За першим відділом запасних прийшов другий. Тоді останній лицар, якийсь француз з вежею та левом на щиті, переліз назад забороно й прикривав відступ інших. Але ще не зійшов до половини, коли камінь поцілив його в голову, а драбину перевернули Андрійкові запасні. Він упав у рів та вже не показався на поверхні.
Отак наступ був відбитий також і на південному крилі замку.
Найтяжчою, одначе, була боротьба на брамі, де командував сам воєвода. Тут натиск ворога був найбільший, найзавзятіший. Одні за одними вступали польські ратники на щаблі драбин і лізли вперто вгору на головне забороло вежі та на найближчу стіну. Сотнями летіли їм назустріч стріли та олов'яні кулі, а з верхніх галерей вежі — каміння та балки. Не раз трощила балка драбину, а всі, що були на ній, падали вниз головою у рів. Та на місце поламаної вмить притягала челядь іншу, а польське лицарство, споєне вином, не бачило небезпеки, не зважало на рани та смерть, тільки відважно дерлося на стіни та заборола. Врешті біля дванадцяти драбин стояло рядком на вузенькій смужці землі між ровом і стіною, а громада наступаючих зросла до трьох тисяч, і серед них — двісті чоловік самого лицарства. Рук не вистачало людям Юрпгі, щоб скидати всіх, кому вдалося долізти до кінця драбини. Сам воєвода відкинув остаточно непридатний тепер лук і топором трощив шоломи та щити нападаючих. Але й він зрозумів швидко, що не встоїть на вежі перед тиском. Чимало його ратників упало в нерівному бою, тож коли нова сила противника нахлинула на перше забороло вежі та з свіжими силами стала спинатися на ослизлі від крові та мозку драбини, Юрша відступив з заборола в глибину прибрамної вежі.
Перший поверх цієї вежі виступав над ворітьми мурованим заборолом у вигляді вичілка-балкона, на який саме лізли поляки. Цей балкон треба було тепер опорожнити. Проте за ним була стіна і залізні ворота, що вели всередину критого проходу, з якого виходили на забороло стрільниці. Тут у холоді темного мурованого проходу спочили борці, а поляки серед гучних окликів радості заволоділи заборолом. Трупи, повідрубувані руки, голови, уламки зброї, щитів, мечів, списів, топорів, каміння, стріли вкривали долівку, а кров спливала крізь отвори у долівці, так звані "носи", якими звичайно виливали окріп або смолу на ворога, коли він здобував саму браму. Настала передишка.
За частину стіни біля вежі тривав тим часом бій завдяки допомозі, яка наспіла від третьої запасної сотні. Тут збилися між собою на відкритому місці майже рівні сили. Видно було, що головний натиск був спрямований на вежу. Не минуло й часу, потрібного на два "отченаші", як загримали топори та підойми польської челяді об залізні ворота критого проходу. Крізь стрільниці летіли знову стріли, але польські ратники почали вбивати у тісні віконця дерев'яні клини і рубали далі. Забороло розлетілося вмить під їх ударами, а його шматки полетіли у рів. За ними поскидали поляки і трупи та почали рубати підлогу. Вони бажали дістатися до ланцюгів, якими підтягнувся вгору звідний міст, і порозбивати їх. Тоді б міст упав і відслонив ворота до кріпості, так що можна було б дібратися до них з топором.
Не судилося, одначе, полякам досягнути своєї мети. На другому поверсі прибрамної вежі показалися крізь ширші вікна людські голови, а вслід за цим висунувся на залізному дрючкові величезний казан. Його перекинули, і на маленьку площу вичілка хлюснуло з півбочки кипучого дьогтю...
Заверещали нелюдськими голосами ратники, лицарі та челядь і кинулися тікати. Чулися ненастанні зойки та скавуління попарених. Та дарма. За першим казаном з'явився другий, третій, десятий, але цим разом були вони наповнені тільки окропом. Привітані дьогтем та водою, поляки тікали мов зайці, бо знали, що й той, хто вирветься живцем, не мине смерті, якщо занадто попариться. Тому за коротку хвилину опустів увесь простір перед брамою аж по міст. Тікаючих наздоганяв голосний регіт оборонців. Кількагодинна завзята боротьба, трупи довкола, нудний запах крові, яка щедро обмила заборола, долівку, стіни, помазала лиця й руки, а часто заливала й очі, упоїли всіх і відібрали в них залишки людських почувань. Ратник бачив тільки кров і смерть ворога, а про свою думав аж тоді, коли з його власною кров'ю тікало й життя. Усі ратники були п'яні від крові, як польське лицарство від вина, і дика радість охоплювала їх, коли бачили попарених ворогів.
— Тікають, як чорти від свяченої води! — гукали одні.
— Або як таргани від огню! — кричали інші.
— Куди там! Це точнісінько безроги у кориті!
І справді! В їх очах був ворог не чим іншим, як свинею, а вони самі — різниками.
Але не довго тішилися ратники Юрші перемогою. В'язання мосту затріщало знову під ногами наступаючого полку. Виглянув воєвода крізь повідчинювані стрільниці й затрубив у ріг.
— Чехи йдуть! — сказав.— Хто живе — до мене! Що з Андрійком і Горностаєм?
— Оборонилися, але Горностай мусить пильнувати стіни, бо поляки не покидають берега, а Андрійко сильно побитий! — відповів Грицько.
— Чи поранений? — спитав воєвода і швидко глянув у очі Грицькові.
— Ні, воєводо, тільки втомився.
— Іди приведи всіх його зайвих людей і пішли до Монтовта.
Грицько побіг до Андрійка, а Кострубу послав до верхнього замку за підмогою. Воєвода залишився сам із своїми.
А чехи спокійно спиналися по драбинах на вичілок. Були вони всі в довгих товстих кольчугах, з великими щитами, які тримали над головами. Поверх щитів накинули ще волові шкіри, що покривали ввесь відділ, наче дахом. Небагато лиха заподіяли їм стріли та каміння. Всього кілька впало, інші лізли далі.
Дійшли до залізних дверей критого проходу і загримали в них топорами. Даремні були зусилля Юршових ратників. Зрідка тільки вдавалося влучити декого стрілою або ратищем. Пораненого або вбитого відсували товариші назад, а на його місце ставав інший. Струмінь дьогтю та окропу зустріли тільки сміхом і рубали далі долівку і двері.
— Марне ваше, славутні панове! — гукали.— Виливайте увесь окріп швидко, бо як вас досягнемо, то викупаємо у ньому всіх бранців!
Занепокоївся воєвода дещо, та проте, згуртувавши своїх ратників, ждав, поки упадуть двері вичілка. Вони гнулися чимраз більше, аж трррах! — упали, а по них з брязкотом та тупотом вбігли у темний прохід чехи.
Якби це було у відкритому полі, то, певно, не витримали б мало ще вправні ратники натиску ворогів, які звикли до постійних воєн та змагань з лицарством. У тісноті не було змоги відступити, і тут, у сутіні критої галереї, почалася різня, страшна різня серед глоти, пітьми, спеки, сопоту, харчання та зойків. Гуркіт топорів глушив оклики та стогони працюючих грудей, не було часто й місця на розмах, і тоді противники боронилися самою вагою свого тіла та зброї. Посеред цього натовпу, широко розставивши ноги, стояв воєвода і давав відсіч усім зусиллям переважаючого ворога заволодіти галереєю. Довкола нього швидко виріс вал трупів, який служив заборолом йому та ратникам, одначе він знав, що при всій хоробрості, відвазі та добрій волі мужиків у цій боротьбі вони не дадуть собі ради. До цього треба було військових людей з душами героїв, з серцем диких звірів. І тоді пожалів, що позбувся всіх бояр з замку...
Одначе Юрші й на думку не спало тікати чи здаватися. Не було вдачі військових людей в його підвладних, але була вона у нього, а з ним трималися й вони.
"Один крок назад — і з моїх героїв поробляться зайці!" — майнула гадка у воєводи, і він, не вагаючись ні хвилини, готувався до останнього бою.
"Чи погром буде, бог знає; але я бачити його не буду!" — вирішив і з свіжими силами вдарив на чимраз більше напираючих чехів.
Деяке полегшення принесли допоміжні відділи Монтовта та Андрійка, але сили руських ратників танули у такій скаженій боротьбі набагато швидше, ніж у досвідченіших противників, і воєвода не мав ні хвилини спочинку.
Його очі почав звільна заслонювати морок смертельної втоми...
Що ратники воєводи потомлені, те бачив і Грицько, який, повернувшись від Андрійка, поглядав на боротьбу здалека. Він подався у саму галерею, де кипів бій, та швидко вийшов блідий і наляканий.
— Пробі! — сказав до Коструби шепотом.— Радьмо щось, бо вони не витримають, а тоді пропаде брама і весь нижній замок.
— Ба, але як? — сплеснув у долоні Коструба.
Хвилину Грицько міркував.
— Води вони не бояться, дьогтю також ні... Ага! — крикнув і вдарив себе рукою по чолі.— Коструба, давай соломи. Бігом!
Сам Грицько побіг сходами на другий поверх, де кип'ятили дьоготь на вогнищі.
— Маєте дьоготь?
— Є! — відповіли слуги, які палили під казанами.— Тільки що ця собача віра понакриває себе шкурлатами, а по них спливе все гладко.
— Це нічого! —гукнув Грицько.— Лий на вичілок! Наказ воєводи!
За хвилину з'явився Коструба та кілька слуг з соломою.
Чотири казани один за одним були випорожнені над вичілком і утворили досить велику калюжу на порубаній долівці. Не зробило це великого враження на чехів, бо тільки спека збільшилася. Але ось вслід за дьогтем полетіли величезні околоти палаючої соломи, і вмить увесь дьоготь взявся вогнем.
Даремно силкувалися чехи затоптати його підкованими чобітьми. Смола горіла і вмить нагріла зброю та залізне взуття. Серед мовчазних і спокійних бійців почулися прокльони, крики, які швидко перейшли у рев та вереск. Стіна вогню відгородила всіх, що були в галереї, від тих, що були на драбинах та мості. Вичілок опустів удруге. Кинулися тікати і ті, що були у галереї, та ніхто з них не відважився вступити у вогонь. І тепер Юршові ратники натиснули на них...
З другого поверху вежі лилися тимчасом дьоготь та смола струменями у вогонь, і незабаром почала вогняна річка переливатися через залишки заборола й охоплювати драбини. Тоді побачили й інші чехи над ровом та на мості, що для їх товаришів нема вже рятунку.
І тоді спокійним кроком, відкинувши не потрібні вже волові шкіри, подались чехи назад у табір. Тієї самої хвилини вивели ратники блідого і смертельно втомленого воєводу з вежі та подали йому чарку меду. Але він не взяв її, тільки вбив свій аж по ручку червоний лицарський меч у землю і підняв очі на небо у тихій молитві. Вставши, звелів завести себе до Андрійка.
Наступ був відбитий.
XXIII
З гирл замкових гармат полетіли знову велетенські кулі, а громовий гук звістив світу, що хвиля наїзників відхлинула.