Теслярі таким чином Смерть обдурити намагаються. Чи таке лише їх стосується, чи й ковалів також?
А душу твою власну одне тепер гнітить: не виконав обіцяне другові, коли той ще зі стрілою на смертнім одрі лежав. Просив Рикуш навчити сина його Благовида на мечах сіктися. І не важливо, що наук сіктися не скорий, все одно не побачив би Рикуш кінця йому. Важливо те, що ти навіть не почав...
Розвернув Птаха і за могилами вже перейшов на рись – до посаду. Дарма, що смеркатись почало – над кузнею Рикушевою вився димок і видзвонювало ковадло. Коли зайшов, Благовид возився вже біля горна, угледівши Сивера, роботу не покинув, чемно відповів на привітання гостя й плечима знизав, бо руки були зайняті – мовляв, не можу покинути!
– Я ось за чим до тебе, – не став марнувати годину Сивер, – обіцяв отцеві, ще як зі стрілою лежав, тебе на мечах навчити сіктися. Що скажеш?
Благовид, по ньому видно було, аж загорівся від того.
– Коли почнемо?!
– Завтра по обіді. Лад?
– Лад! Лад!! – неначе отрок зрадів молодий коваль.
– Ну, то й заважати не стану, – кивнув головою Сивер і подався геть.
Віддати борг мертвому... Зробити те вдесятеро важче, аніж коли живому; жаль, розуміти починаємо пізно.
Мечі видзвонювали тонко й чисто і дзвін той розбурхував уяву не одного посадського, манив до двору молодого коваля; більше півдесятка уношів товклися попід його тином. Зазирали в шпарини, хто вищий – той зорив поверх прясел[291]. У дворі Озарич навчав Благовида хитрощам січі на мечах.
– Ти пощо скутий такий? Зап'ясток, лікоть і плече гнучкими мають бути! Не м'язи тут в ціні, а жили, затям! М'язи – вони заважають лише, рух твій сковують, – повчав Сивер, та сам і розуміти починав, що навряд чим допоможе Благовидові, котрий стільки літ і зим невтомно гатив ковадлом, бувши підручним у отця свого: скам'яніли м'язи, суглоби захрясли – рухливими вони в коваля не бувають, лише на шкоду йому таке. Згадав, як Рикуш колись на Перунів день з купцем Жданом сікся, – лише на силу свою сподіваючись, – а він так і не зрозумів тоді в чому ж крилася справжня причина незграбності друга свого.
– То лише здається, що вся сила удару в плечі. Найбільше з мечем передпліччя працює. Найважче зап'ястку. Коли зап'ясток не жилавий, він меча не вдержить: вибити легко.
Згадавши Величка, хотів уже порадити Благовидові, як суглоби розробляти для гнучкості та схаменувся вчасно: в молодика по смерті отця роботи повно, які там суглоби?
– Досить на сьогодні, смеркається вже. Відпочинь. – пожалів захеканого, спітнілого коваля: – Як в тебе тут? Справляєшся?
Благовид кивнув головою на знак згоди – не станеш же плакатись отцевому другові, що добру половину ковальського начиння довелося братам віддати, а за міхи ще й винен лишився, пообіцявши, що до наступної зими сріблом віддасть. Нічого! Аби люде до нього йшли – знайдеться і срібло. Пощо бідкатись перед Озаричем? Натомість мовив:
– Я тут віддати хочу дещо...
Рушив до кузні й за мить уже вийшов назад, тримаючи на долоні невеличкий згорток платна.
– Ось... – простягнув його Сиверові. – Від отця тобі. Аби пам'ятав його, просив.
Сивер платно розгорнув – ніж: по клинку, мало не в долоню завдовжки, візерунки зміями сплелися, черен з прижовклої кості... Добра робота!
– Отець, як підправився, схотів зробити два однакових: тобі й собі на згадку. Так мені оповідав. Не встиг, бач. Се я вже доробляв. У отця, звісно, ліпше би вийшло, а в мене – вже, як є.
Сивер покрутив ніж, обережно постукав його лезом по лезу спатіона.
– Добра робота! – тільки й мовив, роздивляючись чи не пошкодив якогось леза. Жодного сліду.
– Добра робота, – повторив, – а ти від отця хитрець не гірший.
– Таке скажеш... – зашарівся молодик. – Куди мені...
– Що се за кістка?
– Ріг мамутів.
Сивер роздивлявся помережаний волосяними тріщинками черен:
– Ти глянь... Немов ікло слонове. Із вдячністю приймаю сей дар отця твого, а мені друга, й твій, Благовиде, такожде. Піду я. Вдягнися, застудишся.
Плеснув молодика по рамену й рушив з двору. Та за ворітьми його обступила ціла юрма уношів.
– Зачекай-но, Сивере! Хочемо просити тебе, – почав найсміливіший, очевидно, – аби й нас повчив ратній справі.
– Повчи нас!
– Просимо, Сивере!
Він розгубився навіть: не очікував такого. Хотів відмовити, а потім помислив, що отець не схвалив би його відмови: захист роду – найперше діло для мужа, а ратного науку в Коропі давно немає. Стіни, дитинець і навіть залога княжа – то одне, а ратне вміння мужів у брані зовсім-зовсім інше і навіть кулачні бої не навчать йому. Коли маєш досвід, вмієш щось – не тягни з собою в могилу, передай молодшим: ото й буде тим перевеслом, що не лише міцнить та єднає рід у Яві, а й покоління живих з пращурами в один сніп-Дідух в'яже.
– Добре, вмовили... Ось підсіку звершимо, одразу ж опісля Великдня й почнемо. Щоб до того кожен мав спис при собі й щит. Втямили?!
– Дякуємо!
– Втямили, Сивере!
– То й добре. Мушу йти я.
А з Благовидом що діяти? Не вийде з нього вправного рубая[292], ковальство не дасть. Був би живий Рикуш – зрозумів би Сивера. А тепер? Чи побачить Звідти? А як не побачить – чи пробачить?! Спізнився ти, Сивере. Борги слід вчасно віддавати...
****
Останні літа на чужині мріялось про те, як з родовичами ниву по весні оратиме. Не склалося... Так мрією й лишилося. Ще тліє вона потроху, як жарина в гарячому попелі на поді[293] печі та, видно по всьому, таки згасне. Не судилося, як видно. А проте без мрії людині жити не цікаво. Висять на стіні в робітній кліті Сиверового терема отчі тесла, сокири й сокирки, струги та скобелі, що ними Жадан давно-давно ліпші в роду луки робив; без діла висять, але манять взяти, відчути в долонях їхні гладенькі, витерті до блиску мозолястими отніми руками топорища й руків'я і втнути щось таке... Та лук же ж, звісно. А інакше – пощо вони там висять? Лук зробити не те, щоб хтозна, як складно, але й косорукому нізащо не вдасться. Щоб не просто дерев'яну кривулю зі шворкою-тятивою, а такий, аби міг посулити стрілу сажнів хоча б на двісті.
Ця нова мрія захопила Сивера ще позаминулою весною, коли сама собою навідалась згадка про те, як їздили вони давним-давно з отцем за Десну. Скільки зим йому тоді було? Дві на десять, здається.
... Їхали верхи, Сивер чи не вперше сидів у справдешньому сідлі – до того гасав на конях охляп, з недоуздком – і страшенно тим пишаючись, дивився навкруги з погордою: "Бачите: я, Сивер, син старійшини, в сідлі їду!" За деснянським перевозом погнали коней вчвал, бо стремена у Сивера виявились опущеними більше, ніж треба і йти на рисях йому було тряско. За Десною пуща була більше листяною, сосен в ній проглядалося небагато, тому вона під золотими променями вся палала багрецем. Вони промчали лісом по малопомітній стежині чи не з десяток верст, а потім звернули одесну. Там починались глибочезні яруги і вершники поволі стишили біг коней, перевели на крок та неспішно рушили понад котримось із ярів. Отець все роздивлявся навкруги, доки не вгледів одногу[294] з досить пологим спуском і вони почали обережно, стримуючи коней, спускатися на її дно.
Яр той видався Сиверові таким глибочезним, неначе вів у самісіньке Нав'є. Скоро й сонячні промені перестали пробиватись крізь віття височезних ясенів, дубів та кленів, а до дна було ще далеко, зате навкруги немов сутінки панували. Ускрізь всипана товстим шаром перепрілого листя лісова земля була перерита вепрами, десь неподалік дзявкнув лис, йому відповів інший, а потім кілька оленів шугнули від них униз по схилу. Тут були володіння Лісовика, чужий та ворожий необізнаній людині світ, проте Жадан поводився спокійно, немов удома – видно було, що йому добре відомі ці яри.
Нарешті вони досягли дна, по котрому жебонів неширокий струмок, беручи свій початок з відкритого джерела, що виривалося з-під вкритого мохом величезного округлого каменя. Щось шукав отець, бо пильно вдивлявся по сторонах.
– Ну, ось, знайшов, – задоволено мовив Жадан і спішився. – Видається мені, якраз те, що нам треба.
Зліз із коня і Сивер.
– Ну ж бо, скажи мені, сину, де в нас полуденна сторона?
Сивер роззирнувся навколо, поглянув навіть угору – хоч би де майнув промінчик! Та ж він був уже не дітиськом і давно почувався в лісі своїм. Кинув оком туди-сюди, угледів з якого боку на стовбурах більше моху й упевнено показав десницею на крутіший схил одроги:
– Там.
– Бачиш отсей бересток? – спитав Жадан, схвально кивнувши на синову відповідь головою. – За ним я сюди приїхав, він для лука мені потрібен. Може скажеш, чому саме він?
Від пня зрубаного кимось молодого береста тягнулися вгору до далекого світла кілька тоненьких стовбурців пневої порослі – хіба що у вершок завтовшки, але вже більше трьох сажнів заввишки. Сиверові й хотілося сказати хоча б щось, хоча б навмання, та він пересилив себе, бо знав, що отець не любить такого, тож тільки плечима знизав.
– Сей в'яз я колись зумисно зрубав, тебе ще й на світі не було – щоб він поросль погнав. Тут, у яру, дерево до сонця тягнеться, але росте дуже повільно.
Жадан, вийнявши з-за пояса сокиру, підійшов до кущуватого деревця, поклав руку на один із стовбурців, попросив:
– Прости мене, в'язе, що вдруге полишаю тебе живота... Рубаю не заради втіхи, лука мушу зробити, – і вправними сильними ударами зрубав три найстрункіші деревинки.
– Ось поглянь, сину, – він показав Сиверові зріз одного стовбурця, – бачиш, кільця які тоненькі? Се через те, що бересток у яру дуже повільно ріс, важко було йому до сонця пробитися – півтора десятки літ пнувся. Придивися, з одного боку вони ще вужчими виглядають, насилу одне від одного відрізниш, а пощо так, га?
Те Сиверові відомо було давно, тож він з радістю гукнув:
– Бо тим боком бересток на північ дивився!
– Добре, синку! Візьмемо ми отсі берестки на луки. Деревина в них щільна, тверда дуже, але й пружна, бо ще не захрясла, як у товстого береста.