— Розстрілюють німці. Поступово беруть владу в свої руки!
— Ми помітили це ще по Одесі! Ану, "майоре", підганяй туди наш "танк" і спробуй навести порядок. Хто тут, зрештою, господар: Гітлер чи румунський король?
— Поки я це з'ясую, опинюся серед тих, кого погнали до урвища, — пробурчав Караджі, але все ж таки наказав водієві гнати машину до місця страти.
Побачивши, що бронетранспортер наближається до них, офіцер не наважився скомандувати чотирьом солдатам, щоб ті стріляли в засуджених, і сам поспішив назустріч машині.
— Що тут відбувається?! — переклав Оснач запальний вигук майора, коли бронетранспортер зупинився біля німецького лейтенанта. — За яким правом ви розстрілюєте цих людей? — І далі "перекладав" Оснач, хоча ні слова не розумів із того, що вигукував, вимахуючи руками, новоявлений "майор". — Це румунська територія! Судити і карати тут має право тільки румунська адміністрація, суд його королівської величності!
— Скажи йому, нехай заткне пельку! — пробурчав лейтенант, скоса поглядаючи на трьох змучених, закривавлених чоловіків, що, босоніж, із зав'язаними руками, стояли над урвищем, чекаючи, коли закінчаться їхні муки. — Це партизани, підпільники. В домі одного з них ночували троє радянських розвідників у німецькій формі, що переправилися з того берега Дністра. До речі, хто він такий, цей майор?
— Особливий уповноважений Антонеску на всій території між Дністром і Дунаєм. А ці партизани — громадяни Румунії.
— Він, цей?.. — недовірливо скосував лейтенант на майора, одначе тон його одразу став сумирнішим.
— Він — офіцер генерального штабу, чи щось у цьому роді, — охоче пояснив Оснач. — Величезні вповноваження. Мене приставили до нього перекладачем.
— А ви хіба німець? Ваш акцент?..
— Німець, але з тутешніх. Певний час жив у Кишиневі, отож добре знаю їхню мову. — Раджу затримати розстріл. Нехай ваше начальство саме втихомирює цього румуна.
Лейтенант замислено дивився на своїх солдатів, що з автоматами напоготові все ще стояли навпроти засуджених. Він вагався. Тим часом Стефан підійшов до водія німецької машини, що, спершись на капот, незворушно чекав завершення драми. В руці у Стефана був карабін.
"Молодець", — подумки похвалив його Святослав.
— Я не можу не виконати наказу, — все ще вагався лейтенант. Він був зовсім юним, і мундир на ньому був геть новенький, та й взагалі, він ще, напевне, уяви не мав, що таке фронт.
— Подібний випадок нам уже траплявся, — прийшов йому на допомогу "унтер-офіцер". — Раджу послати одного з солдатів у село, до свого командира. Нехай він приїде сюди і поговорить з цим представником Антонеску. Тим часом пан майор допитає засуджених і переконається, що це за птиці.
— Скажи йому, що я зобов'язаний виконати наказ, — стояв на своєму лейтенант.
— Він знає це й без мого перекладу. Але все ж таки наполягає, — пояснив Оснач, витлумачуючи новий словесний вибух майора, який, власне, й не замовкав увесь цей час.
— Тоді я поіду в село. Разом з майором.
Те, що сказав майору Оснач, не підлягало жодному перекладові, оскільки він белькотів щось таке, що тільки приблизно нагадувало румунську мову.
— Майор вимагає, щоб ви поїхали і доповіли своєму командирові. А сам він бажає поговорити з засудженими. Він хоче знати, в чому полягає їх провина. І має на це право, — притишивши голос, додав Оснач уже "від себе". — В наших штабах з майором рахуються. В Берліні не хотять псувати взаємини з союзниками.
— Пішов би він до дідька, каруцник недолугий! — стис кулаки лейтенант. — Я б його самого з задоволенням поставив поруч із тими... і розстріляв.
— Я випередив би вас, — підтримав його Оснач. — Стріляв би першим.
— Подивись тут за ними, унтер-офіцер, — попросив лейтенант, сідаючи в кабіну своєї машини.
— Так, нехай хлопці поки що покурять, — навмисне голосно відповів Оснач, щоб його добре почули німці. — Ви чули, що вам було наказано? — підійшов він до солдатів, щойно машина рушила до села. — Сідайте он там, у видолинку, і куріть. Тим часом пан майор поговорить із цими партизанами.
Поспішати солдатам було нікуди. Роль катів їм теж не дуже подобалася, отож вони охоче стали в кружок і закурили. Вони не помітили, як унтер-офіцер кивнув своєму водієві, а те, що, підходячи до засуджених, майор видобув з кобури пістолет, сприйняли як належне.
Ще за мить, майже одночасно, пролунали автоматна черга і постріли з карабіна та пістолета.
— Озброюйтесь автоматами! — гукнув Оснач своїм товаришам, коли з охороною було покінчено. — Заберіть магазини з патронами! — І, вихопивши з-за халяви десантний ніж, побіг до заарештованих.
Та, замість того, щоб дякувати йому, арештовані кинулися врізнобіч.
— Стійте! Не бійтеся! Я радянський солдат!
Зупинилися тільки двоє. Оснач одразу заходився розрізати мотузку на руках старішого з них, що ледве тримався на ногах. Потім удвох із Караджі вони звільнили другого, допомогли обом дійти до машини і сісти в кузов. Тим часом водій зібрав автомати та магазини, і покинувши свій карабін, теж поспішив до бронетранспортера.
А той, третій засуджений, як був: босоніж, зі зв'язаними руками, все біг і біг степом, і при цьому навіть не спробував заскочити в балку, а брався рівниною. Він просто очманів від усвідомелення порятунку і мета в нього була тільки одна: втекти! Подалі від своєї могили!
— Ви маєте де заховатися на кілька днів? — запитав Оснач звільнених, сідаючи на своє місце за кулеметом. — Ми висадимо вас кілометрів за п'ять звідси.
— Краще візьміть з собою, — попросив молодший. — Хто ви такі?
— Десантники.
— Я так і подумав. Візьміть з собою. В своєму селі я очолював підпільний комсомольский осередок. Звуть Михайлом. Воюватиму не гірше вас.
— Мене висадіть, а його візьміть, — підтримав старий. — Я вже якось сам порятуюся.
— Але ми ще не знаємо, чи вдасться прорватися через лінію фронту, — пояснив Святослав Михайлові.
— Нуіщо? Будемо пробиватисявчотирьох, таклегше. Автомат для мене знайдеться, патрони теж. З десантниками, й гинути веселіше.
— Веселий ти хлопець, спартанцю. Ось тобі автомат. Побачу, як веселитимешся, коли загримлять постріли.
— Вони вже гриміли, — спокійно відповів Михайло, приймаючи з рук Оснача шмайсер і два запасні магазини. — Цікава це річ — життя: десять хвилин тому, я думав, що доживаю останні хвилини. А тепер готуюся до бою. Може, ще й повоювати доведеться, — розговорився він уже по тому, як, здійнявши куряву, транспортер зірвався з місця. — Мабуть, я буду єдиною людиною на фронті, яка не боятиметься смерті. Бо що таке смерть для людини, яку витягли з могили, повернули з того світу?!
— Е, хлопче, на фронті таких повно, — похмуро зауважив старий, розминаючи порізані мотуззям руки.
— Десантнику, німці! — гукнув "майор", виглянувши з кабіни. — Здається, ті ж самі!..
Так, з села справді виїжджала машина лейтенанта — Оснач упізнав її. Люди, які сиділи в ній, поки що не могли бачити того, що сталося біля урвища. Проте бронетранспортер, що мчав степом до села, вони, безсумнівно, помітили.
— Звертай до машини! — наказав Оснач. — Навперейми! Вони повинні зупинитися.
Машина справді зупинилася. З кабіни вийшли два офіцера і почали чекати, поки бронетранспортер наблизиться.
Стефан навмисне не одразу вивів його на дорогу, а трішечки протягнув і виповз на путівець неподалік німців. Офіцери запитливо переглянулися і рушили назустріч загадковому майору — представнику Антонеску. Одначе йти їм довелося недовго. Ще за мить по них, по водієві, що стояв на підніжці, по мотору машини, ударили одразу і з кулемета, і з трьох автоматів.
Упали підкошені кулеметною чергою офіцери, з дзенькотом розлетілося скло, схопившись за груди, осів і скотився з підніжки на дорогу водій... Один з офіцерів ще спробував видобути пістолет, але так і застиг — скорчившись, вчепившись рукою в кобуру.
Не встигли затихнути постріли, як Стефан вискочив з машини і кинувся до офіцерів, щоб забрати пістолети. В свою чергу "майор" побіг до кабіни, щоб узяти автомат і патрони.
— Ну от! З бойовим хрещенням, — кинув Оснач Михайлові. — Цього разу нам пощастило. Як буде далі — побачимо. Тепер — до фронту, тільки до фронту..
23
Шматочок суші посеред плавнів, посеред трясовини. Червоноземні, замішані на піску і порослі очеретами, коси, що відходять від Кричинецького навсібіч, ніби щупальця краба; болотяні видолинки, верболозові зарості... Цікаво, чи змінилися обриси цього острова? Напевне, змінилися. Адже минуло стільки років. І все ж таки Радомир упізнавав його. Видається, дід описав Кричинецький досить точ-
но, та й він, Радомир, теж досить добре запам 'ятав його опис. Десь тут лежав стовбур липи, за яким десантники залягли. Оснач розгріб намул в одному місці, в другому, третьому. Є! Гільза! "Отже, дід стріляв звідси. Шкода, що він уже так і не зможе побувати тут".
А на другому кінці острова, продершись через густу завісу очерету та порослу шипшиною галявину, Оснач несподівано виявив досить широкий кам'янистий виступ, з якого відкривалася всіяна дрібними острівцями частина озерної затоки, а за нею — густо поросла кущами й очеретом долина річки. Дивно: дід ніколи навіть не згадував про цей виступ!
— Ось тут можна буде спорудити пам'ятник Захару Шаблюку і загиблому десантникові. — Гриньо добувся до виступу не тим шляхом, яким пройшов Радомир, а в обхід, берегом, стежиною, якої Оснач не помітив. Услід з ним з'явився і Крижань. — А спочатку поставити великий камінь і вибити на ньому імена. Тоді вже пам'ятник точно спорудять.
— І камінь такий знайшли б. Самі й обтесали б, — підтримав Крижань. — А написав би художник з райцентру. Є там такий, вирізьблює. Аби тільки згода була та "вандевури" не кричали, що не тих, мовляв, прославляємо.
— Ви помітили, що тінь Вандевури перелсдіує нас, наче привид? — мовив Оснач, усе ще милуючись тихою очеретяною заводдю, що відкривалася на тому боці затоки і до якої Кричинецьке болото ще не дотяглося. — Ми кроку ступити не можемо, щоб не озирнутися на нього, не можемо пригадати жодної події, що відбувалася тут під час війни, щоб не згадати при цьому і Вандевуру.
— Мені здається, — стиха проказав Гриньо після хвилини напруженого мовчання, — що є людці, які не вірять, що Матросов, Яша Гордієнко, Гастелло справді були героями.