Але ця гра була несправжньою, і звинувачення були бутафорними, бо внутрішній чоловік тут же давав Василеві можливість виправдатись, і виходило, що гріх насправді є чеснотою. Сам Василь був ошелешений таким розвитком подій, бо в глибині душі завжди вважав себе гріховною людиною, а тут внутрішній чоловік ніби підносив його на п'єдестал святості. Більше того, цей внутрішній чоловік сам підказував санітару, що той має говорити у відповідь на звинувачення самого внутрішнього чоловіка. Цей діалог був безкінечним, працював Василь чи відпочивав, розмовляв із Сергійком чи лежав уночі, охоплений думами. Внутрішній чоловік так його видресирував, що, здавалося, санітар був готовий до відпору в будь-який час дня і ночі, а, головне, з будь-якого приводу. Тому зустріч з міліціонером була для Василя прогнозованою й такою, що не несла жодної загрози його нинішньому комфортному стану. Та й присутність внутрішнього чоловіка підбадьорювала. В ньому санітар інколи вбачав самого себе, але завжди не вистачало часу й душевних порухів, аби заглибитися в це. Зрештою, яка різниця, чи внутрішній чоловік існує сам по собі, чи є віддзеркаленням Василя. Головне, що вони – він і внутрішній чоловік – від самого початку знайшли одне з одним спільну мову, і як тепер Василь не міг існувати без Сергійка, так і без внутрішнього чоловіка йому було би сутужно. Навіть більше, ота душевна енергія, яка ще так недавно виплескувалася на Сергійка, тепер витрачалася на уявні чи явні, бо переплуталися в просторі й часі, діалоги з внутрішнім чоловіком. Василеві навіть було зараз зручніше мовчати з Сергійком, бо він відчував, що чим більше й довше буде з ним розмовляти, тим далі син віддалятиметься від нього. Натомість розмови з внутрішнім чоловіком компенсували ту душевну рівновагу, яка оселилася в ньому після убивства нестерпного продавця маєтку.
Розмова між міліціонером і Василем була млявою й могла закінчитися нічим, аж поки на сковорідці не зашкварчали яйця, не з'явилося на столі заздалегідь нарізане сало, ніби районного гостя чекали – не могли дочекатися. А коли Василь із холодильника дістав пляшчину, міліціонер внутрішньо вже розкаювався у висунутих проти такого хорошого чоловіка звинуваченнях, але, звісно, не міг цього сказати вголос, бо що б тоді плебс подумав про владу.
Сергійко, здавалося, відсторонено спостерігав за цим усім, але спокій юнака був оманливим, бо в будь-яку мить малий був готовий кинутися на допомогу Василеві. Тепер, коли той так віртуозно обхитрував міліціонера, він навіть захоплювався своїм названим батьком. Зараз би не міг пояснити, але чомусь з дитинства не любив ментів. Чи тому, що траплялися всі тупі й високомірні, чи десь глибоко в душі заздрив їхній формі й уявно приміряв її на себе, прекрасно розуміючи, що ніколи й за жодних обставин не ходитиме в ній і не служитиме в міліції, — але ця непереборна нехіть до міліції жила в ньому. Тепер він намагався вдавати з себе байдужого, аби не привернути увагу міліціонера, але вслухався в кожне слово їхньої бесіди. І коли той, уже хмеліючи, запитав у Василя: "Чому ж твій синок не схожий на тебе?" – весь зацепенів, а погляд його зупинився на ножі край столу. Та Василь мужньо й упевнено відбив і цю атаку: "На Марійку мою він схожий, царство їй небесне", — і навіть змахнув непрошену сльозу.
Коли міліціонер і Василь доконали пляшчину, то, мабуть, кращих друзів на усім білім світі не було. Гість із району вже й забув, чого приїжджав, і хотів тут залишитись, але Василь ненав'язливо йому нагадав, що на того чекають державні справи. Міліціонер посерйознішав, але ненадовго, бо видно було, що не вмів пити. Натомість Василь тримався міцно, ніби замість горілки вживав воду. Ідилія скінчилася тим, що Василь мало не на собі притарабанив міліціонера до рейсового автобуса і попросив водія розбудити друзяку в місті.
Коли він повернувся, Сергійко намагався не дивитись йому в очі. Здавалося, між ними пролягла якась тінь, що розділила світ навпіл.
32
Оля продовжувала жити у своєму власному світі, й будь-яке зазіхання на власну свободу трактувала як тяжкий злочин, гідний покарання. Недоброзичливі погляди, криві слова, сказані на її адресу, незрозумілі їй вчинки інших людей, які неодмінно приписувались їхній агресивній поведінці, скерованій проти неї, — все це старанно нотувалося в мозку дівчини й, гіпертрофоване, вимагало гідної відсічі. Здається, на планеті Земля не залишилося жодної порядної людини, яка би могла зрозуміти Олю й порадити їй, що та має робити в даній ситуації. Десь за межами людського існування залишився Віктор Андрійович. Олі здавалося, що вона про нього не згадує, хоча упіймала себе на думці, що він їй снився. Але що відбувалося в снах, пов'язаних із Віктором Андрійовичем, вона би зараз не могла сказати. Туманне марево оселилося в її голові, і десь малесенькою цяточкою ледь виднівся Віктор Андрійович.
Того дня вона їхала в маршрутці, і їй здалося, що всі пасажири з гнівом і осудом дивляться на неї, ніби вона скоїла не знати який злочин. Спочатку Оля думала, що щось не в порядку з обличчям чи одягом, але, ретельно глянувши на себе в дзеркальце й прискіпливо промацавши кожний міліметр блузки й спідниці, зрозуміла, що тут все гаразд, а причина неприязні до неї з боку пасажирів криється в чомусь іншому. Коли вона дивилась у вікно, то відчувала на собі їхні пекельні погляди, а коли різко дивилася на них, вони спочатку опускали очі долу, вдаючи із себе невинних янголяток, але потім усе-таки дивилися на неї, й вона читала велику зневагу до себе, що йшла з їхніх очей.
У маршрутку зайшла старенька, й за інших обставин Оля відразу запропонувала би їй сісти, тим більше, що вільних місць уже не було і виглядало на те, що дівчина тут наймолодша. Але ніби лихий вселився у неї й вона радше відчула, ніж подумала, що якщо ви так поступаєте зі мною, то й я відповім вам тією ж монетою. Якби знайшовся хтось і запитав, а чим старенька завинила, Оля, мабуть, не змогла б відповісти, а, може, автоматично зарахувала б нещасну жінку теж до ворогів людства. І коли знайшовся якийсь старший чоловічок, який уступив новій пасажирці місце, Оля теж приписала це до всесвітньої змови проти неї й ще більше утвердилась у своїй правоті, коли цей старший чоловічок навіть не глянув з осудом на неї, що було би логічним у цій ситуації, а так з головою викривало нікчемні плани змовників. Господи, чим вона завинила і чому мама не допомагає їй з тамтого світу?!
Думки про маму відволікли її увагу, але не надовго. Промінчик світла явно не був у стані боротися з суцільною темрявою. Оля вискочила із маршрутки, хряснувши дверцятами, бо була ображеною на весь світ і вже не почула від водія на свою адресу: "Придурка кусок!". Але вона бачила його перекошене від злості обличчя, розуміла, що він сказав щось образливе на її адресу, хотілося повернутися, подряпати йому обличчя нігтями — а натомість розплакалася, беззахисна, немічна, коли маршрутка, від'їжджаючи, вихлюпнула на неї мало не половину доволі глибокої калюжі. А тут ще шуронув дощ, і поки Оля дійшла додому, змокла до нитки. Їй навіть на гадку не прийшло зачекати, заховатись десь, як це робили десятки людей, яких бачила, коли йшла додому. Сама думка про те, що вона стоятиме поруч із якимись людиськами, які роздягатимуть її поглядом чи відверто знущатимуться за допомогою слів, цим диявольським витвором, змушували її здригатися.
Дощ освіжив її, й, здавалося, всі біди залишилися позаду. Але коли Оля висохла й зігрілася, все старе знову навалилося на неї. Складалося враження, що цей тягар лише посилився, і тепер на кожну клітинку її тіла тиснула набагато більша вага, ніж учора, та навіть ще до дощу. А особливо щось важке тиснуло на голову, ніби там зібрались нервові сплетіння усіх людей планети Земля. При цьому голова не боліла, як це зазвичай буває, але була важкою, здавалося, що важчою, ніж усе її тіло. Вона подумала про те, що якби увесь цей тиск рівномірно розподілити по всьому її тілу, то й голова не була би такою обважнілою. Їй здавалося, що голову треба відкрутити, і тоді стане легше жити, але зупиняла доволі проста думка: а хіба людина може жити без голови? Блискавкою майнув спогад дитинства, коли бабуся відрубала півневі голову, а той ще з хвилину бігав подвір'ям, лякаючи свиней і пса, аж поки не впав, безголовий, мов підкошений, біля кози, а та відстрибнула від нього з несподіванки, потім поважно відійшла й гучно замекала.
Батька ще не було, але Оля вся внутрішньо зіщулилась, уявляючи, що, п'яний, він витворятиме. Мабуть, багато зараз на світі вона би віддала, аби він не пив, але не знала, що має зробити, щоби так дійсно сталося. Вона намагалася згадати щось хороше про свого батька – і не могла. Вона не пам'ятала його поруч із мамою. Але ж мусило бути хоч щось хороше в їхньому житті, бо люди не просто так ніби випадково сходяться, а є ж якась небесна партитура, за якою лунає симфонія життя. Чи це все випадковості, збіг обставин, а там як уже кому поталанить? І всеньке наше життя – це насмішка з людей, які захотіли вхопити Бога за бороду? А ти живеш і постійно розчаровуєшся, і не бачиш світла в кінці тунелю, і не віриш, що це світло взагалі є.
Сутеніло, і її охопив розпач. Вона усвідомила, що боїться темряви, і це почалося не вчора. Був простий вихід – увімкнути світло, але вона боялася це зробити. Здавалося, ніби хтось невідомий тримав її за руку, затуляв рота, аби вона не кричала і не пручалася, а їй хотілося кричати, щоби увесь цей страх вийшов із неї, але щось гнітило її, не давало випростатися на повний зріст, ніби казало усередині неї: ось зробиш це – і тобі буде ще гірше. Гірше вже бути не могло, і вона це розуміла, але не могла зважитися зробити крок назустріч світлу, бо не вірила, що це світло взагалі є, а коли чогось нема, то, мабуть, не варто йому робити крок назустріч. Чи все-таки цей крок треба зробити, аби переконатися, що цього таки нема, а там все-таки може статися, що воно є і з'ясується, що ти недаремно зробив цей крок?
Вона, поглинута своїми роздумами навіть заснула і не помітила, як зайшов тато і лиш заплющила очі, коли він увімкнув світло. Від нього не було чути запаху горілки, і вона згадала, що він не п'є вже декілька днів, відколи у неї розпочались ось ці видіння, і боязнь темряви, і боязнь людей.