Один розмахнувся і перекинув такий буханець через рів. Вмить кинулося кілька відважніших піднімати хліб. Але що ж? Це був тільки кусень кори, зігнутий у вигляді буханця, а наповнений піском. Зареготалися ратники з голодних поляків і вже навіть не стріляли на них. Ці, побачивши обман, чимдуж тікали під прикриття шоп і аж звідти засипали противників грубою лайкою. Та ратники не відповідали, тільки їли сніданок, раді й веселі.
Нарівні з іншими снідав і Андрійко після спільної молитви та раз у раз поглядав на сонце, яке підіймалося над горизонтом та золотило увесь світ. З-над ріки почулися покрики журавлів та іншої птиці, а у польському таборі залунав знічев'я ріг. Цього не бувало, звичайно, ранком, бо шляхта не любила, щоб її будили рано. Тому звернув Андрійко погляд на табір і раптом схопився, так що порожній горщик покотився під забороло. Над табором стелився ще дим вогнищ, при яких варено снідання, але з-поміж синявих його смуг виходили барвисті натовпи ратників та лицарів пішки, без коней та без довгих одягів, із зброєю, у шоломах та чепцях.
"Наступ!" — майнула думка, і Андрійко послав по воєводу. Юрша прийшов швидко, застібаючи на собі нашийницю. За ним ступав Горностай, озброєний, з павиними перами на шоломі. Воєвода віддав тихим голосом кілька наказів, і вмить зароївся майдан від ратників. Одні запасні залишалися біля палати і середньої брами, інші сходили майданом униз до стін і ділилися так, як учора поділив їх воєвода.
А тим часом загони поляків дійшли до шоп і почали шикуватися під їх прикриттям. Попереду йшли найдужчі парубки з довгими драбинами, на кінцях яких були великі, міцні гаки. До кожної драбини було до двадцять носіїв. Безпосередньо за ними виступали панцирні лицарі та скартабеляти, які спромоглися на броню, шолом та щит. В кінці йшли ратники й збройна челядь. Панцирні мужі мали вдертися на стіни замку й прикрити собою дальші ряди, які повинні доконати відтиснутого від стін противника. Три штурмові відділи ви строїлися у подовгасті, щільні натовпи. Про їх суцільність та порядок дбали поставлені по боках лицарі. З окликами та співами під звуки труб, з прапорами підходили вони до мостів.
Та ось загуділо, загриміло, бовдур їдкого диму огорнув стіни, і дві великі кулі з свистом та гуком пронеслися понад головами напасників. Хвилина чекання — потім тріск, гуркіт, крик, і одна з середніх шоп завалилася під тягарем двохпудової кулі. Друга попала просто між челядь середнього відділу та звалила й потрощила кількох. Стогони та зойки, крик переляку потрясли повітря, і юрба розскочилася. Лави стали. Одночасно почали метавки та луки свою роботу: кінчасті балки, каміння, стріли низали повітря в усіх напрямах; трупи падали густо, і здавалося зразу, що напасники не дійдуть до стін. Та ось, мов один муж, закричали воєводи: "Вперед! Вперед!" Роги загуділи знову, лицарство погнало поперед себе носіїв із драбинами, й само поперло на мости... Штурм пішов далі.
Ось він уже під стінами. Червоні від утоми та гарячі від бою лиця носіїв підіймаються вгору, а вслід за цим звільна підноситься і довжелезне, зубате чудовище, підперте знизу руками, жердками, списами,— драбина. Бризнув дощ стріл. Одна драбина впала, друга захиталася, й лише третя наближалася до вершків заборола. Та ось понад заборолом показалися голови оборонців, які досі ховалися за стрільницями, а вслід за цим висунулася, наче довжелезна рука, у бік драбини — очепа. Вона зачепилася об гаки драбини і сіпнула нею з усієї сили. Розбризкуючи воду, упала драбина в рів.
Двічі не вдалося полякам приставити драбини до заборола біля брами, але за третім разом зачепилися-таки залізні зуби на стіну. Біля першої стала незабаром друга, третя, четверта, і утворився широкий похилений поміст, по якому відразу почали лізти польські лицарі. Так само наступали поляки на північну вежу, де командував Горностай, і на частину стін біля південної вежі, якою управляв Андрійко. Але успіх був неоднаковий. Горностаєвим ратникам вдалося повалити драбини, і то вже тоді, коли на них було повно лицарства. То Коструба поламав молотом повбивані у стіни гаки драбин, а опісля залізними вилами попідважував драбини й поскидав у воду. Зчинився страшний крик. Обтяжені зброєю, лицарі потопали, як каменюки, в болотистому рові, а дощ стріл та каміння не допускав челяді рятувати панів. Вкінці сталося таке, що у найбільшій метавці під час стрілу тріснула гужева пружина. Важка загострена балка, яка мала трощити по тім боці рову поставлені шопи, вилетіла через це з меншою силою і, звинувшись у повітрі, з усім розгоном упала на міст. Тріснуло в'язання моста, вода вмить позабирала в'язки пруття, і міст був зірваний. Закричали в один голос поляки і, лишивши потопаючих напризволяще, подалися. Тим часом стріли летіли далі, раз у раз падали мужі, а з їх уст бухала кров. Тоді ясно побачили всі, що їм нема рятунку ні перемоги на стінах замку, і в дикому переполосі почали тікати на той бік, скачучи через прогалину в мості.
Не так гладко пішло Андрійкові. На його крилі поляки не нападали на вежу, звідкіля набагато легше було боронитися, а на саме забороло, яке було нижче і доступніше. До вершків стіни приставлено п'ять драбин, а по них почали вилазити на стіни обложники. Поміж гербами на їх щитах та назбройниках видко було і непольські, бо тут було чимало лицарських гостей із заходу. Тому було менше крику, а більше холодної розважності та справжньої лицарської погорди до смерті і ран. І хоч на цьому крилі, може, найбільше ворогів упало від стріл, проте найшвидше зустрілися напасники віч-на-віч з оборонцями.
Андрійко знав, що в рукопашному бою не вистоять його ратники проти досвідченого лицарства. Тому, не гаючись ні хвилини, гукнув на запасних з довгими списами та топорами, а сам кинувся з мечем, щитом та спущеною тратою на ворота. Тим часом лицарі, наче з гарячої купелі, вискакували на забороло та з спритністю воєнних людей робили собі довкола місце мечем, топором та молотом. Кілька ратників з розбитими головами упало з заборола, інші мимохіть подалися, бо бачили, що їх шоломи та щити не витримають страшенних ударів західних борців. З ними міг боротися тільки рівний їм силою та вправністю лицар або ціла група ратників з довгими списами. А саме її під рукою не було...
Все ж відступаючі мужики прикривалися щитами і гуртувалися біля Андрійка, який сміло виступив на бій з переможним ворогом. Одним мечем чекана розбив насамперед шолом на голові якогось велетня з Великопольщі, що вирвався був надто вперед, а коли оторопілий і приголомшений лицар подався назад, відправив його могутнім ударом меча на той світ. Радісно гукали ратники Андрійка, побачивши перемогу, і по трупі вбитого кинулися за Андрійком вперед. Зав'язалася січа. Градом летіли удари на щит Андрійка, але молодець, ведений дивним інстинктом воєнних людей, умів його завжди підставити заздалегідь, так що жоден з мечів не досягнув шолома. Зате стародавній меч Юршів нагадав собі колишні часи геройської слави, а його дамаське вістря миготіло довкола голови Андрійка, раз у раз спадало на шолом, плече або щит ворога, а тоді дзвеніло, наче удар молота об сталеву штабу. Розступилися перед напором лицарі і, заслоняючись щитами, ждали зручної хвилини, щоб повалити дружнім напором. За цей час перелазили через забороло нові ратники, і перед Андрійком ставало тісно і глітно. Його ратники не відступали вже ні на крок, але гинули у нерівному бою один за одним. Він сам з невеликим гуртом здержував натиск лицарів, але відчував, що довго не вистоїть. Край його щита, наче собаки повикущували, усю поверхню позубрили мечі та топори противників, і Андрійко зрозумів, що щит ось-ось розпадеться, а тоді він сам упаде під ударами. Та, проте, ні жаль за молодим життям, ні тривога не здавили його серця. Навпаки: все його єство огорнуло дике завзяття, властиве войовничим душам навіть у останню хвилину. Зуби зціпилися, лице зблідло, тільки очі горіли якимись, ніби вовчими вогниками; молодець відступив крок назад і зібрався весь у собі, готуючись до скоку. Та саме в цю мить згукнулися лицарі й рвонулися за ним усі враз. Одним скоком був Андрійко між ними і всім тілом ударив об залізну стіну. Кинув щит і, ухопивши меч в обидві руки, закрутив ним над головою та спустив на нашийницю найближчого.
"Згину,— подумав,— та раніше дам знати про себе і воєводі, і всім! Во ім'я отця і сина..."
Не сподівалися лицарі нападу, тим більше, що гурток, який ішов за Андрійком, розтав уже зовсім. Вони готувалися вже зійти зі стін на майдан, щоб зламати головну браму та спустити звідний міст. Безумне геройство молодця спинило їх у першу мить, а в другу — становище змінилося зовсім. Кільканадцять мечів та топорів були спрямовані на Андрійка, який з останніх сил бився в хаосі з мечів, щитів, пліч та голів, серед ломоту, брязку, крику та сопіння. Але цим разом кілька ударів упало вже не зброєю, яка позагиналася від них тут і там, а на тілі множилися болючі синяки. Він слабів з кожною хвилиною, аж раптом послизнувся і впав...
Голосний крик радості прокотився між польськими ратниками, але з другого боку відповів йому якийсь нелюдський рев.
Лежачи у крові та поросі, побачив Андрійко, як найближчих лицарів відкинула якась нелюдська сила під забороло, а вслід за цим затупотіли на східцях, що вели на забороло, кроки збройних мужів.
"Це запасні!" — подумав собі молодець, піднявся і сів. Сівши, побачив, що довгі списи запасних зробили своє і відтіснили напасників аж під забороло, на якому роїлися поляки. Довкола нього не було нікого, тільки над ним сюди й туди коливалися списи ратників, які стояли трохи нижче.
Вмить зорієнтувався в становищі і, зібравши всі сили, Андрійко встав. Підняв над головою меч, якого ні на хвилину не випускав з руки, і гукнув:
— Ану, хлопці! Топорами всі враз за Миколу!
Ратникам, які вважали Андрійка вбитим, наче сонце засвітило. З нечуваним піднесенням кинулися всі східцями вгору; на оторопілих, бо певних уже перемоги польських лицарів почали градом падати удари сажневих топорів. Також колійники згуртувалися довкола вождя і, наче снопи вилами, почали скидати поляків з заборола. А тимчасом з вежі летіли на напасників стріли й каміння та робили між ратниками чимале знищення.