І трудилося весь день якось через пень-колоду, і валилося все з рук, та Рикуш звик, коли треба, затиснути себе у п'ясті й не дати волі власній слабкості. Лише перед смерком кинуло його спочатку в жар, а потім і в піт; безсилля навалилось раптом на все тіло таке, що ледь до житла дійшов. Не став і вечеряти, ліг на лаву, вкрившися кожухом, бо раптом почалася вогневиця[288]– його аж трусило, а потім жар піднявся і скоро вже Рикуш метався в безпам'ятстві.
****
Опісля першого снігу Зюзя одразу ж показав важкий свій норов. Наступний день видався сирим та холодним. Різкий, пронизливий вітер навіть у лісі проймав до кісток, у Сивера аж ліве рамено заломило від його поривів, кожух і той не рятував. Доки снігу в лісі було ще обмаль, поспішав вимітити обіцяні у вічниці півтори сотні дубів для прикладу сотням і разом з Мовчаном та Новаком протинялися пущею в межиріччі ледь не до смерку. Опівдні війнуло снігом, якимось дрібним, зате різучим, хоч і не надто густим, проте дошкульним далі нікуди, особливо на відкритих місцях – галявинах та узліссях. Мусили повертати, аби не втрапити в завію.
Діставшись власного двору, Сивер намерзся і зголоднів, тож насьорбавшись у світличці гаряченного, прямо з печі поданого Вишнею варива, подався в горницю. Вишня прийшла за ним, сіла з веретеном до своєї прядки, прибігли Молибог із Поладою, товклися біля отця, а в нього після холоду й гарячого полуднання самі собою злипалися очі – повалився на ложе, не в змозі протистояти навалі сну.
Вишня гукнула малечу до себе:
– Не мучте отця, бачите – стомився. Ідіть до мене, казочку вам розповім.
– Яку казоцку? – цікавилась Полада.
– Повідаю вам сьогодні, як миші у Велеса жита собі просили.
... Сивер, дрімаючи вже, зачувши про нечувану ним ніколи казку, нашорошив вуха, намагаючись не заснути: що за казка така?
– Колись давно-давно, – без поспіху почала Вишня, – так давно, що ніхто з людей вже й не пам'ятає, коли саме, залишились миші на зиму без корму...
– Пощо ж вони без корму лишилися, мамо? – по-дорослому здивувався Молибог.
– Не перебивай матер, то й почуєш, – сукаючи лляну нитку, повчала сина Вишня. – Отож, лишилися миші без корму, бо геть усе жито на полі зібрали люде, на току змолотили його, тік підмели та й сховали зерно від мишей по ямах. Миші й туди, миші й сюди – а до зерна зась їм! Давай вони тоді Велесові жалітися на людей: от, мовляв, Рожаниці[289] жито для всіх породили, а люде сякі-такі, те зерно собі сховали. "Бо, – пищать, – коли не поможеш нам, здеремося аж на Прадуб, самому Родові пожаліємось".
"Хм, – дивувався про себе Сивер, – щось не чув я такої казки..." – і силувався не заснути: навіть йому цікаво стало.
– От Велес їм і каже: "Добре, миші, попрошу Рожаниць, щоб породили й для вас жито. Ті наступної весни й породили: маленьке, як спориш, саме для мишей. Людям, значить, своє, а мишам – своє."
Сивер сонно усміхнувся: "Ти бач! Чи в Сосниці таку казку чула, чи сама вигадала?"
... – Наступної осені знов біжать миші до Велеса, – вела далі Вишня, – знову просять: "Ти поміг нам, Боже, своє зерно мати, але людська худоба з птицею геть усе наше жито виїла. Знову нам зиму голодувать!"
– Миса... – озвалася раптом Полада і пальчик догори звела.
Шкреблося щось за дверима. Якийсь час всі присутні вслухалися, і Сивер з закритими очима також, потім тишу перервала Вишня.
– Тш-ш-ш... То вона на казку до нас прийшла. Не лякайте, нехай. Кішка наша її скоро зловить.
Дітвора принишкла, тільки переглядалися поміж собою.
– Слухайте далі. Знову пішов Велес до Рожаниць за мишей просити. Не дають, каже, спати мені своїм голодним писком. Вдійте вже щось. От Рожаниці й надумали...
Сивер нашорошив вуха, навіть сон відступив.
... – І відтоді зробили вони так, що варто було чи людям те мишаче жито скосити, чи птиці вискубти, або теляті під'їсти – хоч би й з колоском уже – а воно, дивись, днів через два уже нові колоски повикидало. І там, де один лише був, три ставало, або й чотири. Тож з того часу миші й не голодують зимою, бо власне жито мають. А люде його мишієм прозвали. Ось літо настане, покажу вам.
Сивер тихенько, аби не помітили часом, усміхнувся в бороду. А й дійсно ж, добре хтось підмітив – подумалось. Лежав, закривши очі, на м'якій овчині, слухав, як дітвора розпитувала Вишню про мишаче жито, від печі йшло тепло, на душі було тихо, спокійно, благостно так, як, певно, ще ніколи до цього в житті.
"Бач, яке воно, щастя людське... Хто б се сказав мені двадесять літ назад. Дякую, Боже!" – і то була остання думка; сон оповив його м'яким своїм покровом, а Сивер повільно кутався в нього, не чуючи вже нічого з того, що говорила Вишня дітям далі й нарешті, наморений, заснув солодко та міцно, як у дитинстві.
А десь під ранок приснився раптом Жадан. Сивер дуже тому здивувався, бо за всі ці літа коли й снився отець, то хіба що попервах, опісля втечі з Коропа, та й то лише два чи три рази. Сивер побачив отця раптово, той виник нізвідки, сидів, а поглянувши на сина, тепло йому усміхнувся. Присів біля отця й Сивер. Вони довго про щось говорили, та в пам'яті лишилася не розмова їхня, а тепло і втіха, що світилися в отніх очах і переповняли Сиверову душу радістю. Дивно, але він чомусь відчував себе поряд із Жаданом не отроком чи уношем, не сином навіть, а немов другом чи братом, до того ж ще й ровесником. Здивувався тому дуже, та потім майнула думка: "А чого ж? Коли отець у Вирій пішов, було йому десь стільки зим, як і мені зараз..."
Такою теплою та спокійною була їхня розмова, так вони один одного розуміли, часом і без слів, як можуть розуміти й відчувати лише двоє найрідніших на всій землі людей. Нічого не втримала сонна пам'ять з їхньої розмови, жодного слова, окрім отого відчуття злитих воєдино душ двох мужів – отця і сина – немов ти в найщасливішу мить свого життя роздвоївся якимось чином та й розмовляєш сам із собою: жодного невдоволення іншим чи суперечки якоїсь, чи недомовленості – тільки тиха радість від зустрічі з тим, хто єдиний тільки й розуміє тебе від початку до самого кінця.
Прокинувшись, Сивер лежав ще якийсь час, смакуючи згадку про дивний сон, за тим оповів про все Вишні й довго ще в лісі на протязі дня вертався до нього думкою. Відчував, що грітиме цей сон його душу аж до самої смерті. Бо отець, видно було по всьому, ставлячись у ві сні до сина не просто, як до рівного собі, а як до ліпшого друга, вдоволений був ним, пишався своїм Сивером. Вірилося Сиверові, що отець його, судячи з усього, не в Нав'є провалився, а попри все піднявся з димом до Сварожих лук. Відтак слід гадати, що стезя твоя земна пращурам до вподоби – їм звідти, з Вирію, видніше, звісно.
І назад вертався з думкою про дивний сон, замислився так, що схаменувсь лише біля Гульбища, коли почув, що кличе його хтось. Хотен, старий лічець, що простував, певно, на капище, стояв тепер на шляху, очікуючи Сивера.
– Гой єси, Озаричу! – і одразу ж виклав: – Рикуш щойно помер.
– Кульгавець? – свої думки ще не випускали Сивера з лабет. – Старий уже був, доста пожив.
– Коваль Рикуш, подруг твій.
– Що-о?! – Сивер тріпнув головою, сподіваючись, що то йому почулося.
– Вогневиця з'їла, від брудної[290] крові.
– Та коли ж?! Ген позавчора бачились... – Сивер скочив з коня і розгублено дивився на лічця.
– Речу ж тобі – щойно! – почав сердитися Хотен.
У Сивера самі собою опустилися руки, навіть повід випав.
– Як же се?! Га?
Лічець тільки руками розвів.
– Коли ще накінечник виймав, рекла мені Орогостя, що Рикуш не жилець. А я не повірив тоді... Відьма – на те вона й відьма, аби долю чужу відати. Таких мужів рід втрачає, – скрушно хитав головою Хотен, – недавно Любима схоронили, ще й два десятки родовичів з собою на Небо повів, а тепер ось Рикуш. Важко буде родові оговтатись...
Дарма, що Рикушева могила жовтіла свіжонасипаним піском на тлі першого снігу аж у третім ряду – була вона не нижчою від могил старійшин: шанували родовичі ліпшого хитреця роду і добре потрудились, аби й зимової пори вийшла вона такою, якої вартий був коваль. Кожен прагнув не один раз принести на могилу піску: хто шапкою, а хто й у полах носив, бо віддати мертвому борг твоєї невисловленої вдячності куди важче, аніж живому.
Сивер їхав якраз повз могилу давнього свого друга. Птаха пустив кроком – не хотілося турбувати кінським тупотом тамтешню тишу. Опісля повернення до роду всілякі роздуми все рідше й рідше брали Сивера в полон – чи через те, що вгніздився як слід на рідній землі, чи за трудами, бо вільної години не мав. А опісля того дивного сну з отцем та смерті єдиного друга знову накотилося й ніяк не відпускало.
Доля людська... От живе собі мерт і живе: труди вершить, задуми лаштує, часом на літа вперед. Аж раптом – вж-жик! – Смерть косою своєю махнула і не стало мерта. Два Рикуші в Коропі жило: один старий, а інший так древній просто, та ще й увесь вік кульгавий, бо ще як отроком був, посеред мосту упав з коня на повнім скаку – інший і кісток не зібрав би, а він зламаною ногою відбувся. Поприще живота свого не пройшов, а промучився та й нині, немічний украй, хіба живе? Скніє, хоча давно ж померти мав би.
Рикушевої ковальської міці на двох мало вистачити, йому б жити й жити: зі стрілою ковуйською навіть справився, а серп якийсь за три дні уконав... Згадалося, як Трифілій казав колись: "Життя людське на волосині висить, та тільки вона в руці Божій. Лише у волі Господа перерізати її; ніхто зі смертних та навіть і сама Кощава мечем ту волосину не перерубає." Виходить, там, на Небі порішив хтось, що доста пожив уже коваль Рикуш, діла свої земні сповна звершив, пора й Туди. Пощо так?
Знову ти один лишився, Сивере. Жона, діти – то, звісно, так, але у мужа друг має бути: такий, як Фрейвар, як Рикуш. Інших, Сивере, тобі вже не мати; сам лишився, один, до смерті... Фрейвар був охоронцем. І несподівано для всіх життя своє поклавши, цілий караван врятував. З тим і на небо полинув. Рикуш нікого не рятував, усе життя залізо кував, синів ростив, навчав. Зате перед самою смертю такого меча викував – сам себе перевершив. Від стріли оклигавши, навіть піхви для нього встиг зробити – немов Небо зумисно дало ковалеві годину живота, аби діло до кінця довів.
Петро-Тихота в Києві якось повідав йому, що серед теслярів прикмета така ходить: коли зводиш житло чи хай і городок цілий, не можна геть усе в ньому довершувати – має лишитися щось недороблене, хоч і найменше.