Дехто із шляхти мусив навіть прохати поживи та ліків, а ратники з простолюддя вмирали десятками щоднини. Облога наближалася до кінця.
Замкова ж залога не терпіла зовсім від облоги. Замок був просторий, запасів було досить і для вдвоє більшої залоги; тепло, сито, вигідно і безпечно жилося ратникам та боярам. Ранені приходили до себе, тільки тяжчі рани не хотіли швидко гоїтися від вогкості повітря, але їх було мало. Пропасниці не було, одно тільки дошкуляло замкненим серед стін людям — скука. Вона народжувалася у серцях від сірини, від одноманітного шороху та хлюпоту падаючих крапельок дощу, від олов'яних важких хмар, що непроглядними натовпами гнались по небосхилі на схід. У пам'яті-уяві ратників виринали тоді низенькі курні хати лісистого Підгір'я та розмоклі смуги чорної оранини серед окутаного дощовою мрякою ялинового лісу, нагадувалися лиця свояків, батьків, матерів, братів, сестер, а може, й ще чиїсь... І місце нудьги займала туга та її посестра — незадоволення з дійсності. Не довго, одначе, витали ці картини в уяві мужиків. Слідом за ними прийшли інші: панський тивун, що виганяє все село на панщину, п'яний пан або одичілий серед безпросвітної самоти села панич, що у своїх підданих з якоюсь дивною злобою, для вдоволення похоті тіла рве найсвятіші зв'язки родинного життя; Заремба, боярин Микола, повстання — все те перевивалося через уяву-пам'ять мужиків, і туга зникала знову.
Терпів від нудьги й Андрійко. Він, Горностай, Грицько і Коструба поділили між собою нагляд над вартою і по черзі виходили на стіну верхнього замку дивитись на польський табір. Відколи до поляків завітали голод і смерть, табір наче впав у сон. Бували дні, що, крім голодних панських собак, ні одна жива душа не показувалася над ровом. Даремно питав себе Андрійко, для чого, власне, король чапить під Луцьком, коли міг би так само добре вести переговори з Володимира або Любліна. Не міг адже сподіватися, що голодом примусить залогу здатися, а тим менше, що візьме замок приступом. Юрша пояснював це соромом, але Андрійкові здавалося, що король жде на прихід великого князя, щоб з упадку об'єднання Литви з Польщею мати хоч одну користь підкорити шляхту на користь королівської та княжої влади. Одного дня пізнього вечора якраз думав він про це, закутавшись у довгу вовняну гуню на заборолі прибрамної вежі, коли ратник прибіг з вісткою, що біля задньої хвіртки стоїть чотири мужі, які прохають впустити їх у замок.
— Вони самі? — спитав.
— Самісінькі!
— А певно?
— Зовсім! Стежина там вузька. Та сама, що нею князь Олександр...
— Ну, гаразд! Вже йду!
І Андрійко побіг на хвіртку. Серед вечірньої пітьми стояли під хвірткою чотири постаті, одна поряд другої.
— Хто ви? — гукнув він.
— Ми з Поділля від князя Несвизького,— відповіли ті.
— Чого?
— Добровольці!
— На біса нам добровольці! У нас власного люду досить, а й у вас, певно, є діла немало.
— Діло є, та тільки кажуть, що у вас добріший лад, то ми й прийшли повчитися.
— А що ви за одні будете?
— Двоє братів Зарубських, Судислав і Давид, та князь Онуфрій Курцевич з челядником. Змилуйтеся, не питайте, тільки пустіть, бо, їй-богу, поздихаємо під воротами!
— Хвильку заждіть тільки, шановні бояри! Я не знав, що аж таких знатних гостей прислав нам бог у замок. Ось ми вам спустимо драбину, бо хвіртка заложена камінням.
По хвилині чотири отікаючі водою плечисті постаті стали під склепінням критого хідника на хвіртці. Вони були тільки в легких кольчугах та острокінчастих звичайних шоломах, з мечами та чеканами, бо іншу зброю годі було приховати біля себе під час нічного переходу через польський табір. Всі були вельми стомлені, тому Андрійко послав за Грицьком, щоб він наглядав за нього над вартою, бо він сам бажав завести приходців до воєводи.
Коли надійшов Грицько, Андрійко завів обох братів та молодого князя Курцевича до себе, де змоклі гості переодяглися в сухий одяг. Опісля приніс пахолок грітого меду з корінням, і, аж випивши по чарці, прийшли гості до себе. Молодий Курцевич був русявий, може, тридцятилітній кремезний муж з величезними вусищами та гладко оголеною бородою. Судислав, двадцятилітній парубок, подвижний та балакучий, говорив до всіх та підказував князеві, що сказати. Давид — понурий, чорнявий парубок, ровесник Горностая, дивився на світ блискучими чорними очима, а чоло раз у раз стягалося в зморшки. Але й він не говорив багато. Зате Судислав не вмовкав.
— Питаєшся, товаришу, звідкіля ми взялися? — говорив швидко, не зупиняючись.— Із світу, братчику, із світу, вісточку вам принести, бідненьким затвірникам у луцькій пустелі. Ви тут нічого не знаєте, не відаєте, а там багато всіляких подій сталося на славу нашу та великого князя, а деякі й нам на сум, на глум, на горе! Так, так...
— Так, так! — пробубонів Курцевич, а молодий Давид зморщив брови.
— Ось ми й подумали собі: "Там, у Луцьку, залишилось усього двоє бояр з натовпом ратників, точнісінько, як у Пруссії: один або два лицарі, а кількасот кнехтів, що на даний знак ідуть, стають, стріляють, наче ляльки, що їх показують скоморохи. Ось там лад! — подумали ми собі.— Не те, що в нас, правда, Курцевич?.."
— Правда! — обізвалася басом луна.
— ...Тоді я кажу: ходімо до них! Але Загоровські, Бабинські, Воловичі, Семашки закричали, що ви з боярами поступаєте, як тивун з смердом-каланником, та що вони всі мусили покинути Луцьк ще перед облогою, бо ви хотіли порізати всіх їх псів та коней й насолити на поживу.
— Це неправда! — пояснив Горностай.— А тільки в нас нема паші для коней, ані місця. У мирний час коні стоять на Підзамчі, а тут тільки п'ять-шість воєводських та службових для посланців.
— Неправда? То шкода, бо ми якраз бажали побачити такий лад. "Саме тому,— кажу,— треба нам у Луцьк. їм пригодяться кілька бояр, хоч би на зміну при мужицьких ратниках". І ми пішли, а йшло нас восьмох...
— Де ж ще п'ять? — спитав Андрійко, якому набридла дещо балаканина гостя.
— Вони в лісах, тут недалеко. Звели, брате, завтра ніччю запалити на вежі вогонь, то це буде для них знак, і вони прийдуть. Над рікою є варти, але вартових човнів нема, то можна ніччю підплисти під саму хвіртку...
Андрійко звівся.
— Дуже радо вітаємо вас, достойні бояри, у нашій кріпості, бо нам справді тяжко без допомоги боярських людей. Пам'ятайте тільки, що в нас безумовний послух — необхідна річ. У нас не можна сперечатись, ні розпитувати, тільки треба сліпо виконувати наказ. Для непослушних у нас нема місця, як нема його й для боягузів. Ось і тепер, шановні бояри, пригадав я собі, що є наказ усякі вісті доносити негайно воєводі. Тому прошу за мною!
— Як? То ви не послухаєте самі спершу вісті із Поділля та Київщини? — дивувався Судислав.
— Звісно, що ні! — відповів Горностай, беручи плащ.— Воєвода перший має право на це. Ходім!
Юрша прийняв приходців поважно і суворо, але був радий із їх допомоги. З їх приходу видно було, що вони не бояться війни та військової залежності, так осоружної боярам, та що вони люди відважні. Недовго, одначе, радів Юрша. В міру того, як балакучий Судислав розказував свої вістки, чоло воєводи захмарювалося сумом та гнівом.
З початком війни почав скрізь на Поділлі підійматися народ на польських панів, а їх погана слава притягала й із Київщини чимало добровольців. Князь Федько Несвизький та кілька інших бояр очолили ватаги, і незабаром усе східне Поділля було чисте від шляхетської сарани. Однак боярство, яке зразу залюбки забирало маєтки польської шляхти або перевертнів, подібних до Кердеєвичів та Бучацьких, згодом втратило бажання до боротьби, бо великий князь звелів їм ждати на молдавського воєводу та татарські чамбули, які мали йому допомагати в боротьбі з Ягайлом. Представники князів Чарторийських, Жигимонта Кейстутовича та Гольшанського заявили нам, що великий князь не бажає собі участі хлопів у війні, а закликає тільки бояр, які зобов'язані до служби, йшли на рать із своїх надань. Курцевич, Судислав, Давид та кілька інших поїхали додому, а по дорозі зустріли вже втікачів з півдня.
Вони розказували страшні речі про те, як гуляли по руських селах Свидригайлові союзники. "Ні даху, ні товарний, ні жінки, ні дівчини не залишилось від Бакоти та Брацлава по Київ!" — говорили вони. Хлопи пішли в неволю, жінки й дівчата — між молдавську таборову челядь або в татарські гареми. Після їх переходу залишились Брацлавщина та південна Київщина одною пустинею, а обкрадений, скатований народ заридав одним голосом, заплакав на свого князя, називаючи його вовчим батьком, а старі люди згадували, що вже колись раз у давнину тікав народ з-під власних князів під татарський присуд, бо краще мати володарем могутнього ворога, ніж безсильного співплемінника. Аж на Волині зустріли Зарубські бояр, вигнаних з Луцька Юршею, і вирішили йти до нього.
— Несвизький багато говорив нам про відгіову держави святого Володимира,— закінчив Судислав,— і ми зрозуміли, що така держава не постане без волі-свободи народу. Ти один, воєводо, очолив ратників з простолюддя, ти один борешся за нього, і тому ми прийшли до тебе!
— Ая! До тебе! — повторив Курцевич і вп'ялив свої великі риб'ячі очі в потемніле лице Юрші.
XXIV
До пізньої ночі на столі воєводи догоріли свічки у спіжевих свічниках, а їх полум'я хиталося від подуву нічного леготу. На столі не видко було вже дзбанів та чарок, тільки всілякі більші та менші згортки пергамену, великий срібний, італійського виробу каламар, кілька тростинових пер, віск, печатку та мотузок, яким прив'язували печатки. Біля столу сидів Андрійко, а його довгі кучері падали на жовтавий аркуш, над яким він схилився. Поряд сидів воєвода з сумним та суворим виразом лиця і диктував листа до великого князя, в якому пояснював причини, через які покинули бояри замок. Швидко бігала вправна рука хлопця по пергамені, ставлячи один під одним рівненькі рядки. На готовому листі поклав воєвода підпис і привісив печать.
— Отак! — сказав він.— 3 оповідань Судислава та Давида виходить, що бояри обвинувачують мене перед усім світом, немовби я прогнав їх звідсіля. Невелике це нещастя, бо облога закінчиться відступом поляків, а якщо наспіє великий князь із яким-небудь військом, то навіть розгромом усієї збройної сили короля.