За котом до сіней впустили Бримо. Той обнюхав усі закутки і вильнув до Сивера обрубком хвоста: "Чисто, господарю, заходь".
Слідом за котом та псом, тримаючи в руках хліб та божків, до сіней увійшли господарі. Перед тим, як спуститися в кліть, Вишня кинула в двері клубок прядива. Сивер, що тримав в руках нитку від клубка, і Вишня з переданим їй хлібом, постоявши трохи, та не відчувши якогось зачаєного зла, спустилися вниз. Сивер запалив від огнива наготовлену скіпку з тонкого соснового кореня, закріпив її в залізному поставцеві. На божничку – полицю з тесу, прикріплену до сохи біля печі, поставив Лісовика та Домового, живу душу отчого, а тепер і його житла, поряд з ними горщик з кашею і окраєць хліба з сіллю: обживайтеся, бережіть нове житло!
Дикуватого кота господинею було знайдено, пронесено повз Бримо, що вже мітив кутки сіней, і впущено таки в кліть. Раз по раз припадаючи до землі, принюхуючись та придивляючись, мордастий обстежив нове житло і, не знайшовши вочевидь, чогось недоброго або нечистого, вирішив присісти в кутку по власних справах та угледівши в дверях ненависну собачу пику, притьмом видерся на соху аж до самої розвилки, де й затих, притиснувшись до сволока.
Допитлива толока, що вже зазирала в двері, схвально гула, угледівши в усьому побаченому добрий знак, тож задоволені господарі запросили теслярів до частування. Вдячний Сивер не обмежився кониною, рибою та житньою кашею; придбавши в Курила дві корчаги на минулому тижні привезеного купцем ольвійського[311] виноградного вина, від душі частував ним толоку.
Хоча й не були їхні вхідчини такими, як мали б бути за поконом, але Сивер залишився задоволеним і толока, судячи з усього, також, бо обидві корчаги випили до дна і розійшлися вже при зорях, коли і на столі нічого не залишилося.
Сивер пішов проводжати Рикуша. Коваль усі дні толоки не висувався, підмовчував, губився за іншими, бо вважав, що теслярство – то не його справа.
– Ну, друже, – захмелілий Сивер обійняв його за плечі, – коли б не ти...
– Пусте... – ледь хитнувся Рикуш. – А я не думав, що ти такий тесля! Утер коропцям носа. І з вином – це ти добре придумав! Не пожалів срібла. Добра слава про тебе піде, ось побачиш.
Сивер махнув рукою:
– Та я того срібла ніколи й не жалів, бо, інакше, купцем був би...
– Ти не соромся, проси, коли що треба. Вжитися, врости на новому місці – це тобі не хороми поставити! – Рикуш навіть засміявся з власного дотепу, плеснув на прощання друга по плечу і затнувшись на рівному місці, без поспіху попрошкував додому.
Сивер же, повернувшись до свого нового житла, ще довгенько стояв біля нього, міркуючи, що ж йому робити далі. Це коли він тільки намислив звести тут нове житло, то здавалося, що все зробиться швидко та легко. Ну, стоїть житло... А піч треба? Треба. І не одну, а цілих три! А тин треба? Авжеж, що треба – і притьмом, бо вовки: і оком не змигнеш, як залишать від твого Птаха хвіст та гриву... А стайню для нього ж? Стій! – а зернову яму? А...
І виходило, що роботи йому тут вистачить до самого снігу та ще й на наступне літо залишиться. "Нічого. Якось та й спроможусь. Зате потім... – Сивер навіть усміхнувся: – Палець об палець не вдарю! Вже ж відведу душу на ловах!". Так з усмішкою на вустах і до житла зайшов, не помітивши навіть, яким здивованим поглядом проводжала в сінях його жона, коли він намореною ходою піднімався сходами в горницю.
Прокинувся Сивер рано і щойно це усвідомив, а вечірня думка знову тут як тут, не йде з голови: з чого почати? Натомившись за ці дні, він навіть забув про те, що переспав першу ніч на новому місці – переспав і не замислився: а як воно спалося? Він довго зважував подумки зовсім інше: що нині важливіше – печі чи тин? Виходило, що тин; але ж і піч потрібна, бо в тому казані, що брався на цілу толоку, на двох вариво готувати – смішно. Щоб таке розуміти, не потрібно і жоною бути, варто, як йому, провести півжиття в походах; під відкритим небом швидко починаєш розуміти, що то є – зручність і тепло, і затишок печі!
Надумав! Навіщо Десенине срібло під спудом тримати? Покликати двох, а краще чотирьох теслярів, заплатити, як водиться, і буде тобі: і тин, і піч – одночасно. Що на це Рикуш скаже, от цікаво? Родовичі не люблять срібло з рук випускати, так і шукають, як би його під спуд покласти: краще котрийсь із них мучитися буде, самотужки намагатиметься щось таке, по хисту своєму, зтулити, аніж хоч одну різану хитрецю[312] заплатить. А срібло на те ж людям і дане, аби життя стало легшим.
Ця думка видалася Сиверові такою вдалою, що далі він вже не міг влежати, схопився і подався з горниці. Вишня вже поралася біля багаття під тим казаном.
– Будемо починати піч ліпити. Піду до Рикуша по підводу.
Жона глянула на нього, мовчки кивнула головою і знову зайнялася своїми справами.
"Неговірка в мене жона, – хмикнув про себе Сивер, – та все ж краща, ніж якби з отаким лепетайлом[313] була!".
І закрутилася в них та робота. Рикушів коник притягнув з глинища, що неподалік Ятриці, повний віз жовтої, масткої глини; Сивер, почухавши потилицю, прикинув щось у голові і подався ще за одним, потім, згадавши про долівку, змушений був везти ще два. А ще ж теслярів шукав, з учорашньої толоки, і знайшов-таки: згоду дали четверо, з молодих, спокусилися на ногату[314] в день та господарську вечерю.
Тут щойно ранок був, а вже Вечорниця над рожевим небосхилом посміхається. Добре, що мовчазна Вишня привезену глину ще вдень сама здогадалася розрівняти і водою залити: після ночі можна буде спробувати й місити. Вечеряли по темному, і обом кортіло швидше до печі приступити, швидше ніч перебути.
Піч – душа людського житла: без неї людина скорше на звіра схожа. Піч у сіверянському житлі ставиться у правому дальньому кутку від дверей, біля діда – стовпа, що тримає на собі кнес – опору покрівлі. Як Сварога, Бога неба, люди шанобливо Дідом кличуть, так і того стовпа, соху, що біля печі покрівлю – небо житла, підпирає, теж дідом нарекли. До діда того тулиться божничка з маленькими кумирами-оберегами. Тут, біля діда та печі, – святе місце. Не можна перед ними ані душею покривити, ані лайливого слова сказати.
Місити ногами глину взялися ні світ, ні зоря, щоб до теслярів устигнути. Куди там! Ледь почали, а ті – тут як тут. Хто б там у греків взявся задурно помагати? А коропські молодики, щойно побачили, як господарі стараються, холоші ногавиць закасали і ну місити! Заледве місця усім вистачило, зате, ще й сонце над лісом не стало, а глина була готова і ноги помили.
Правий був Рикуш: поважати стали родовичі Сивера.
– Кажи, господарю, який тобі тин звести? – в голосі Середи повага чується і не показна, а справжня.
Розібралися з тином, кілочки позабивали там, де йому стояти і подалися теслярі знову на лядину – по дерево.
Піч, коли на неї поглянути, споруда зовсім нехитра. Сиверові ще в дитинстві та отроцтві не раз доводилося бачити, як її роблять: тонкі та довгі лозові тички частенько так втикають у землю по краях майбутньої печі, а потім обплітають негустими поземними рядами – немов перевернуту догори дном верею[315] плетуть. Потім уже і зовні, і зсередини обмазують те плетиво товстим шаром глини. Коли піч підсохне і її починають обпалювати, дерево в товщі глини вигорає, а глиняні стіни та звід залишаються.
А от у Києві навчилися робити куди простіше, тож Сивер і хотів скористатися побаченим. Чого навкруги було, хоч греблю гати, так це піску. Добру піч з чистої глини не виліпиш, бо коли глина занадто жирна, мастка, вона, висихаючи, геть уся потріскається. До глини потрібно пісок додавати, а скільки – то вже одразу ніхто й не скаже, бо все залежить від самої глини, котра скрізь різна. Хитрець, коли розчин для печі готує, він і в п'ясті його біля вуха стискає – слухає, як той кавчить, і між пальцями довго розтирає, і на гладке залізо кидає – прилипне чи ні, і як саме прилипне. Та то ж хитрець. Якби Сивер знав, що доведеться йому в Коропі робити, хіба б так придивлявся! А тоді робив своє теслярське діло та поглядав часом на пічника, що ліпив неподалік піч для хліба – ото і вся наука. Тепер, що не знаєш, чого не додивився, мусиш власною головою доходити.
Хитрість київська – ще та була! Коли він її уперше побачив – онімів: додумалися ж! Так усе просто, ніякого плетива не потрібно. Тож, вирішивши почати з печі у робітній кліті, перш за все, на око, додав до глини піску, води трішки, добре перемішав заступом – годиться!
– Будеш біля мене напохваті! – наказав Вишні і взявся до роботи.
У отчому житлі піч робітньої кліті була ширшою і довшою, ніж інші, бо на її черіні завжди випікали хліб, зате отвору для горщика чи сковороди у ній не було. Щоб хліб зручно було саджати на лопаті в піч, вона мала чоло набагато більше, ніж у звичайної. Чиє житло, як не отця, служить людині за взірець? Тож він і вирішив зробити тут хлібну піч.
На підлозі, в правому кутку кліті, товстим шаром у півтори п'яді і розміром десь так півтора на два аршини, Сивер поклав глину для черені. Потім загадав Вишні принести лепехи і нею встелив черінь. Далі почав носити пісок, мочити його водою та горою вкладати на черінь. Вишня, дивлячись на мужеве заняття, ніяк не могла втямити навіщо тут той пісок, що обрисами своїми нагадував зарізане посмалене порося, що лежить з підігнутими ногами на животі, коли дивитися на нього з хвоста. А Сивер все мочив та вигладжував свій витвір, намагаючись, аби він був однаковим, що справа, що зліва.
– Принеси-но мені мерщій лопухів! Багато! – крикнув навздогін водимій.
Коли зілля було принесене, Сиверове "порося" вже чекало, готове, і він, укривши його з усіх боків тими лопухами, взявся носити глину та обкладати нею своє "порося". Лише тепер зрозуміла Вишня, навіщо ліпилося з піску те "порося". У захваті від побаченого, вона вперше за всі дні їхнього злюбу сама озвалася до Сивера:
– Пісок – то нутро печі, так?!
Той кивнув головою:
– Це я в киян надивився...
"До чого ж мудро! І хто таке придумав?!" – не наважившись сказати те вголос, дивувалася про себе Вишня.
А Сивер і далі накладав глину досить товстим, майже в п'ядь завтовшки, шаром, рівномірно піднімаючись все вище та вище, аж доки не обклав нею все "порося", а обклавши, почав бризкати на глину водою і вигладжувати долонями боки печі, щоб вони виглядали рівними та гладенькими.
Вишня так і не наважилася спитати, де ж буде чоло та отвір для горщиків: не личить жоні думати, що вона розумніша від мужа свого.