Вони не розуміли, як вести себе в таких обставинах.
– Та Ви заспокойтеся, – першим схаменувся Данило, – нам просто доручено розібратися із ситуацією. Тож давайте разом подумаємо, що можна зробити, щоб наші дії пішли на користь і колгоспу, і спільній справі.
– Давайте, – вхопився Клим за можливість вийти зі скрутного становища.
– Насамперед, ознайомтеся, будь ласка, із розпорядженням райвиконкому, – Данило вирішив перевести розмову в офіційне русло. – Дем'яне Степановичу, – звернувся він до свого колеги, – будь ласка, покажіть припис Климові... як Вас по батькові? – знову повернувся до голови Данило.
– Никифорович.
– Климу Никифоровичу, – закінчив член комісії.
На радощах від того, що можна уникнути проблемної ситуації, Величко кинувся до свого портфеля, який стояв біля ніг, і довго рився у ньому, заодно намагаючись заспокоїтися. Нарешті він витяг папку, помістив її на столі й почав перебирати документи, котрі в ній знаходилися.
– Ось, будь ласка, ознайомтеся, – Дем'ян Степанович простягнув документ голові колгоспу, насилу повертаючись до ролі голови комісії.
Завознюк тремтячими руками взяв папір і довго розглядав його при світлі керосинки. Чи то зір у нього був слабкий, чи то в грамоті він був не надто сильний, але через кілька болісних хвилин Клим відсунув убік розпорядження й витріщився на членів комісії.
– Дуже вже мудро все закручено; мені з моєю однорічною освітою важко зрозуміти, – Клим благаюче звів брови до перенісся. – Скажіть по-простому, що там написано, – ніби волаючи про допомогу, пролепетав чоловік.
– Найголовніше – райвиконком вимагає від колгоспу погасити до кінця місяця всі заборгованості з податків та зборів, – розмірено сказав Данило.
– А якщо нема чим гасити, що робити? – довірливо попросив поради Завознюк, заглядаючи в очі чоловікам.
Клим Никифорович переконався, нарешті, що комісія, котра приїхала цього разу, складається з таких же підневільних людей, як і він сам. А тому вирішив віддатися на їхню добру волю.
"Вони й самі почуваються не у своїй тарілці, – здогадався Завознюк. – Розкажу все, як є, а там – будь що буде! Нехай роблять, що належить".
– Як би там не було, ми зобов'язані вручити Вам розпорядження, а Ви – розписатися в його отриманні. Саме це ми зараз і робимо, – підключився Величко, підштовхуючи ще один екземпляр документа голові колгоспу. – Ось копія розпорядження; напишіть унизу аркуша "Отримав 3 квітня 1933 року. Голова колгоспу "Могутня" Завознюк К.Н." та розпишіться.
Клим послухався.
– Тепер поставте колгоспну печатку й поверніть папір нам.
Завознюк слухняно виконав і цю вимогу. Дем'ян узяв документ, ретельно перевірив написане та печатку. Потім задоволений поклав папір у портфель.
"Ну, дякувати Богу, пів справи зроблено", – зрадів він і подумки перехрестився.
– Ще Ви повинні написати гарантійний лист, де потрібно вказати терміни, в які зобов'язуєтеся погасити заборгованість по податках, – продовжив Величко бюрократичну процедуру, що ввійшла, нарешті, у конструктивне русло.
Клим Никифорович почав ритися в ящиках письмового столу, марно шукаючи чистий аркуш паперу. Зрештою, втративши будь-яку надію на успішність цього заняття, він витяг пухлу папку з жирним написом "1931" і почав перебирати старі документи, котрі в ній зберігалися. Через деякий час чоловік таки знайшов те, що шукав: на одній із заяв про вступ до колгоспу виявилася списаною лише половина сторінки. Чоловік перегнув лист, намагаючись підгадати ближче до низу тексту. Потім послинив згин та розірвав папір на дві частини. Одну з них він поклав назад у папку, а іншу, чисту, розмістив перед собою.
– Що треба писати? – приречено спитав голова колгоспу.
– Вгорі праворуч зробіть запис: "У фінвідділ Томаківського райвиконкому", – продиктував Величко, вказуючи пальцем на місце, де слід писати, – а нижче по центру – "Гарантійний лист".
Клим узявся до справи; літери він виводив, як першокласник, – повільно та старанно. У трьох перших продиктованих Дем'яном фразах чоловік примудрився зробити не менше десятка орфографічних помилок, кожна з яких, як ножем, різала по старанності Данила. Однак бухгалтер вирішив не втручатися в процес. "Нехай пише, як уміє, – розсудив він. – Зрозуміти написане можна, а там – є голова комісії, котрий відповідає за її діяльність".
– У лютому та березні 1933 року, – тим часом продовжував декламувати Величко, – колгосп не вніс державі належні податки через…
На останніх словах Дем'ян зробив наголос і вичікувально подивився на Клима, ніби запрошуючи його самостійно продовжити виклад початої думки. Проте Завознюк, записавши продиктоване, тільки віддано дивився на членів комісії. При цьому всім своїм виглядом він нагадував ягня, яке ведуть на заклання.
– Ну ж бо, Климе Никифоровичу, вкажіть далі причину невиконання колгоспом його обов'язку перед державою, – Величко спробував підштовхнути голову до самостійних дій.
– Причина одна – нема чим платити, – заявив Завознюк, запитально, але з викликом дивлячись на членів комісії.
Почувши ці слова, та ще й промовлені безкомпромісним тоном, Дем'ян знітився. Йому здалося, що своєю заявою Клим ставить хрест на можливості успішного виконання комісією завдання. А озвучене формулювання причини неплатежу взагалі було неприпустимим для офіційного документа.
"Цього не можна писати… звинуватять у саботажі і їх, і нас, – затьмарила Дем'янів мозок настирлива думка, – однак що в такій ситуації вчинити?"
Чоловік відчув, як його кинуло в жар. Від цього стало ніяково, адже він голова комісії, а відтак має тримати марку за будь-яких обставин. Першим поривом було якось приховати від оточуючих свою слабкість. Проте вже за мить Величко втішив себе, розсудивши, що у темряві його розгублений стан навряд чи хтось помітить. Окрилений цим здогадом, він глибоко вдихнув, приготувавшись, як зазвичай, виплеснути на підлеглих емоції, котрі скупчилися всередині.
Почасти голова комісії правильно оцінив ситуацію: справді, більшість присутніх не помітили критичності становища. А точніше – всі, окрім Данила. Останній же, через свій солідний досвід, одразу відчув, що пахне смаленим: якщо Дем'ян зараз зірветься і, як завжди, почне кричати, то може налякати Завознюка та завалити процес, який наразі так жваво й результативно почався.
– Послухайте, – в екстреному порядку вклинився у розмову Данило, примирливо звертаючись до голови колгоспу, – давайте сформулюємо це не як Ваше твердження, а як встановлений комісією факт. Наприклад, напишемо, що перевіркою виявлено наявність на складі запасу зерна, недостатнього навіть для посіву, додамо акт, де вкажемо фактичні цифри – скільки є насіння та скільки потрібно на посівну. Зафіксуємо фактичну суму готівкових обігових коштів. А далі Ви дасте гарантію, що колгосп зобов'язується протягом тижня погасити недоїмку, наприклад, за лютий, а решту – з нового врожаю.
– Та як же я таке напишу? – раптом розкомизився Завознюк. – Ви ж самі бачили: люди мруть з голоду! Якщо їсти нічого, то з яких шишів віддавати податки?!
– А це – ваші проблеми! – все-таки не стерпів Величко, даючи волю емоціям, котрі насилу стримував деякий час. – Маєте зобов'язання перед державою – будьте ласкаві виконувати!
Він ні під яким соусом не зізнався б самому собі в тому, що у даному випадку в ньому проявилося звичайне чванство. Навпаки, чоловік відчував себе у цей момент представником влади, котрий виконує відповідальну місію.
Тепер настала черга лякатися Данилові. Незважаючи на те, що йому вдалося до деякої міри пом'якшити градус дискусії, остання витівка Величка ставила під сумнів сприятливий результат заходу.
– А знаєте, – поспішив він рятувати ситуацію, – я вважаю, що до проведення перевірки фактичного стану колгоспу ми не маємо права приймати жодних рішень. Тому пропоную зробити перерву до завтра. А наразі влаштуємося на нічліг і відпочинемо; та сподіватимемося: ранок покаже, що вечір не скаже.
– Це правильно… І коня треба було б погодувати… – несподівано обізвався Кузьма, який не подавав до цього жодних ознак життя.
– А й справді, чого це ми біжимо попереду паровоза, – пішов назад рака Дем'ян, зрозумівши, що повівся не найкращим чином. – Давайте перенесемо складання документа на завтрашній день або вечір, коли закінчимо огляд господарства.
Він підвівся з табурета та взявся натягувати на голову шапку. Тут же його приклад наслідували і Данило з Кузьмою. У такій ситуації Климу Никифоровичу не залишалося нічого іншого, як приєднатися й почати клопотатися щодо постою.
– Одного я можу оселити у себе; і для коня в мене місце знайдеться, – запропонував свої послуги голова колгоспу. – А щодо решти – пошукаємо варіанти… Тільки ви вже не обезсудьте: особливих різносолів ми запропонувати не зможемо, – промовив він після деякого замішання. – Чим багаті… Голод, знаєте…
– Нічого страшного, – заспокоїв Величко, – головне, щоб ночівля була.
Лейтенант держбезпеки Микола Попенков
1942 рік, лютий. Виправно-трудовий табір "і"/6.
Начальник табору "і"/6, лейтенант держбезпеки Микола Попенков проходив свої університети в дитячому будинку. Вихователі та однолітки завжди вважали його середнячком як за фізичними, так і за розумовими здібностями. Але Коля, хоча на видноті й намагався відповідати такому своєму іміджеві, у глибині душі був із ним абсолютно не згоден. Нехай більшість людей цього і не знали, втім це саме він організував звільнення директора дитячого будинку, підмовивши кількох емоційних товаришів написати скарги... Це з його "легкої руки" потрапили до дитячої зони претенденти на звання лідерів пацанського середовища, які надто зарвалися... Це він тишком-нишком зіштовхнув лобами двох учителів, котрі його не злюбили... І ще багато, багато інших прикладів його, Миколи, винятковості!
Зараз лейтенант, розвалившись, сидів за своїм величезним двотумбовим столом, зробленим ув'язненими на його спеціальне замовлення.
"Так, стіл, безумовно, гарний, – подумав Попенков, вкотре з гордістю оглядаючи неосяжну стільницю та любовно погладжуючи її долонями, – відвідувачі одразу відчувають масштаб влади начальника, який сидить за ним.