Застогнали гужі в метавках, а каміння знову впало на зріджені ряди обложників по тому боці рову. У відповідь відізвалися роги з Підзамча як знак до відступу. Окривавлені, поранені та попарені шляхтичі бігом подалися назад.
Аж тепер відчула замкова залога втому. Аж тепер заболіли синці, запекли рани, аж тепер озвався голод. Найсильнішою, одначе, виявилася втома, і як тільки люди Монтовта прийшли заступити товаришів з нижнього замку, ці останні покотом лягли де попало спати. Одні лежали під заборами, інші — на майдані, у критих галереях стін та веж, на східцях тощо. Грицько, який хотів під прикриттям метавок і гармат понищити польські мости, мусив взяти для цього ратників Монтовта. Озброївшись сокирами й очепами, Грицькові люди порубали в'язання мостів та порозривали сніпки пруття та очерету. Балки повиловлювали і занесли до замку, а пруття лишилося в рові, в якому аж води не було видко від мерців. Юрша не велів їх витягати, бо знав, що між ними є знатні поляки, за якими мусили прийти посланці від ворога. Тоді гадав воєвода вичистити рів за одним заходом.
Оборону замку віддав воєвода Монтовтові на весь наступний день, щоб відшкодувати його за те, що не допустив його до участі у відбиванні польського
наступу. Старий вельми зрадів, бо йому здавалося, що його вважають не зайвим, а, навпаки, навіть рівновартним з Юршею. Аж до вечора старий порядкував — наказав очистити стіни, мити східці від крові та мозку, поховати та порахувати трупи, перев'язати рани. Він велів віднести Андрійка до його кімнати біля задньої хвіртки нижнього замку та послав до нього Горностая.
Втрати залоги були чималі. Двісті ратників було вбитих переважно чехами біля головної брами; поранених було вдвоє більше, отже, третина залоги була вже нездатна до боротьби. Одначе Монтовт не журився цим, бо бачив безліч трупів ратників, лицарів та челяді по боках рову, у воді та під заборолами. Польські втрати убитими були в п'ять-шість разів більші, а ран та пошкоджень було, певно, і вдесятеро більше.
— Не швидко забагнеться шляхті вдруге такого прочухана! — сказав голосно до Горностая, коли той збирався йти до задньої хвіртки.
Андрійко спав, а на блідому його лиці пізнати було смертельну втому. З заздрістю дивився Горностай на подряпані руки та закривавлену зброю товариша.
"Колись поспитають, що я робив у Луцьку,— сказав про себе,— то відповім хіба, що мацав замкові кури!"
Він сів біля сонного, взяв його меч і почав старанно витирати від крові, мозку та волосся, яким був той обліплений аж по рукоятку. Він знав, що тільки крайнє знесилення не дало Андрійкові зайнятися цим перед спочинком. Після меча прийшла черга на шолом, броню та щит, але тут аж ахнув Горностай. В багатьох місцях удари противників позагинали бляху нашийниці так, що тут треба було аж молотка умілого зброяра. Щит був порубаний та потрісканий і нагадував скоріше якийсь клапоть шкіри й заліза.
Горностай взяв нашийницю та шолом і поніс до старого Сави, який найкраще знався на зброярській роботі.
Старий розглянув пильно кожне ушкодження та відразу взявся за молоток.
— Сокіл це ясний,— сказав,— цей нащадок роду Юршів! Він рубається вже тепер не гірше за дядька. Бачиш ось там, на столі, нашийницю воєводи? Точнісінько рідна сестра ось цієї. Щит, кажеш, порубаний?
— Пошматований, як ганчірка, що нею баби змивають підлогу! — відповів Горностай.
— Ха-ха! То вже два щити такі є в Луцьку. Варто було б обидва щити послати королеві. Може б отямився і пішов собі геть, якби подумав, скільки-то таких щитів треба пошматувати, заки впаде замок.
Він відразу взявся за роботу, бо, мовляв, воєвода старший, то може ще кілька годин витримати без бійки, а молодий — ні.
— Коби тільки на ногах устояв, зараз почне крутитися та пхатися чортзна-куди. Тому треба йому зброї, а то з гаку побіжить голісінький.
Горностай лишився при старому Саві, який любив розказувати про бої Юршів, їх мандрівки та подвиги. Старий приніс меду, і так пробалакали останні години дня, доки шолом та нашийниця не були відновлені.
— Якби це не медіолянська робота та не юршівські плечі і щит, то, напевно, треба було б перекувати зброю на цвяхи або підкови! А так ще може не раз знадобитися.
Горностай поніс зброю Андрійкові. Від брязку заліза розплющив молодець очі і вмить зірвався з ліжка.
— Пробі! — крикнув.— Я проспав увесь день!
Заточився як п'яний і скривився раз і другий, почухав плече та бік і, нарешті, опам'ятався зовсім.
— Спасибі тобі, товаришу, що подбав про мене, бо я, бігме, не в силі це вчинити.
— Волів би я лагодити так мою зброю, та вона наче вийшла нині від зброяра— гладенька, блискуча,— відповів Горностай.— Жоден удар не зачепив геройського щита. Видно, Грета наврочила мене чи що!
— Ха-ха-ха! — засміявся Андрійко і підкотив на лівій руці сорочку.— Ось дивись і не заздри!
І справді, усе передпліччя, на якому молодець держав щит, було вкрите синіми смугами так, що не було навіть видно з-під синців білого тіла. Під деякими аж позапікалась кров. Усе те, мабуть, страшенно боліло, та Андрійко не давав виду. З подивом дивився на нього товариш.
— Воно, бачиш, звичайно, нема чого побиватися за синцями,— сказав,— а я більше люблю різні зручності, ніж синці. Але ось я не кіт, не піп, не городський баришівник, а лицар.
— Не бійся! — потішав його Андрійко.— Ще не один синець та не одну рану лизатимеш, поки виховаєш сина, який тебе зможе заступити на службі.
Дальшу розмову перервав пахолок воєводи, який просив на вечерю.
За столом сиділи вже старий Монтовт і ще якийсь чужий лицар у довгому тапперті, з волоссям, зібраним у сітку. Вузькі штани були ясно-червоної барви, а золотом вишиваний, зелений жупан раз у раз виглядав з-під синього жупана. Був це посол короля Ягайла, Ян з Сенна, присланий у справі перемир'я, якого потребували поляки, щоб позбирати небіжчиків та справити похорони знатнішим.
По воєводі зовсім не можна було пізнати, що він трохи не всю днину махав мечем, наче молотильних ціпом. Його руки були вільні, тільки, може, повільніші, ніж звичайно. Також Андрійко не виявляв втоми, а Монтовт і Горностай не потребували вдавати веселих. Після вечері підняв Юрша чарку і підвівся з свого місця.
— П'ю во славу нинішньої днини, яка божим допустом стала першою дниною взаємного порозуміння обох сторін. Аж по сьогоднішній день знались ми тільки з листів, посольств, митарств, каверз та брехень, і аж нині виписали наші мечі та топори правду на спині противника. І ось уже приходить перемир'я. Радо вітаю його, як першу ластівку миру, і погоджуюся на нього. Достойний пбсол, пан Ян із Сенна занесе нашу згоду королеві з бажанням, щоб він, пізнавши нас, пошукав з нами швидше злагоди,: ніж сварки, а тоді і по цей, і по той бік кордону заживемо тим самим мирним побутом, як літ тому сто. Ян із Сенна° випив чарку, обтер вуса і вклонився воєводі.
— Завтра з світанком передам слова вашої достойності його милості королеві, а поки що дозвольте сказати кілька слів та про дещо розпитати.
— Питай, ваша достойність,— згодився воєвода,— тільки вважай, що не на кожне питання буває в час війни відповідь.
Посол кивнув головою.
— Розумію! — сказав він.— Тим краще, що й я не з прихильників короля. Наш король не має ні половини того розуміння великодержавних справ, що Свидригайло. Він не хоче бути залежним від нас, панів, і віддає себе і Корону на поталу дрібній шляхті, якої в нас стільки, як псів. Вона дістає від нього привілеї, свободи, надання, він насильно рівняє її з нами, панами. Тому не дивуйтеся, достойні бояри, що миліший нам Свидригайло, ніж Ягайло, і хто знає, чи по Ягайлі...
— Я знаю, що ви, достойний пане, були завжди прихильником нашого князя,— вмішався Монтовт,— і тому сідаємо навіть до одного столу з вами, до чого ми, з огляду на близькість нашого табору, не були зобов'язані.
Посол подякував поклоном, а Юрша усміхнувся.
— Бачите, ваша достойність, що між нами є тільки двоє панів, ці два молодці, це наші свояки і старшини над ратниками, а всі ратники... хлопи.
Сказавши це, кинув значущий погляд на молодців, щоб котрий із них не вирвався з якимсь непотрібним словом. Андрійко зрозумів і штовхнув під столом Горностая, який саме зібрався зауважити дещо до слів посла, і обидва мовчали далі.
Посол усміхнувся.
— Тішить мене, що таке є,— сказав він,— бо, певно, прийдемо до порозуміння. У нас, бачите, є два окремі гурти у королівській раді.
Один — це шляхта та її прихильники між панами. На її чолі стоїть канцлер Заремба. Вони бажають війни і інкорпорації Поділля і Волині, бо шляхті треба земель. Ми, тобто я, Вікентій Шамотульський, Кердеєвич та інші, бажаємо згоди з Свидригайлом, щоб, як давніше, користувалися князі й пани своїми волостями без ніяких інкорпорацій, воєн, спорів. Чи хлоп та боярин русин, поляк, литовець, татарин, волох чи який інший біс,— це байдуже! Грунт, щоб хлоп робив панщину і давав подушне, а боярин чи шляхтич робив службу панові. Ось де наша статистика, і я гадаю, що і панове є тієї самої гадки. Справді, Заремба розказує, що деякі руські вельможі піднімають народ до боротьби за відбудову окремої руської держави, але гадаю, що це брехня. Вам треба ратників — це зрозуміло, а що ви воліли б мужиків, ніж бояр, це також цілком зрозуміло. Бачити у цьому бунт руського хлопства проти польської шляхти — це глупо і погано, бо доводить до розливу крові та ось до чого!
Тут посол ударив рукою по грамоті, яку привіз із собою від короля. Швидко поглянув воєвода на посла.
— Достойний пане,— спитав він,— а чи король знає про ці думки у раді?
— Певно, що знає, але він не в силі їх припинити. Це, може, потрапив би Свидригайло, але Ягайло вже ні...
— Гей! Чи знаєш ти, пане старосто, що сталося б, якби так Свидригайло справді став на чолі народу і порвав не тільки з боярами, але і з вельможами? Якби він так замість бояр узяв собі тільки сто-двісті провідників і ударив на вас сірою масою хлопства?
Ян зі Сенна оторопів і якийсь час дивився непорушно у блискучі, грізні очі Юрші.
— Тоді...— пробурмотів він,— тоді... перевернувся б увесь світ! Але... Але до цього не дійде, бо Свидригайло — князь із князів, і він завжди волітиме польську корону з Литвою та Руссю, ніж славу Чингісхана...
Юрша понурив голову.
— Юрша! Він волів би її — безумовно! — визнав воєвода.— І, певно, найшлися б такі, що, рятуючи волості, надання, панщину, дали б йому її хоч би по трупі Ягайла...
— Звісно! Ближче мені ви, воєводо, від мазурського кметя або великочи малопольського "сцєрчалки"* .