Знову ж таки, залишається хіба що вражатися, що ніхто з сучасників Івана Виговського та його сина Остафія; взагалі ніхто з роду Ви-говських, так і не потурбувався про те, щоб скласти чи то літопис цього славного роду, чи хоча б якийсь сімейний родовід, легенду, переказ, в яких, за свіжими свідченнями, можна було б відтворити всі відомі події з життя гетьмана України і його поховання, а відтак — зберегти ці відомості для нащадків.
До речі, зверніть увагу на розпорядження полковника Маховського. Наказуючи передати тіло вдові колишнього гетьмана, він прямо називає його "русином", тобто українцем. І це одразу ж заперечує твердження багатьох дослідників, що нібито Іван Виговський був "природним по-ляком".
Цілком заповіт Івана Виговського виглядає так: "Тіло моє по християнському порядку землі віддати, котре має ле-жати в Скиті Великому, у склепі мурованому в церкві Воз-движення Чесного Хреста. До того ж монастиря ігуменові і братії за відправування сорокаусту і соборних парастасів за відпущення моїх гріхів, записую дві тисячи золотих. Щоби ся сума за чотири роки з містечка мойого Руди, по п'ятьсот зо-лотих на кожний рік була віддана. А тепер на похоронення тіла мойого грішного двіста червоних золотих і сто талярів твердих до шафовання дружині моїй даю, пану Константому, рідному мойому [братові], пану Теодорові Романовичеви Ви-говському. Їх же прошу, щоб доглянули того, щоби все тому монастиреві було віддано і тіло моє грішне похоронене в ньому. Миска срібна щоби на чашу перероблена була і до скиту віддана".
Як бачимо, все описано, все до подробиць передбачено: тверді таляри, срібна миска – на чашу, двісті червоних... От тільки, в якому саме скиті поховати?.. Втім, чи міг припусти-ти Виговський, що нащадки його так швидко забудуть про те, де саме він похований; що могила його впродовж століть виявиться невідомою, а сама історія поховання – однією з сумних загадок нашої національної історії? Принаймні до цього часу всі спроби істориків, археологів та краєзнавців відшукати могилу Івана Виговського поки-що ні до чого не призвели.
У тому ж таки заповіті колишній гетьман відтворює й останні години свого життя перед розстрілом, що, нагадую, стався 16 березня 1664 року, під Ольхівцем Канівського повіту, за наказом польського полковника Себастіана Ма-ховського. "Без ніякого явного доказу, – пише Виговський, – не давши мені оправдатися... Маховський, полковник його королівської милості, з деякими... панами дорадниками своїми, взяв мене наперед на присягу, потім на сумління своє, що не мали мені робити ніякої кривди – наперед під сторожею кілька днів тримали, обіцяючи відіслати мене до суду короля і пана Річі Посполитої; знову не дали мені оп-равдатися, на якісь хлопські байки зробили мене винуватим і на смерть без суду і права шляхетського віддали".
Попереджений про те, що вирок щодо нього буде вико-нано найближчим часом, гетьман Іван Виговський звертався у своєму заповіті вже до суду, до сумління не так польського короля, від якого, знав, прощення йому не буде, як до суду козацтва, суду свого народу, Суду Історії. І слід визнати, що суд цей у різні часи, у різних поколінь народу нашого був свій... Не завжди достеменний, не завжди праведний, але майже завжди суворий. І вирок теж формулювався та витлу-мачувався по-своєму.
Візьмімо хоча б такий факт: упродовж тривалого часу польські, російські і переважна більшість українських істориків вважали Виговського зрадником. Це той унікальний випадок, коли володаря однієї з держав нарікали зрадником представники одразу трьох народів!
Та якщо польських і російських істориків зрозуміти ще якось можна, то українських важко. Але, як би хто не ставив-ся до Івана Виговського, він був і навіки належить нашій, українській історії. Ми повинні шанувати його, як видатного військового, козацького та державного діяча, який упродовж багатьох років боровся за відродження української державності, обстоював права і вольності українського ко-зацтва й українського народу. І тепер сам має право на на-лежне вшанування, найсвятішим елементом якого повинне стати віднайдення та впорядкування могили гетьмана Ви-говського, спорудження йому пам'ятників і в Скиті Манявсь-кому, і в Руді. Але, як уже мовилося, могили поки що не віднайдено.
Щоб не переказувати історію тривалих історико-археологічних та краєзнавчих досліджень місць поховання, процитую сумлінну підсумкову замітку Василя Мороза, опубліковану в збірнику Івана Скрипника "Легенда про гетьмана".
"...Наш краянин історик Юліан Целевич у своїй "Історії Скиту Манявського", виданій у 1887 році, посилаючись на "Черниговскую короткую літопись", яку уклав М. Білозерський, пише, що саме в Скиті похований І.Виговський разом з дружиною Оленою... Вперше спробував знайти моги-лу гетьмана відомий український археолог, визначний дослідник княжого Галича Ярослав Пастернак. Експедиція, яку він очолював, у серпні 1935 року прибула до Маняви. На той час від Скиту залишилися тільки оборонні мури.
Ось так писав сам Пастернак про результати експедиції: "...ми розкопали фундаменти монастирської церкви та монаших келій. У крилі (підземній камері) ми знайшли дерев'яну домовину... Поховання гетьмана там не було. Можливо, його перенесли після опущення Скиту мона-хами 1785 року в інше місце...". У наступні роки археолог планував продовжити роботи, але з початком Другої світової війни змушений був емігрувати.
Свою лепту в пошуки могили І.Виговського вніс і дослідник Володимир Феданків. Він писав, що 1938 року знайшов надмогильну плиту з надгробка гетьмана. Але він так і не захотів нікому повідомити, де та знахідка. За радянської ж доби в офіційній історіографії майже все, що стосувалось І.Виговського, було закритою темою.
...У 80-х роках (ХХ століття – Б.С.) територію Скиту обстежила група ленінградських учених. З допомогою біолокації вони зробили суцільну зйомку внутрішнього подвір'я. Виявлено підземні ходи, фундаменти зруйнованих будівель, кладовище. Археологи музею навіть розпочали розкопки, та органи тодішньої влади відразу ж заборонили їх. І лише в 1993 році до Скиту прибула історико-археологічна експедиція, якою керував... Б.Томенчук. Фахівці дослідили місцину, де, за переказами, мав би бути великий монастирсь-кий цвинтар. Однак жодних поховань не знайшли. Натомість записали свідчення очевидців, які розповіли, що в 40-х роках, під час розширення центральної дороги, біля західної в'їзної дороги до Скиту, робітники знайшли чимало людських кістяків. Імовірно, що саме тут і був той цвинтар, де, крім монахів, ховали і заможних парафіян з усієї Галичини".
З цього повідомлення найбільше інтригує звістка про те, що Феданків нібито знайшов плиту з надгробка гетьмана. Якою б закритою не була "тема Виговського" в радянські ча-си, але ніщо не завадило б ученому, справжньому вченому, залишити хоча б якусь вказівку на те, де саме була знайдена ця плита і яка її доля. Щоб донести такі відомості якщо не до сучасників, то хоча б до майбутніх поколінь, існує десятки способів. Якщо, звичайно, йдеться про справжнього вченого і якщо той вчений не блефував.
Тим часом у Руді-Гніздичівській теж жодних слідів похо-вання гетьмана не виявлено.
2
В 2001 році, коли заснований на Івано-Франківщині Благодійний Фонд імені І. Виговського розгорнув діяльність по спорудженню в Манявському Скиті пам'ятника цьому гетьману, загострився й інтерес до історії його поховання. Зрозуміло, що остаточно питання про те, де саме похований гетьман Іван Виговський, може бути розв'язане тільки тоді, коли будуть знайдені й ідентифіковані останки. Водночас, усе більше дослідників, та й просто шанувальників історії Козаччини, схильні визнавати місцем поховання Манявський Скит. Таке визнання відкриває можливість створити в само-му Скиті, чи в поближньому селі Маняві, музей Івана Ви-говського.
Й оскільки щороку Скит відвідують тисячі туристів та паломників, то, зрозуміло, що ім'я Виговського слугувало б справі пропаганди й самого Скита, й історії України. Саме з огляду на це, до мене, як до людини, яка свого часу перене-сла з Румунії, з міста Галаца, до Батурина прах гетьмана Ма-зепи, не раз зверталися з проханням прилучитися до полеміки з приводу місця поховання Виговського. І я прилу-чився до неї і вже згадуваним романом-есе про Виговського, й історичним нарисом "Слово про Скит Манявський", друге, доповнене видання якого оце нещодавно побачило світ. Словом, проблему цю запропонував розв'язати в такий спосіб...
У своєму заповіті гетьман Виговський, як уже мовило-ся, просив поховати його у Великому Скиті, під яким мався на увазі Скит Манявський. Так? Так! Святою справою для кожного християнина є виконання волі вмираючого, бо, в ідеалі, кожен християнин має бути похований там, де воліла спочити його душа, де він заповідав покласти своє тіло.
Ясна річ, що, поки не буде виявлено й ідентифіковано останки гетьмана, ніхто з цілковитою впевненістю не може називати місцем поховання саме Манявський Скит; а той, хто все ж таки наважиться зробити це, може бути підданий критиці. З іншого боку, якщо не вірити, що гетьман Виговсь-кий похований саме в Манявському Скиті чи поблизу його стін, то як тоді пояснювати й виправдовувати той факт, що саме в Скиті споруджено йому пам'ятник та обладнано умовну усипальницю, і що саме Скит тисячі віруючих патріотів вшановують, як місце вічного спочинку гетьмана?
Відтак, щоб не виявитися втягнутим у безнадійну полеміку двох — "львівського" та " івано-франківського" — таборів виговознавців, я запропонува компромісний – і в науковому, і в морально-етичному плані – варіант. Сформу-льовано його так: до часу виявлення – де б то не було – та ідентифікації останків гетьмана Виговського, вважати Манявський Скит "місцем заповітного поховання геть-мана Івана Виговського".
"Манявський Скит – місце заповітного поховання геть-мана Виговського" — ось той варіант визначення, який уже впродовж тривалого часу знімає всі морально-етичні та наукові проблеми, і який нещодавно дозволив спорудити в Скиті пам'ятник Івану Виговському, а згодом — дозволить створити там музей та проводити громадські заходи, пов'язані з пошануванням його життя та діяльності.
Якщо станеться диво, й останки Виговського буде ви-явлено на території самого Скиту, тоді вже ми констатувати-мемо, що монастир – і є місцем його реального поховання.