Так, війна все-таки, на превеликий жаль, сталася. Але, по правді кажучи, навіть ті, хто затято стверджував, що вона просто на просто неминуча, в глибині душі все одно всіма силами намагався в це не вірити і просто продовжувати жити.
Так само намагався продовжити своє життя і художник, який наприкінці холодного, але водночас просто чудового грудня переїхав до своєї майстерні, яку він облаштовував усе літо і початок осені, а під кінець цього періоду підвів останні штрихи під одним зі своїх численних творінь, до яких він ставився, немов до своїх рідних дітей. Вклавши ледь не всі свої статки та сили, що були в його розпорядженні.
Він закохався у свою майстерню, так само, як і колись закохався у свою головну музу життя, переконавши себе в одному простому і абсолютно безперечному факті.
— З нею я вже точно не розлучуся так просто, несподівано і безпросвітно. З тобою ми точно — назавжди! — Солодко розмірковував він, ніжно торкаючись стін, що його оточували.
Він намагався жити.
Просто жити, так як це вдавалося. Працювати й не міркувати про минуле, намагатися не зазирати в далеке й безпросвітне майбутнє та всього-на-всього відчувати дійсний момент, в який звела його дорога життя.
Наближалася війна. Однак він намагався не міркувати про неї, зробивши вправну спробу зосередитись на тому, що дійсно було важливим для нього в ті декілька місяців та тижнів, перед тим як все почалось.
Останній Новий рік запам'ятався йому, можливо, краще ніж усі попередні. Уже починалися деякі розмови, міркування, проте все відбувалося рівно так само, як і станеться надалі: ніхто, просто на просто, не захоче забивати подібними думками свою голову, розставляючи пріоритети виключно по-своєму.
Художник же, в свою чергу, був таким самим, як і колись: людиною, яка живе лише так, як уміє.
У те прекрасне свято сім'ї та друзів йому захотілося лише одного — зібрати в місці, яке стало для нього цінним зовсім недавно, всіх тих, хто був йому дорогий впродовж всього його життя, звісно ж, окрім однієї особи, про яку він дав собі клятву більше не згадувати, принаймні, на під час свята. Однак один раз захворівши почуттями, будеш змушений або ж страждати, або ж насолоджуватися ними весь залишок свого життя.
Сама же майстерня була дуже просторою, в ній, поки що, не було стійкого і звичного запаху фарби, який би різко бив у ніс, бо художник поки ще не встиг приступити до активної роботи в місці, яке стало для нього настільки сакральним, однак все, як і завжди, було попереду.
Майстерня складалася з двох поверхів, хоча насправді, у своїй спільності лише з одного, оскільки другий поверх приміщення художник використовував безпосередньо як житлове приміщення, в якому він ніколи не дозволяв собі працювати. Власне, так і працювати було би не дуже зручно, оскільки дане місце являло собою ніщо інше, як горище.
Через запах фарби, котрий, як би не було дивно, сам художник переносив доволі непросто через деякі дилеми зі здоров'ям, у нього періодично виникали розбіжності зі своїми сусідами, у часи коли він орендував для себе приміщення, які, в свою чергу, загострювали особливу увагу на тому, що цей їдкий запах просто був неприпустимим, через що доводилося ледве чи не щомісяця змінювати місце проживання. Однак тепер усе це було вже в минулому.
Митцю, нарешті, вдалося прийти до певний досягнень своїх можливостей, на прикладі купівлі більш ніж гідного місця, нехай поки що і в кредит, в якому він може народжувати і створювати щось велике, не забиваючи голову турботами про те, що це може завдати комусь низку незручностей, які він уже, благо, вирішив.
З першого кроку в майстерню можна було здивуватися тому, наскільки вона була дивовижною, не тільки від своїх розмірів і простору, що в ній є, а й від того, який оригінальний вигляд мала сама ця майстерня. Лише одного погляду на неї вистачало, щоб зрозуміти факт того, що абсолютно кожна людина мистецтва бажала б мати подібне місце, де вона у відносній далечіні від зайвих очей змогла б працювати і бути зайнятою над тим, що її хвилює і має чи мале значення для неї настільки, що вона готова перебувати в ній днями й ночами, проводячи їх над творінням чудес, які проникають у найглибші таємниці тих сокровенних місць людських свідомостей і душ.
Крім усього іншого, зайшовши в глиб майстерні, в очі впадала велика кількість полотен, що готувалися або ж уже були задіяні в роботі художника, над якими він продовжував свою вправність тоді, коли вважав за потрібне, бо найбільш значущі і затребувані для нього роботи безпосередньо в той період часу розташовувалися поблизу його етюдника, що розташовувався біля вінка, на якому він і писав усі свої роботи, звісно ж, окрім тих, які були написані олівцем.
Полотна розташовувалися безпосередньо під сходами, а точніше невеличкою драбиною, що вела на другий поверх приміщення, де, власне кажучи, і жив художник, проте бував він у тій кімнаті не так вже й часто, здебільшого він піднімався туди з метою там поспати і подумати.
Вічні роздуми були для нього просто необхідні, як і для будь-кого чиє призвання створювати нові світи керуючись мистецтвом та власними проявами фантазії, у поєднані з постійною заглибленістю в себе, з якою він любив побродити парком, розташованим поруч із його майстернею, особливо в гарну погоду, чи навпаки серед бурі, котра бушувала містом. Для такого чоловіка сам світ – полотно, а прояви природи, ніщо інше, як комунікація Господа зі своїми дітьми.
Майстерня, крім усього іншого, як і будь-яка поважаюча себе дама, зберігала в собі секрети. Коли художник її придбав, його увагу привернула не тільки зручність її розташування і чудовий зовнішній вигляд, але, в той же час і історія, яку ввібрали в себе ці більш ніж столітні стіни.
Ходили дуже цікаві легенди про те, що раніше вся ця будівля належала одній досить знатній українській інтелігентній родині. Однак прийшла Перша світова війна, батько сімейства, царський офіцер пав, при доволі загадкових обставинах, аж зовсім не будучи вірним слугою імперської влади. Після революції його дружина і дві дочки виїхали закордон, де, за чутками, жили в абсолютних злиднях. Єдиним, хто з усього сімейства залишився на батьківщині, був єдиний син сімейства. Нещасний молодий чоловік був розстріляний більшовиками, а точніше армією Муравйова, в Маріїнському парку, після чого будь-які згадки про істинних господарів будівлі було втрачено, так само, як і ще мільйони інших, окрім них, які ніколи не могли навіть думати про подібний результат своїх доль. У часи ж Другої світової, будівля значно постраждала, що не дивно, оскільки розташовувалася в самому центрі міста. З плином часу, на її місці відбулися значні переміни й було збудоване чи то місце для партійних зборів, чи то щось інше подібного роду, характерне для добі утопій. Однак із настанням незалежності дане місце почало переживати свій справжній ренесанс, знайшовши собі гідне застосування, під житлові та офісні приміщення, нарешті дочекавшись того моменту, коли людина щирого мистецького духу займе своє місце на височині чарівного міста подарувавши йому красу.
Приміщення ж, розташоване практично в самому серці Києва, було немов загубленим і забутим на довгий-довгий час, його використовували для найрізноманітніших потреб, немов ґвалтуючи, лише в різний проміжок часу. Але ось з'явився художник, який ввібрав у цю будівлю нове життя, дарувавши їй переродження, так само, як казковому феніксу, який висвітлив його дух, як яскраве літнє сонце, яке раптово пробилося з-за хмар.
Художник зрозумів, що його з цим місцем пов'язує куди більше, ніж банальна символічність першої великої покупки. Це місце — є тепер частиною його самого, частиною його історії і, якщо йому судилося вписати своє ім'я в маховик життя так само, як це зробили десятки до нього, що ж... так тій чудовій події і існувати на просторах цього всесвіту, однак спочатку його чекало свято, на яке він запросив тих, із ким асоціював саме поняття душевної любові.
На свято прийшли більшість його близьких друзів, від тих, кого він знав із самого свого дитинства, з якими його пов'язували найтепліші стосунки з усіх до тих, кого він знав порівняно нещодавно, лише рік, якщо не менше, але він однаково всіх любив, цінував і поважав жодним чином не менше.
Шкода, що найчастіше людей, теплі зв'язки з якими ми проносимо через усе своє життя від його початку і до самого кінця, не так вже й багато. Лише від нас самих залежить те, наскільки для нас важлива людина і те, як сильно ми хочемо з нею ці найтепліші стосунки зберегти.
Прийшли і родичі художника, всі ті, хто був його сім'єю, заради яких він і жив, і ті, хто надавав його життю найбільшого сенсу, в рази більшого, ніж всі ці роботи, які для нього були, насправді, способом існування, а не безпосереднім сенсом.
Саме в такі моменти вдається по-справжньому зрозуміти, що тобі є необхідним, як саме повітря, заради чого ти дійсно працюєш та заради кого живеш.
Це був чарівний вечір… дійсно чарівний. Ніби саме тоді вони всі, ще навіть нічого не розуміючи, в дружнім колі провели спільно час проводивши все своє минуле життя, перед тим як настане зимовий день, що принесе із собою пекельне переродження.
Однак тоді вони про це навіть не бажали думати. Й їх усіх можна було зрозуміти, оскільки довкола була теплота рідних сердець, простір, дякувати Богу майстерня в митця була чимала, серед якого вистачало місця всім та кожному було добре настілки наскільки цього бажало серце.
В одну мить, доволі несподівано, митцю здалося ніби він знову відчув те миготіння почуттів, як і колись… по відношенню до своєї близької подруги, однак це був лише міраж… лише іскра, на фоні всепоглинаючих радощів та блиску.
Саме ж свято було просто неймовірним, у всіх його аспектах. Незважаючи на те, що була досить велика кількість гостей, у просторій майстерні було дуже багато місця, якого вистачило з головою для всіх. Окреме задоволення і гордість за свого хлопчика відчувала сім'я художника, який наче на зло всім хто в нього не вірив, всупереч усіляким забобонам домігся успіху в тій справі, яку любив найбільше в житті.
Молодій людині було дуже важко пригадати мить, коли йому було настільки ж добре, як було зараз.