Відділ вичинки пустував. Ковбик, заклавши руки за спину, міряв метраж свого кабінету і лаявся:
— Сказитися можна! Третій день на роботі нема! Ні зателефонувати! Ні попередити! Де ж цей бухгалтеряка? Я вас, Сідалковський, питаю! Це ж ви десь його відкопали! Приходить! Запевняє! Вміє ловити рибу! Юшку варить! Любитель юшки і тарані! А воно, виявляється, вудочку в руках ніколи не тримало! Взяв я його в неділю на став. Короп вудку потягнув. Кажу: "Чого ж ви стоїте? Вудочка уже на середині ставу" А він мені: "Стратоне Стратоновичу, я плавати не вмію". Довелося лізти самому. Барінов сміється, аж за живіт хапається. А воно мені шкарпетки пере. Каже, вони із синтетики. Треба сполоснути... І на кущику розвішує. А тоді до мене: "Стратоне Стратоновичу, а ви тим часом бережком, бережком походіть. Або ліпше сядьте... Простягніть ноги... Поворушіть пальчиками. Хай їх трішки свіженький вітерець пообвіює". Це, запевняє мене, дуже корисно для організму. Нервову систему заспокоює... Ну, ви десь бачили щось подібне?.. А тоді знову взялося за вудочку. Закидать не вміє. Гачком за гілку дуба зачепило. А у мене там золотий арсенальський гачок. Не смикайте, кричу, дайте я сам обірву. Не так боляче буде. А воно мені: "Я,— каже,— зараз збігаю у село. Візьму пилку. Дуба зріжемо". Бачили такого! — Ковбик добрішав.
Сідалковський ледве стримував посмішку. Боявся засміятися, бо знав, що тоді все це обернеться проти нього.
— "У тебе ще такого не було",— каже мені Барінов. Що не було, то не було. Хай працює, думаю. Залишу. А він, бач, уже тиждень на роботу не з'являється,— Ковбик любив усе гіперболізувати.
— Третій день, Стратоне Стратоновичу,— чемно уточнив Сідалковський?
— Що — третій день? А трьох днів, по-вашому, мало? Ви хоч знаєте, що з ним? Це ж ваш приятель, ад'ютант, якщо не помиляюсь. Ви ж його там сватаєте! А де воно? Мовчите! Профспілка називається! Бухгалтерá ви, а не профспілка!
Сідалковський мовчав. Ковбика у такі хвилини краще не дратувати, хай наговориться. Такі Ковбикові монологи нагадували Сідалковському жіночі сльози: виплачеться — на душі легше. Мовчали всі. Навіть Ховрашкевич. Панчішка тільки головою водив, як кінь, що не спускав очей з свого господаря.
— Воно мені, Сідалковський, одразу не сподобалося. Слизьке якесь. Увійшло до кабінету, ноги навиворіт, вуха — гладіолусами. "Під вашим керівництвом, Стратоне Стратоновичу, попрацювати хочу". Це ви його намуштрували, Сідалковський?
Сідалковський не відповів. Його й самого цікавило: де Грак, що з ним? Ось уже півмісяця, як ведуться мирні переговори між генералом Чудловським, з однієї сторони, і Граком та Сідалковським з другої. Обидві сторони довго не могли дійти згоди, поки в цю справу не втрутилася жінка, яка одразу зорієнтувалася і знайшла вихід із становища.
— Генералові слід завдати удару в спину,— порадила вона. (Цією жінкою виявилася Маргарита Ізотівна, серце якої було завойоване Граком).— Вам треба, Зосенько, подати заяву до загсу і поставити тата перед...
— Де-факто,— закінчив за неї Сідалковський, що полюбляв учені слова.— Геніальні думки приходять завжди своєчасно.
Все йшло нормально. Та, вернувшись із загсу, Грак підійшов до Філарета Карловича і несподівано повідомив йому:
— Тату,— сказав він.— Ми занесли заяву до загсу.
Генерал упав, мов підкошений осколком, але, як і належить солдатові, без стогону й сліз. Дійшов тями тільки наступного дня після склянки чаю, замішаного на валер'янці в прикуску з валідолом. Такого удару з тилу він не чекав.
— Тату, ви так довго не протягнете,— поправляв Грак подушки і клав мокрі рушники з шматочками льоду на високе генералове чоло.
— Йди ти до холєри,— лаявся генерал, але в душі танув, як сніг напровесні.— А як буде з прізвищем? Я перепрошую. Як буде з прізвищем? Яке прізвище віднині носитиме Тезя Чудловська?
— Віднині уродзона Чудловська буде уродзона Грак,— сміявся самозадоволено новоспечений зятьок.
— Цього ніколи не буде, або я перестану бути Чудловським.
Генерал, очевидно, не міг допустити, щоб благородний рід Чудловських так несподівано й трагічно обірвався.
— Я у тата теж один,— відповів Чудловському Грак.— Я до свого прізвища звик,— він сів поруч з генералом, але на такій відстані, щоб Чудловський не зумів його пацнути ногою і збити із стільчика.— Воно мені пасує. А Чудловський для мого зросту не підходить. Воно задовге.
— У мене благородне прізвище,— наполягав на своєму Чудловський.— Для Тезі то не є прізвище — Грак...
— Бачите, тату, у мене воно теж благородне. Козацьке. Ми козацького роду... Мій дід, коли помирав, то наказував: "Євмене, все можеш замінити, але не міняй свого прізвища. Роду свого не міняй". Втямили?
Чудловський ковтнув холодного чаю. Крити не було чим. Грак боровся за те ж, за що й Чудловський. Генералові це навіть сподобалося. "З нього ще, може, будуть люди",— тішив себе думкою Філарет Карлович.
— Є компромісне рішення,— сказав Сідалковський, коли дізнався, за чим затримка.
— Яке? — зацікавився Філарет Карлович.
— Операція "дефіс-тире".
— А без загадок, доктор? — втрутився Грак.
— Без загадок: віднині ви Євмен Миколайович Грак-Чудловський, а ваша дружина — Зося Чудловська-Грак.
Компромісне рішення було прийнято одностайно, і раптом невеликий корсіканець не з'явився на роботу. Не з'являлась на роботу й Зося. Ковбик інтуїтивно відчував, що починається новий детектив Жоржа Сіменона. Другий після Адама і Єви.
— Мені ці детективчики вже починають приїдатися, товаришу Сідалковський,— напівофіційно заявив Стратон Стратонович.— Я через тиждень їду у відпустку. За мене лишається Арій Федорович... Нещадим.
При згадці про Нещадима Сідалковський відчув, що крісло під ним почало розклеюватися і вгинатися. Одна ніжка стала коротша за другу.
— У мене серце не воляче. Я хочу спокійно дожити до пенсії. А там хоч потоп,— Стратон Стратонович дав зрозуміти, що всім можна розходитися, а Ховрашкевичу — залишитись.
"Що з Граком? — думав Сідалковський.— У весільну подорож ніби рано, вони ж іще не розписалися. Грак же мав брати мене й Маргариту Ізотівну за свідків".
Євграф акуратно склав у шухляду свої профспілкові папери, помережані гарним почерком, зачинив стіл і вийшов на вулицю. Там зупинив єдине таксі, яке ходило по Кобилятину-Турбінному і постійно не виконувало плану.
"Дай цьому йолопові талончики. Не будь піжоном. Не корч із себе аристократа. Він все одно їх продасть. Не плати грошима",— підказував Сідалковському-другому Сідалковський-перший.
"Не можу. Розумієш, не можу. Мій костюм, моя манера мені не дозволяють. А якщо лайнеться: "Знову мені ці талончики. З вами виконаєш план!" Вибач, але не можу".
"Так хоч не давай чайових. Досить з нього й того, що на лічильнику! Ще й по дорозі прихопить когось".
"А як не прихопить?"
— Вам який номер? — перебив його роздуми водій.
— Шістнадцятий.
— Це до генерала?
— Так. Ви знаєте генерала?
— А хто його в нашому місті не знає? У ресторані не раз доводилося бувати разом...
— Ось тут, будь ласка, — Сідалковський витяг карбованця.
"У кишені ж є дрібні. Глянь на лічильник. Для чого ти йому тикаєш карбованця?"
— Здачі не треба,— зупинив водія жестом. А про себе подумав: "На обід позичатимеш у Маргарити Ізотівни. І тобі не соромно?"
Хвіртку відчинила Зося і, приклавши довгий палець до тоненьких безкровних вуст, прошепотіла:
— Тс-с-с!
Сідалковський зробив кілька кроків навшпиньках, ніби наближаючись до курника і боячись сполохати курей, ступив на територію володіння Чудловських. Цербер лежав під грушею і, висолопивши червоного язика, дихав так, ніби щойно закінчив біг на далеку дистанцію. Філарет Карлович сидів у шезлонзі під яблунею. На колінах у нього лежала рушниця, а на траві стояла дашком величезна книга. Очевидно, довідник, бо генерал читав тільки військові довідники. Інших книг він не визнавав, вважав, що то все непотріб. Під довідник заліз кіт Досифей, вистромивши з-під нього хвоста, що стирчав попелястою трубою.
Грака ніде не було видно. Зося стояла перед Сідалковським, і в її очах світилися благання і надія. На лівій щоці залишилася глибока борозенка, вказуючи на те, що в Зосі ліва слізна залоза працює активніше, ніж права.
— Що трапилося? — тихо запитав Сідалковський.
— Євмен здурів!— повідомила вона, і з чистого волошкового ока Зосі потекла ще одна сльозинка.— Забрав заяву із загсу. Батько каже, що йому тільки прописка була потрібна, а не я. Тепер розписуватися не хоче... Він обдурив мене...
— Де він? — запитав Сідалковський і відчув, як у нього розходяться в ширину плечі, а біцепси твердіють під нейлоновим рукавом білосніжної сорочки.— Де він?
— Там,— показала рукою Зося.— Батько загнав його до льоху. Оце тепер стереже і каже, живим не випустить. На двері почепив новий замок і забарикадував колодою. Хліб і склянку води я подаю йому через душник, на шнурочку. Але батько від сьогодні заборонив. Сказав, хай розсіл з бочки п'є. А в нього погано з шлунком...
— Я ж його попереджав: Грак, ви колись кінчите як не на Лені, то в камері-одиночці.
— Султана батько посадив на ланцюг і протягнув дріт між грушею і льохом...
Раптом Філарет Карлович прокинувся. Він схопився за дубельтівку, але, побачивши Сідалковського, принишк і навдивовиж лагідно промовив:
— А, це ви, Сідалковський!
— Дзень добжий! — привітався Сідалковський.
— Йдіть до холери. Я по-польськи так знаю, як...— він хотів було додати "як ви, Сідалковський", але замовк, бо про Євграфа знав менше, ніж про Грака.
— О, то є дуже погано, Філарете Карловичу — він намагався наслідувати Чудловського і хоч цим внести якесь пожвавлення.
— А що я маю робити? Я народився і виріс на Україні.
— Треба купити самовчитель, завести магнітофон і вчити рідну мову уві сні. Тепер це модно...
— Мені вже пізно вчитися, Сідалковський. Хоч я все життя мріяв знати по-польськи...
— Вчитися і любити ніколи не пізно. А тим більше — рідну мову. Людина без знання мови — все одно, що телевізор без звуку: зображення є, а звуку ніякого.
Чудловський опустив очі, але повіками до кінця їх не прикрив. "Не вистачає матерії,— подумав Сідалковський.— Не той розмір. Очі більші за повіки".
— Ну, гаразд. Що тут у вас трапилося? Де мій член профспілки?
— Я його посадив до льоху...
— Посадив — м'яко сказано.