Вони вертались у своє житло; до денця спустошений Авдій подумки картав себе, як останнього грішника, щулився під уявним поглядом суворого Бога, чекаючи на свою голову справедливої, а тому й неминучої Його кари, зате Благиня цвіла і зовсім не помічала пригніченого настрою свого любленика. Кришень стрів їх незворушним поглядом і нічого не сказав – так, ніби вони не після Купальської ночі удвох повернулись, а прийшли з ниви, де на виду у всих працювали.
Те каяття Авдієве тривало недовго... Варто було відіспатись, як хіть знову запалила в ньому вогонь бажання, а думки про гріх відлетіли кудись в небуття. Решту літа по тому вони мало не щоночі любились як не в кущах, так на узліссі, під котримось зі стогів. Він уже махнув на все рукою, твердо знаючи, що прощення від Господа йому тепер не буде за жодних обставин і опам'ятався лише тоді, як Благиня, потупивши очі, одного разу прошепотіла йому :
– Овдійчику, любасику, а я ж непразна суть...
Він був вражений.
– Як це?!
– Дурненький... – засміялась тихим щасливим сміхом Благиня, а він вжахнувся скоєному.
– Ти не радий? – спитала вона з лукавою усмішкою, розкинувшись на сіні у всій своїй гріховній красі.
– Ми согрішили... Дитя наше поза шлюбом зачате... О, Боже правий!
– То й що? – солодко потягнулась Благиня. – Буде злюб. Дідо нас хоч завтра убрусом[461] пов'яже перед Богами.
– Я християнин, пресвітер. Мені гріх великий, непростимий, перелюб чинити й поза освяченим церквою шлюбом дітей мати...
Сказав і сам вжахнувся, усвідомивши глибину власної ницості й підлості. Поспішно почав виправдовуватись:
– Це лише моя вина! Якби ж ти хрищення прийняла...
Благиня дивилась на нього із жалем.
– Коли ти так хочеш... коли треба – я згодна. Не переживай: ти ж сам казав мені завжди, що бог ваш милостивий, добрий. Він пробачить тебе, нас пробачить. Люблю тебе, Овдійчику. На край світу за тобою піду.
А він тоді так зрадів, що Благиня погодилась на хрищення! Це вже хоч якось виправдовувало його перед Господом. І замріялось про те, що наверне згодом у Христову віру всю Кришневу весь і навіть сам волхв увірує в Нього, зречеться своїх кумирів...
– Від цієї миті нарекаю тебе оглашенною.[462] Будемо готуватись до хрищення.
– А це так важко?
– Ні, зовсім легко. Треба тільки багато чого взнати, перш ніж станеш християнкою.
Вже осінь настала, коли він охристив Благиню – в ночвах, у житлі, влучивши годину, як Кришня вдома не було. Тільки, як розібратись, що це міняло у випадку з їхньою дитиною поза шлюбом? Де б вони обвінчалися? Ось-ось вагітність Благині мала стати помітною – що тоді? Не міг же він впасти в язичництво і бути супруженим волхвом!
– Ти ж знаєш, як на той гостинець, де на мене таті напали, потрапити, – не витримав якось Авдій, – ми би звідти Сосниці дістались, а там нас у церкві обвінчають. Повернемось назад – обіцяю тобі.
– Я не можу... – виправдовувалась Благиня: – Се на шкоду нашій весі буде.
І як він не просив, люблениця його нізащо не погоджувалась.
– Ні, любасику, не хощу рід зрадити. Боюся, прийдуть сюди княжі люде: не тивунові, а ті, що січуть і палять всих, котрі рідним богам вклоняються.
Та невдовзі після хрищення хтось випадково побачив їх у пущі під час спільної молитви – вони щодня усамітнювались десь, аби помолитись. Коли слух про те дістався Кришня, Авдій саме на узліссі сіно на воза складав. Вже чималеньку копицю наклав, коли помітив неподалік себе волхва з сокирою. А той, підійшовши, рикнув на весь голос: "Онуку тобі не пробачу!" і замахнувся сокирою. Авдій дивом якимось встиг підняти для захисту свої вила-трійчатки[463]– сокира вдарилась об них і випала з Кришневої руки, не завдавши шкоди. Авдій чкурнув у пущу, волхв погнався за ним з ножем, але перечепився об щось і впав. Певно, падаючи, дуже забився, бо аж крикнув від болю.
Авдій мчав, не добираючи дороги, уздовж узлісся, а коли зрозумів, що погоні нема, спинився на мить, аби відхекатись. Ясно було, що на цьому його життю у весі прийшов кінець. Не побачивши ніде Кришня, наважився заскочити до весі: за Благиню переживав та й пожитки свої хотів забрати. Перелякана люблениця стріла його на півдорозі – сама поспішала за розгніваним дідом.
– Живий! – кинулась Авдієві на шию.
– Ледь не вбив... Втікати треба, – він озирнувся назад.
– Я з тобою!
– Пожитки хочу забрати: вівліо там.
– Біжи до Бистриці, чекай у кущах, де однодеревки. Я принесу! – і помчала до весі.
Авдій, ховаючись, щоб ніхто бува не побачив, рушив гущавиною на дно яру.
Благиня не забарилась: з саквами Авдія та веслом хутко спускалась до річки. Вони сіли в однодеревку і відштовхнувшись від берега, швидко попливли вниз по течії: Авдій на носі, Благиня з веслом на гузці.
– Куди ми пливемо? – запитав нарешті трохи заспокоєний Авдій.
– До Хоробору.
– Як?! – вигукнув, не стримавшись він, – туди ж дороги немає.
– Для роду нашого немає, а для нас із тобою тепер є, – ледь усміхнулась Благиня.
Вони довго пливли тією швидкою річкою – Авдієві здавалось, що цілий день. Не вміючи плавати, він сидів, ухопившись руками за облавки й молив Бога, аби їхній човник не перевернувся під час плавби. Та все ж нарешті пуща скінчилась, попереду з'явилися сірі дерев'яні стіни якогось городища, човник їхній промайнув під невисоким містком, що єднав береги Бистиці і вже скоро вискочив прямо в широку ріку.
– Се Десна, – мовила Благиня, – а Хоробор десь на тому березі. Переправимось і підем пішки. Думаю, до темряви встигнемо.
Однодеревка ткнулась носом у кручу, Авдій вхопився за кущик лози й перебрався на берег. Тримаючи однією рукою вервіє, прив'язане до носа лодійки, а іншою потягнувши до себе сакви, Авдій почав розпрямлятися, почув схвильований крик Благині: "Дідо, ні!!", зиркнув уперед, а Благиня, стоячи в однодеревці спиною до нього, раптом смикнулась наче від удару й почала завалюватись на бік і в грудях у неї була стріла – дівчина якусь мить ще намагалась зберегти рівновагу, а тоді шубовснула в воду і зникла з його очей – назавжди...
А на тім березі стояв Кришень з луком і так само, як Авдій, отетеріло дивився на воду, що в одну мить забрала в обох найдорожче.
... Скільки він за своє життя втоми звідав! А така ось уперше... Кришень відчував, як з його старечого тіла, ніби з тріснутої утиці[464], витікає сила. Коли почався дощ, він заледве доплентався до двору Буслая, пройшов, ніким у сутінках не помічений, до стодоли й спираючись на посох, з тихим стогоном опустився на свою овчину. Ліг і напруга в тілі послабла, очі самі собою закрились; йому здалося, що провалюється в якусь безодню і дарма, що падав довго, проте до падіння свого лишався байдужим. Спершу думки плутались, втім згодом усе ж в голові прояснилось і падіння його припинилося. В тім падінні було йому так добре, так спокійно, як рідко коли в житті бувало – хіба що давно-давно, після майже забутих ним любощів із жоною в молодості. Через силу він таки відкрив очі.
Ось і звершилось те, заради чого Велес[465] послав свого волхва сюди. Повідав власному родові про його забуте минуле, укріпив дух оборонців і відігнав з-поміж них страх смерті. Допоміг родовичам у важку годину: вмовити Перуна пригнати о такій порі дощові хмари, вмолити Громовержця заради коропського роду на прю з Чорнобогом стати, як колись, – не кожному гонихмарнику і в зрілі літа таке до снаги. Спасибі, Доле, що сил вистачило. Тепер і спочити можна...
Таки зглянулись над ним рідні Боги, дали родові те, що просив. Може тому, що просив із самого осердя рідної землі, з древнього Коропа. Що вірно витолкував останню волю Велеса, не так, як тоді, тридесять і три літа назад.
... Тільки сліпий не помітив би, що між Благинею та Овдієм таки сталося те, що стається поміж юними в Купальську ніч. Кришень надто любив свою онуку, щоб суперечити волі її серця. Коли відбувається поміж двома людьми злюб, не варто смертним ставати на його шляху – то Лелева[466] справа, а не сторонніх людей. Звісно, було би ліпше, якби вподобала Благиня іншого уношу, тільки де ж би він узявся? З Оболоні? Ну так забрав би її з собою, туди, де забули старий покон, де гнуть спини перед боярами та княжими людьми. Нехай, вирішив Кришень, мо' воно й на краще. Зате у весі люду не поменшає, а ще й додасться згодом. Прив'яже онука до себе цього Овдія, а там діти підуть, він ще трохи поживе та й забуде свого бога. Упертий – се добре. Уперті люде багато чого добиваються: з часом усього навчиться, добрим господарем стане.
Так думав Кришень. А тоді, весени вже, сказала йому стара Пирогостя, що бачила, як в яру, на схилі, Благиня з Овдієм незнайомі слова промовляли вголос і пучками крижі собі на груди клали. Він одразу ж усе зрозумів. Метнувся до житла, думав застане там обох, але Овдія не було, тільки Благиня поралась коло печі.
– Де Овдій?!
– По сіно поїхав, – явно здивувалась дідовій люті онука.
– Як ти сміла зректися рідних Богів?!
Благиня опустила голову, але так, що Кришень зрозумів – каятись і не думає, про вороття не помислить навіть. Дурень! Отак витолкувати попередження Богів про стрічу з отсим хрестатим, про невідворотність Овдієвої появи тут! Та ж вони й попереджали про небезпеку для весі, щоб пильним був: "Стрінеш хрестатого, Кришню, то від смерті порятуй, як Кон велить, тільки дивись, рід свій бережи від грецької зарази!" – ось що Боги йому пророчили...
Вхопив сокиру й вискочив із житла з твердим наміром вбити чужинця, котрого сам сюди й привіз.