Неля так змінилася. А Тарас бачив це і не підходив ближче. Вона сумує за іншим? Хай!
IV.
Борис Микитчук не помирився і в "Гарті". Невситиме честолюбство його, зрештою, знайшло свою поживу. Він вирішив сам організувати собі групу.
Він виступив на чолі групи комсомольців із деклярацією, що організується комсомольська літературна організація "Молодняк". "Молодняк" виступав проти всіх і всяких буржуазних "ізмів", як би вони не вуалювалися. " Молодняк* оголошував боротьбу всяким націоналістичним тенденціям у літературі, проголошував єдиним своїм героєм робітника і завод, чи шахту.
І тут Тарас, перечитуючи деклярацію, не зовсім розумів. То виходить, що для "Молодняка" не досить революцій-ности не тільки "Плугу", але й "Гарту"?
Бував Тарас і на творчих зборах "Молодняка". Там не визнавали в літературному творові таких понять, як волошки, зорі, кохання... Все це були ремінісценції буржуазної поетики, за виразом Бориса, — "мелкобуржуазная от-рижка". Борис часто застосовував російських виразів, — і не тому, що їх не було в українській лексиці, а тому, що його власна мова була убога. Не знає слова "ремиґання", чи " гикавка*, ще й лізе в проводирі!
Звичайно, як би він був членом гукуса, то напевно навчився б говорити чистіше, але він перший пустив поголоску, що в гукусі позбиралися самі буржуазні націоналісти й на гукусівців починали дивитися косо.
З "соловїв" тепер він немилосердно глузував. Зате в творах, які він розхвалював, настирливо звучало " кайло*, "музика заводських сирен*, "героїчний комсомолу "змичка молота й серпа", "барабани б'ють"...
Очевидно, все це було насичене новою пролетарською красою, бо хвалили. Ця мода з "Молодняка" перекинулася й на "Плуг". Хоч їхні платформи були різні, але "Іілуг", "Гарт" і "Молодняк" ходили одні до однихс
Тарас мовчки висиджував всі ці збори і... мучився. Він більше не буде сюди ходити. Як він не бачить патосу відбудови, як його хвилюють "поодинокі випадки, не характерні для епохи Жовтня"... Скажімо, що якийсь начальник міліції в ополонку кидав людей. Хіба це типово? Це — перевищення влади, випадкове явище, не характерне для нашого розгону в перспективу. Помічати тільки це, — " повзучий емпіризм", обивательський світоглядне хотів ходити, а проте, ходив.
V.
Ну, добре, не піти. То куди ж? Не підеш же ти до нео-клясиків, чи до "Ланки", коли там від одного слова "плу-жанин" гидливо й презирливо морщать носи. А що ж, одгородитися, закопатися?.. Хоч яке трудне, а це є його життя, мусить мати якусь лябораторію...
А якби сьогодні, скажімо, не пішов, то каявся б!
На зборах "Плуга" як увійшов Тарас, було сьогодні небагато людей, чоловік із тридцять. За столом, сидів якийсь нікому невідомий молодий чоловік у чудово зшитому костюмові напіввійськового фасону, в новісіньких жовтих чоботях, новенький портфель лежав біля нього. Са