Та третій стрибок виявився вдалим і вони про свою невдачу швидко забули.
– Де ж твій вінок? – запитав після того Величко. – Невже комусь віддала?
– Не знаю... – щиро відповіла Волхитка і повідала йому про те, як усе було.
– Ну, то мусимо його пошукати. Ходімо до води.
І обійнявши розімлілу від щастя унотьку, Величко, ноги якого теж раптом почали заплітатися, рушив до устя Ужеті. Вони довгенько тинялися уздовж берега, обнімаючись та цілуючись, часом навіть забуваючи, навіщо туди йшли. Ніде не кинувся їм у вічі той вінок: чи потонув, чи поплив з Ужеті в Короп – хто тепер скаже?
Ой, не стій, вербо, над водою,
Та не пускай зілля по Дунаю... –
лунало від багаття, стелилося лугом, спливало за водою і творило дива найчарівнішої ночі.
Доки Волхитка була сама, та навіть і пізніше, вже з Величком, вона не звертала ніякої уваги на те, що діється поза великим гуртом молоді. А тим часом на сосновому узліссі і на самому лузі навколо них зібралося більше половини коропців, за винятком сторожі та тих, хто мав уже власних онуків, а ще – іменитих мужів з коропського роду, що творили на капищі в требній хоромині сукупну з Дажбогом пожертву.
І там, і тут гули яворові гуслі, гуділи ріжки, заливалися ніжним посвистом сопелі, гуркотали бубни, на славу Семиярилові лунали величальні пісні. Велика ватага прийшлих скоморохів витівками та жартами веселила поміж багаттями цілу юрму жон і мужів. І в лісі попід соснами, і на лузі, часом біля невеличкого багаття, часом просто на траві скрізь купками сиділи люди, пили квас, березовицю чи сур'ю, заїдаючи те хлібом з медом, млинцями з тертими горіхами та першими суницями – хто на що спромігся; багато, з молодших, розважалися на щойно пороблених гойдалках, пускалися в танок або влаштовували ігрища: грали в "довгу лозу" і в "струмок", а ще – в "гуси", в "перстень", в "залізного ключа", вводили хоровода – і "просо", і "мак", і "щітку" – неначе в юності, для когось, можливо, і досить далекій, проте для всіх без винятку – незабутній.
Попри недавній дощик ясною та місячною видалася ніч, жодного, навіть найменшого подиху вітерцю не було, а в повітрі розливалося лагідне, мов мамин поцілунок, ніжне, мов щойно видоєне молоко, літеплечко. Купальська ніч дихала ярою, несамовитою пристрастю, що аж бриніла навколо і жодна жива душа нездатна була їй опиратися, навіть якби того й хотіла: ніхто не вбачав нічого дивного в тому, що і там, і тут уноші та унотьки, мужі і жони зливалися раптом у пристрасних обіймах та поцілунках – ніч така, Купало-Семиярило нині!
....Ой, Дунай море розливає,
День і ніч вода прибуває,
Тій вербі корінь підмиває,
Ще й вершечок усихає,
Зелене листя опадає...
– Ходімо... квіт папороті шукати.. – після довгого поцілунку Волхитчин переривистий шепіт був таким збудливим! Усім своїм гнучким юним тілом вона аж прилипла до Величка і невідривно дивилася на нього знизу вгору своїми великими очима. Молодик тільки відчув, як щось немов обірвалося в його широчезних грудях і почало падати кудись униз, а сам він вже тонув безповоротно у тій глибині, що в місячнім сяйві здавалася бездонною, як нічне небо...
Квіт папороті! Тільки цієї ночі, в найтемнішому лісовому закутку, куди й світло Хорса ніколи не загляне, лише на одну коротку мить розквітає вогняна квітка зілля-папороті. Хто добуде той квіт, той матиме все, чого забажає душа. Та тільки ніхто з простих людей не в силах цього зробити, бо чарівний квіт стереже всіляка нечисть, котрій погубити людську душу – за велике щастя!
– Ну ж бо! – тягнула молодика за руку його обраниця. – Маємо встигнути до полуночі знайти папороть!
Величкові було трохи не по собі. Ким-ким, а боягузом він ніколи не був, проте навіщо ж отак, з доброї волі, пхатися в гості до нечисті? Йому навіть згадалися усі ті перестороги, що чув їх від інших стосовно Волхитки та її матері, але вдіяти з собою нічого вже не міг: ішов за своєю унотькою, мов і не молодик, старший від неї на цілих п'ять літ, а якесь теля на прив'язу.
Вони ішли, тримаючись за руки, лівим берегом Ужеті, поміж соснами і скрізь бачили усамітнені пари: деякі з них ще стояли обійнявшись, інші, не ховаючись, прямо там, де полонив їх Семиярило, творили люби і запах сімені та пристрасні вигуки коханців бентежили Волхитку до нестями; вона знала, що станеться з нею цієї ночі, вона всім своїм юним єством бажала цього і хотіла лише щоб обранець був гідним її – не простої унотьки, а Перунової Діви!
Про квіт папороті Волхитка не один раз чула і від баби, і від матері. Змалечку вона була норовливим дівчам і зараз їй хотілося... Вона і сама достеменно не знала чого; швидше за все – вразити Величка своїм віданням про чародійство, довести йому, що вона не така унотька, котрих сотні, ні – вона одна на весь світ: знай про це, Величку, знай і цінуй скарб, що дістанеться тобі цієї ночі!
Вони вже підійшли до броду через річку; сюди з обох берегів підходив виїжджений підводами шлях – ясно було: в цих місцях годі й думати, що знайдеться темний закуток з папороть-зіллям. Волхитка навіть трохи розгубилася, але Величко, що вже опанував себе, знаючи бір набагато краще, ніж вона, запропонував:
– Перейдімо на той бік. Ген, там є гущавина, має бути і папороть.
Він підхопив дівчину на руки і замочившись ледь не по пояс, переніс її через брід. У Величкових обіймах Волхитка притихла, лише дивилася на нього не відриваючись, а йому аж ніяк не хотілося розкривати обійми – так і ніс її лісом до тієї гущавини.
І дійсно, знайшлася там папороть – вони насилу розгледіли її серед майже безпросвітного мороку. Здоровенний кущ з довгими пагонами ріс під хирлявим дубком, серед м'якого моху, що товстим шаром вкривав землю.
– Коло треба окреслити, від нечисті, – шепіт Волхитки був таким упевненим, немов вона квіт папороті щоліта добувала.
Величко витягнув з ножниці свого ножа, продрав ним навколо куща мало не двосажневе коло.
– Тепер потрібно сісти в коло і, не відриваючись, дивитися на папороть, – так само упевнено вела далі Волхитка.
Вони сіли поруч на м'який мох і спершись спинами на дубок, втупилися в кущ чар-зілля.
– А що має статися? – шепотом запитав Величко.
– Опівночі, перед першими півнями, папороть жар-цвітом спалахне... Нечисть стереже той квіт, бо в ньому велика сила,.. одразу ж хапає і тоді він гасне та служить їй... Та ми в колі, а нечисть через коло переступити не може...
– А звідки тобі це відомо?
– Хіба ти забув, хто мої баба та матер?!.. Дивися краще на зілля... Як тільки спалахне, потрібно схопити той квіт, загорнути в платно і бігти додому, не озираючись...
– У нас немає платна...
Волхитка вагалася лише мить.
– Зніми сорочку... Зараз же...
Величко слухняно виконав її наказ.
– А що ми з ним робитимемо?
– Як це що?? – аж обурилася Волхитка. – Удома потрібно розрізати палець чи долоню і вкласти в рану квіт... Той, хто це зробить, буде відати все на світі... Знатиме де скарби в землі лежать... Перед ним усі вереї[299] стануть відкриватися, варто буде лише доторкнутися до них тією рукою... Сиди, дивись!..
Як воно так сталося, що оця унотька непомітно взяла над ним гору? Величко і незчувся, як потрапив у справжній полон до Перунової Діви. А проте, нині він почував себе найщасливішою людиною на всьому білому світі!
– Ще казала мені баба: нечисть, як уздріє, що хтось хоче жар-цвіт добути, починає страх на нього нагонити, або сон насилати... А коли побачить, що той добув-таки квіт, біситися починає, – Волхитчин шепіт набув неабиякої тривожності, – земля під ногами затруситься, вітер підніметься,... нечисть крик здійме і регіт, смолою запахне та сіркою!... Чорти круг кола біситимуться, а з рота у них – вогонь!..
... – І тоді головне – не злякатися їх! – помовчавши, закінчила Волхитка.
Навіть Величкові стало моторошно від почутого; налякана ж власною розповіддю Волхитка щосили почала тулитися до молодика і коли він обійняв її десницею, вона трохи заспокоїлась.
– Як же ми з кола вийдемо? – поцікавився стривожений Величко.
– Я слово відаю... Сиди, дивись!
Якийсь час вони мовчки дивилися на папороть.
Навколо них, серед непроглядної для людського ока темені вирувало невидиме життя.
– У-у-х! У-у-х! У-у-х! – перегукувалися десь дві сови і той перегук ставав все ближче, ближче...
Волхитці, попри усе її "відання" та "чародійство", ще жодного разу не довелося бувати в нічному лісі, тож від того невидимого ухання ставало трохи не по собі. Десь позаду них, у темних кущах, щось почало вовтузитися, сопіти та пирхати... А прямо за папороттю, за їхнім охоронним колом, раптом загорілися два жовто-зелені вогники, нерухомо зависли над землею і через якийсь час подвоїлися... "Ой, матінко! – серце унотьки завмерло, подих їй перехопило: – Невже нечисть?!".
Аж ось неподалік, може, сажнів за двадцять, щонайбільше – за тридцять, затріщав чагарник і Волхитка здригнулася; той тріск почав наближатися, вже стало чути чиюсь ходу – ой, леле! Хто ж то?! Вона навіть незчулася, як опинилася у Величка поміж його простягнених на землі ніг, притиснулася спиною до широких грудей молодика і почала тихенько тремтіти. А тріск все наростав, чувся тупіт вже не однієї пари ніг: щось велике, велетенське йшло прямо на них, не йшло – насувалося, невідворотно, як Божа кара! Що воно таке?! Нечисть?! Чорти?! Вже йдуть – по їхні душі?!
Вона геть чисто забула про те, що потрібно не відриваючись дивитися на папороть... Забула і про жовто-зелені вогники, навіть не побачила, коли вони щезли, теж, певно, злякавшись того, що насувалося...
Зате Величко був незворушним. Коли Волхитка опинилася цілком в його обіймах, він обхопив її обома своїми ручиськами, поклав широкі долоні на невеличкі ще та вже округлі і тугі дівочі перса, відчував, як тверділи під пальцями соски, вдихав запах її волосся, що пахло бозна чим – якимось зіллям, і теж почав потроху забувати про папороть, про вогняний її цвіт, бо цвіт був у нього в руках – такий жаданий, такий омріяний!
На відміну від Волхитки він нічного лісу не боявся, по пирханню одразу ж впізнав борсука, у вогниках – лисенят, а у важкій ході – диких коней. Влітку людині не так ще й просто натрапити в лісі на смертельного ворога.
– Чуєш?! – в голосі унотьки вчувався переляк.
– Не бійся, – так само тихо мовив Величко, – то дикі коні.
І правда, скоро тупіт почав віддалятися – певно, коні почули присутність людей і подалися геть.
Його долоні легенько стискали Волхитчині перса, шепіт лоскотав дівоче вушко, спиною вона відчувала твердий, мов камінь, Величків прутень і в неї попливло все перед очима, мимоволі опустилися повіки, а сама вона схилилася набік, повертаючи голову і підставляючи для поцілунку вуста.
Від несамовитості Семиярила неможливо сховатися навіть у найглухішому закутку лісу, тож від поцілунку у обох знову хтиво закипіла кров.