Я про себе називала його за ці вуса "карась у сметані".
Крім дисциплін з літератури, мови й історії, були ще зовсім непотрібні, як от "Воєнізація", НОП, ще якась єрудна. Все це був "примусовий асортимент". А одночасно ж, за чотири роки в ІНО я не довідалась нічогісінько про стародавню літературу, от хоч би про асирійсько-вавилонську, сумерійську, єгипетську. Я, що закінчила літературний факультет, лише в нью-йоркській бібліотеці в п'ятдесятих роках довідалась про поему "Ґільґа-меш" та про сумерійські перекази, що потім увійшли до Біблії, як жидівські...
Я почувала, що тільки но починаю серйозно вчитися, а тут уже й випихають тебе. Я любила вчитися, відчувати себе в організованій групі... Жаль мені було, що ось скоро доведеться кидати ці стіни, цю бордову озію, а тому — треба хапати, що ще можна...
35
З моїм письменництвом, я тоді вважала, все покінчено. Повне фіяско. Особливо, після Бучі. З мене вимагалась робітничо-батрацька тематика і я мучилась. Ніяких таких тем не було в мене і нічого в житті такого, що варте літературної обробки, я не бачила навколо. Що я знайшла у Бучі, гідне оповіді? Праця в спеку, загрубілі жінки, лаються, їдальня годує помиями, всі хочуть їсти, сплять у гуртожику на незастелених сінниках. Де там ентузіязм праці? Я щось не помітила. Всі потомлені, жадного цікавішого обличчя.
А що ще могла я убрати в форму й слово? Цілковита порожнеча. Оті з десять оповідань і нарисів, друковані в журналах Сільсько-господарський пролетар. Плуг, Глобус, Жіночий збірник, — оце й усе, на що я здобулась, а далі — порожня дошка. І навіть не пам'ятаю тогорічних зборів "Плуга", тільки одні якісь весною, у якомусь садку. Там був Щупак, П. Лісовий, Качура, Марченко — новий член, якась солідна постать... А слідом за цим чую, вже Марченко заарештований...
З одного боку, оці непосильні вимоги, що вдовольнити я була неспроможна, а з другого — оте зневажливе ставлення від тих, що вважалися майстрами, скажімо, "попутників"... Ні, нема мені місця в літературі! Як у Жашкові після закінчення стави-щанської педшколи я була примирилася, що треба готуватися до вчителювання на селі, так і тепер я психологічно підготовляла себе до вчителювання після закінчення ІНО. А з письменництвом уже розпрощалася.
Ну, справді, кому потрібні оці мої писання, що ними я заповнюю свій щоденник? Оця торба почувань нерозказаних. Писала, як мені чогось не вистачало, щось дуже вдаряло, як мусіла поговорити з кимось, — та не було з ким.
Або — оці не події, а настрої, що розлиті в атмосфері, кому вони потрібні, якщо не настромлені на стрункий сюжет? Безсюжетних оповідань я сама не хочу читати. Ось запам'ятався якийсь світанок у нашій 19-й кімнаті. Ми, дівчата, сидимо і ще два хлопці, сидять тут із нами всю ніч, Щербаківський і... не-важливоо, забула. Важлива якась сумно-жагуча атмосфера. Сходить сонце, небо червоне, а ми сидимо. І так сумно, містично сумно. Тут є жаль у хаті. Хтось когось безнадійно кохає. Оці два хлопці сидять тільки тому, що один другого хоче пересидіти, один з розпачу, а другий із зухвалости, бо він зовсім не закоханий, а випадковий тут. Головне ж, атмосфера жалю, що ось уже й світанок, ось уже й схід сонця, і що це все ніколи не вернеться, оця хвилина світання,., оця літня київська ніч над Дніпром у Михайлівському монастирі...
Або оця емоційна гострота весною, коли звідкілясь беруться п'яні настрої, просто з повітря, без напоїв...
А ота маслина, що дурманить у травні, як повертаєшся додому у вечорі повз парки...
Ну, та це якісь мимолетні етерні ефемери. Але ось навіть сюжетні ходи, що самі влізли в руки, й то я не вмію їх схопити мистецьким пером. Оце: я сповідалася якійсь невідомій людині в поїзді у темну ніч. їхала я з Києва додому через Погребища. В купе поруч сидів якийсь незнайомий молодий чоловік, я навіть лиця не бачила. Мене залляв порив непереможної щирости і я почала йому розказувати про мій "злочин", про моє фальшиве комнезамство. Ширість мене розпирала і як не було кому, то розкрила свою біографічну пляму невідомому. Зовсім не думала я, що це може обернутися фатально для мене... І от така ніби багата сюжетними можливостями жила зосталася невикористана, я не зуміла перетворити її в новелю.*
Ні, з мене ніяка письменниця, не будемо себе дурити, — все більше переконувалася я.
36
Коли ми поздавали всі іспити й були абітур'єтами, хтось довідався, що є можливість екскурсії в Крим. Зібралося нас таких сім осіб: Тинда, Западинський, Чалий, Гребінюк, Литвин-чук, Ольга Корнієнко і я. Кожне з нас ходило особисто до ректора Карпенка, щоб він пересвідчився, що ми дійсно пролетарські студенти і нам можна дати півплатний екскурсійний квиток на проїзд туди й назад. Пішла й я. Ректор запитав мене, чи не приховала я свого СОЦІАЛЬНОГО походження, але так добродушно, наче на жарт, не вимагаючи моєї відповіді.
Поїздом ми доїхали до Севастополя, білого південного міста з пласкими дахами, що були одночасно й подвір'ями. Там ми ночували в "Базі екскурсантів". Чи це тоді я бачила морське дно? Справжнє натуральне морське дно, відгороджене склом, з усіма морськими квітами, медузами й рибами. Чомусь ніде більш такого не бачила...
Але мета наша була не Севастопіль. Звідти можна морем пливти цо Ялти, а можна й сухопуттям їхати, через Байдарські ворота. їхали ми автобусом під гору і все чекали воріт, але ніяких там воріт не було, а просто: раптом гора на найвищому шпилі ввірвалась і тут ми ахнули. Звідси видно безконечну
* Цей мотив з'явився в 4-му томі "Діти Гумацького шляху" у останньому розділі, через 20 років.
синяву Чорного моря. Ефект приголомшливий! Заради такого дива наш автобус постояв пів години, дозволив нам намилуватися незабутнім краєвидом, а тоді крученими дорогами покотився вниз до Ялти.
Це смішно, але перше, що ми навчилися в Ялті й чим збагатилися, то це була буза. Це ж слово так увійшло в тодішній побут, що на кожному кроці чути було: "Буза!" (в розумінні: "дрантя"), або "Нє бузі!", що означало: "Не говори дурниць". А що воно за буза — хто його знає. І от ми, голодні, подалися на базар, щось купити їсти, та й купили бузу, найпоширеніший тут молочний продукт, кисле кобиляче молоко. Найсмачніший, най-пожиточніший і найдешевший продукт, даремно так його деградували й образили безпритульні, що рознесли це слово по всьому СРСР.
Оце ж тобі Крим, та сама Ялта, з різними пристанями, причалами, ресторанами (але ми на них не дивилися) з будинками в садах, що пнулися в гори. Інший світ! Все цвіте. Ми ж
— "літератори", то пішли шукати віллу Чехова. Всі, кого питали, люб'язно нас справляли, а в домі зустріла сестра Чехова. А тепер ще треба побачити царський палац у Лівадії, що за три кілометри від Ялти. Тепер там санаторій... Але ж грошей у всіх чортма, то довго не доводилося затримуватись у цій країні сонця, краси й здоров'я. Найголовніша мета нашої екскурсії
— вибратися на гору Ай-Петрі, що височить над Ялтою. Це — сім кілометрів.
Над вечір вийшли ми з Ялти і йшли цілу ніч. Нас, пішоходів, обганяли авта вантажні й легкові, а ми хоробро дерлися вгору пішака. Все вгору та вгору, лісом, що пахне перепрілим листям, іншим якимсь зіллям — дичина ж! А серед цієї дичини прорізана оця дорога.
Десь опівночі ми вже дуже потомилися й запалили ватру в лісі. Оце ж уночі, в лісі, серед невідомої природи. В мені прокинулося атавістичне шаленство, я почала навколо вогню танцювати й гасати маючи себе за первісну дику людину. Налетіли на мене радість і екстаза. От такого життя хотіла б! Хотіла б пережити все, що пережило людство, всі стани. І так було в ту мить, я всіма людьми була.
Потім, погасивши ватру, знов ішли все вище. Почала мінятися природа. Нема вже лісу, трапляються самотні хижі для перепочинку. Але наше завдання — поспіти до сходу сонця. Це ж усі, що нас переганяють, того й їдуть на Ай-Петрі.
Ще не сіріло, як ми вже там були, — але як же тут сибірно!
Якісь тіні сидять усюди, посідали й ми. А як почало розвиднятися, то побачили ми навколо себе тундру, північну тундру. Саме каміння, обросле лишаями, мохами, якимись розетками з сірим пушком. Та як же це так? Внизу ж усе буйно цвіте! На цих мохах і сірих каменях — скрізь людські постаті сидять і дожидають чуда. Обкутані, загорнуті в пледи, хустки, пальта, в хто що мав.
А сонце того ранку сходило не так, як нам треба було. За хмарами, замість вилізти з моря й відкрити нам панораму безмежного синього поля. Ні, все сіре, ми дригоніємо, але все таки радіємо, що ми на Ай-Петрі, бачимо сиву велич моря внизу. Одно було зле — не мали чого їсти, — але нам усім не звикати до того. Не щодня ж маєш змогу побувати в Криму, цілу ніч іти до альпійських вершин... Ото там, у такій незвичній атмосфері, відкрились у нас поетичні таланти й ми почали писати насмішкуваті епіграми одне на одного. Такі комічні були наші фігури, перемерзлі й нещасні в тій дюді. Деякі епіграми в мене довго зберігалися, ще й з рисунками, і були б і досі, якби я сиділа на місці, а не тинялась світами. Зосталися десь на Дорогожицькій і напевно давно знищені, тільки не знаю чиєю рукою...
Вже ми не хотіли вертатися до Ялти тією ж дорогою, що прийшли, а манила вже нас Алупка, що мріла отак просто під нашими ногами, треба йти навпрошки. То що ж, ще й краще! Думалося, що це легше — йти вниз, а не нагору. А воно якраз навпаки. Навпрошки — це через нетрі, колючі кущі, бездоріжжя. Камінь тільки зачепиш, а він уже шугнув із гуркотом додолу, ще й тебе за собою тягне... Та вже як пустилися, мусимо того триматися.
Ішли довго, прикро, позбивали собі ноги, пообдряпувалися об держидерево, але таки до Алупки дійшли. Це — замість бережком, дорогою понад море з Ялти. А до Алупки нам треба конче, бо ми хочемо побачити палаци. Палац князя Воронцова-Дашкова в англійському дусі з потемнілою дерев'яною різьбою. Просто аж дивно, як цей похмурий палац потрапив на ці веселі береги. Палац еміра Бухарського, де треба скидати взуття й у якихось лапацонах ходити по тих мозаїках, — ось де краса! Або отой, "Ластівчине гніздо", що здалека височиться на неприступній скелі, яка виступає в море... Це я вперше бачила пишні палаци. Царський палац у Лівадії, з лябіринтом кімнат і хмарою відпочивальників у білих халатах поміж рожами та водограями, не справив на мене великого вражіння, особливо, як показали нам спальні царя й цариці, ніби збережені в натуральному вигляді.