– Скажи-но дідові правду.
— Дуже подобається, — несміливо відповідає Костик, й одразу ж додає: — Тільки, ви не думайте, красти ваших лелек я не збирався.
— Навіщо ж таку чудасію красти, хлопче? На, бери... — і, на превеликий Костиків подив, у руках у діда з'являється глиняна "хатка з лелеками". — Аби тільки воно було тобі любе. Та щоб зумів зберегти їх. Як не маємо на селі живих лелек, то милуйся хоча б глиняними.
Костик невпевнено так підходить до діда, все ще не вірячи своєму щастю, обережно бере лелек, притискає їх до грудей, і, на радощах навіть забувши подякувати, біжить назад до груші.
— Тільки ти приходь ще, Костику! — навздогін йому кричить старий. — Не бійся! Навідуйся до діда, навідуйся...
2
Хата діда Глиняра стоїть за селом, на пагорбі зa левадами. І може, тому, що живе він ось так, відлюдкувато, або тому, що такий він високий, кремезний та мовчазний, хлопчаки дещо остерігаються його.
Костик теж, напевне, ніколи не навідувався б до садиби гончара. Але відтоді, як батько приніс до хати зеленавого коника-куманця, такого красивого, що кілька вечорів Костик засинав, не випускаючи його з рук, і сказав, що коника цього випалив у горні та розфарбував дід Глиняр, — його чомусь весь час тягне сюди, до цієї майстерні край дідового обійстя. Костик знав, що й у них, й у сусідів є полумиски, глечики та інше начиння, вироблене Глинярем. Але щоб таке диво, як отой куманець!.. І якщо він такого красивого віддав батькові, то що ж, які дива, приховуються там, у великій дідовій майстерні?
Багато разів Костик підкрадався до дідового двору і потай оглядав то глину у ящику під навісом, то гончарний круг, що стояв у затінку біля майстерні; чи велику піч на подвір'ї, яку батько чомусь називає "горном"... Але все це тільки розбуркувало цікавість: а що ж там, у майстерні? І як дідові вдається виробляти таке з глини? Із звичайнісінької?
...Kостик повільно спускається пологим схилом пагорба. Сонце ласкаво сріблить сліпучо-зелену траву, і рожеві пелюстки вишневого квіту спалахують та міняться під його промінням, висвічуючи кожна своїми відтінками кольорів. А вітер, що раз у раз налітає з-за узвишшя, вистеляє ними схил, утворюючи блакитно-білі килимки.
Десь у високості, гойдаючись на легкій хмаринці, виспівує жайвір.
"Др-др..." — щось нараджує йому з лугу, від річечки, деркач.
"Оду-дут, оду-дут..." — втихомирює їх обох із яблуневого верховіття одуд. І все навколо аж видзвонює та виспівує на сотні пташиних голосів. Тільки й того, що не долинає з піднебесся радісного перегуку лелек, яких несе додому Костик, та посвисту їх крил. А раніше, казав батько, весна завжди "прилітала" до їхнього села разом із лелеками... То чого ж дивуватися, що цього року вона така пізня?
3
Біля верби, неподалік обійстя баби Ковалихи, Костик кладе свій скарб на траву і довго дивиться на виставлене на стовбурі старезне колесо.
"Лелеки образилися, — міpкyє собі. — Чому ж і не образитися, як гніздо зруйнували, а замість нього лишили старе колесо від воза? Вони образилися, й ніколи більше не повернуться сюди. Хіба що взяти та збудувати їм нове гніздо?.."
Невдовзі надходять Олекса і Тодорко. Костик показує їм глиняних лелек, колесо на вершині дерева, і ділиться своїми намірами. Рада їхня коротка і рішуча: якщо збудувати гніздо, — лелеки обов'язково повернуться. У цьому ніхто з них не сумнівався. Врешті-решт, не вічно ж їм ображатися.
Хлопці кидаються до дерев, що ростуть понад річечкою, і через якийсь час під вербою вже лежить чимала купа хмизу. Відтак Костик залізає на крону дерева, стає на останню товсту галузу і, вчепившись за колесо, спycкає кінець мотузки, яку Тодорко відв'язав від своєї кози. Потім Олекса і Тодорко хутенько ладнають в'язанку, а Костик, як старший гніздяр, обережно піднімає сухі гілки і старанно сплітає їх довкола колеса. Точнісінько так, як городять тин.
Саме в цей час нагодився батько Костика, що повертався з майстерні. З подивом поцікавився, що це вони роблять. Дізнавшись, що будують лелечине гніздо, ще дужче здивувався, узяв їх на сміх , а потім раптом замовк. Постояв отак мовчки, подивився, допоміг підв'язати кілька гілок, а далі не витримав і, покритикувавши Костикове "гніздування", сам поліз на вербу. Добре, що по той бік стовбура була ще одна товста гілка. Удвох вони швиденько переклали гніздо і вийшло ніби трохи краще.
— Ось так треба, — мовив батько, відкахикуючись та примощуючи останню гілку. — У лелек, щоправда, виходить краще, бо гніздо — споруда серйозна. Але ж кому із людей і коли спадало на думку будувати його? Це птахам будівельне ремесло в спадок передається, а людині всьому треба самій учитися.
4
Додому Костик і батько йшли повільно, раз по раз озираючись на верхівку верби. А Костик ще й поглядав на небо: от, щоб десь у ньому з'явився зараз хоча б один лелека! Услід за ним тягнуться поглядами до піднебесся Олекса і Тодорко, яких батько запросив на борщ. Звичай такий: разом будувати – разом вечеряти.
Вдома Костик кладе подарунок діда Глиняра на стіл, поруч із куманцем, і всі довго милуються ним. Надходить мати і сплескує руками. Вона довго оглядає "лелек", дуже хвалить їх, і тому зараз вони здаються Костикові ще красивішими та доладнішими, ніж тоді, коли вперше побачив їх на полиці у діда.
Наступного дня, після уроків, хлопці мудрували біля гнізда уже вшістьох. Будували його, поки могли дістати, ще й накидали в нього сухої трави та гусячого пуху і, може, з годину сиділи на гілках, виглядаючи з усіх усюд лелек, журавля чи якоїсь іншої птиці, що зацікавилася б їхнім гніздівлям.
— Нічого, — сказав Костик посмутнілим друзям, злізаючи з дерева, — ми люди терплячі, почекаємо наступної весни. Повинні ж лелеки хоча б раз навідатися до села, в якому народилися!
— А й справді, повинні, — погодилися хлопці. — Хіба наші Луги гірші за сусідні села? А там, хоч по гнізду, а є.
Проте, повертаючись додому, Костик поглядав уже не на крону верби, а на узвишшя за левадами, на якому біліла хата діда Глиняра. Його знову нестримно потягло туди — до майстерні, горна, до "глиняних чудасій". Ну а живі, справжні лелеки... — все одно колись та прилетять, вони ж не глиняні.
5
У суботу він, нарешті, не витримав й одразу зі школи побіг до діда Глиняра. Знову підійшов левадами, повісив портфелика на гілку груші й почав обережно підкрадатися до тину.
— А, це ти, Костику? — помітив його дід. — Чого ж тебе так довго не було? — запитав він, сидячи за гончарним кругом, на якому лежав шмат глини. — Адже тягне тебе сюди, зізнайся, що тягне?
— Тягне, — зітхнув Костик, і, вже не чекаючи запрошення, наблизився до нього. — ...І що з цього шматка глини вийде?
— Глечик, — каже старий. — Або щось інше, що саме собою "вивершиться" на гончарному крузі... — І сміється.
Костик сидить на низесенькому стільчику, дивиться, як дід розкручує гончарний круг, а під руками його окреслюються перші обриси "глиняної чудасії". Відтепер хлопчина уважно стежив за кожним порухом дідових пальців, він уже просто не міг відірвати очей від його рук, намагаючись осягнути: як це в нього виходить; як із звичайнісінької глини народжується щось таке, що здатне вразити людську уяву? Намагався, але не міг.
Нарешті, глечик готовий. Дід обережно відрізає його від основи і ставить на припічок біля горна, де вже стоїть з десяток усіляких витворів, а потім бере новий шмат глини, ділить його надвоє, й одну частину віддає Костикові.
— Бери, вчися... — стиха каже він. — Чого дарма сидіти? Учися, бо, бачу, що й тебе глина заворожує так само, як колись заворожувала мене. А це святе діло, хлопче, святе... Це в тобі майстер прокидається, гончар. Taк-так, послухайся мене, старого, — майстер!
— А що ж... ліпити? — звичайнісіньку глину тримав, а руки аж тремтіли від хвилювання.
— Та що заманеться, що в руках твоїх ліпиться: коника, птаха, човника... Глина сама підкаже. Вона така мудра, що й майстра мудрості повчає. Розміси її ось так, — показує, — і дослухайся, як дихає, "голосу" її дослухайся.
— Чийого голосу... глини?!
— А так, глини... аж поки навчить тебе дослухатися власного голосу. Голосу майстра.
— І лелеку теж можна ліпити? — пробує Костик дослухатися до потаємних голосів глини.
— І лелеку.
— У гнізді?
— А таки у гнізді, — киває дід, — бо що таке птаха без гнізда? Чого вона варта? — І дивиться на Костика такими добрими очима, ніби він не чужий хлопчисько, а рідний онук його, що оце навідався із міста. — От бачиш, — схвильовано стежить за першими, несміливими порухами пальців свого учня, — таки він живе у тобі, майстер, живе! У нашому селі до цієї справи чомусь нікого не тягне. Хто б міг подумати таке: геть нікого – розпачливо розводить руками. — А тебе, бач...
Дід говорить ще щось. Але Костик уже не усвідомлює, що саме. Він забуває про все на світі, тому що намагається відчути, як "дихає" глина.
Хлопчина дослухається її "голосу", в якому вже вчувається весняна пісня лелеки, і вчиться мудрості – глини і лелеки.. Тієї мудрості, яку приносять гончарам на своїх стомлених крилах лелеки…
Село Луги Чечельницького
району на Вінничині.
ПРОВОДИ
Старий Горілик сидів на лаві. Скраєчку так, ніби збирався піти з хати, а не знав, як би це його делікатніше вчинити.
Обома руками вчепився в потріскану дошку. І за кожним словом похитував усім тілом.
— Та й що тобі мушу сказати? Будеш нудитися. Буде тобі кортіти до цього дому. Не до мене, не до старої, лиш до цього вищербленого порога і до верби під вікном. Осінніми ночами снитимеш Дністром нашим і пригорщами черпатимеш воду його, аби втамувати нею смуток. Здаватиметься, що, коли б мав крила – то знявся б.
— Пусте – посміхнувся Дмитро. – Якихось два роки казарми – і знову дома. Два роки навіть не варті цих проводів.
Старий здивовано зиркнув на сина. Ніби не вірив, що син здатен на таке легковажне слово.
— Кажу тобі: тримайся хлопців – тобі з ними один хліб їсти. Вони сміються – то й ти з ними. Заспівають – бодай слово підхопи. Тепер – не війна. Роки спливуть, як вода у Дністрі – це правда.
Заграли музики.
— Ая… — продовжував старий, — не війна. Я собі як пригадаю один день, пережитий на ній, — він роком видається…
Підлога двигтіла, мовби під нею тріскалася земля, і танцюристи раз у раз били плечима в стіну, тому що бракувало їм місця.