Меланхолія нашої долі

Анотація

Ця історія — про людину мистецтва та безжалісність світу в час війни до дітей, котрі намагаються всіма силами, навіть тоді, коли вони їх покидають, дарувати всьому навколо те, що є необхідним у ці тяжкі часи для всіх: можливість досягнути особистої свободи і спокою, стати з ними єдиним цілим бодай на кілька миттєвостей, дати змогу нації й самим собі знову пізнати благодатне відчуття миру й добра — і продовжити жити з усвідомленням своєї української ідентичності та вірою в душі.

Історія про війну, мистецтво та людські долі.

"Війна — образ, який, крім смерті, розрухи й підступності, приходить разом з даром повчальних уроків — тих, які згодом так і не засвоюються".

Уже складно згадати, кому належить вислів, що всі ми так чи інакше пов'язані одне з одним. Цілком можливо, що саме так і є, проте якби це було настільки поширеним явищем, як про це полюбляє поговорити багато хто, то у світі, мабуть, усі були б знайомі одне з одним. Утім, з одного боку, нічого поганого в цьому немає. Бо тоді, знов-таки, напевно, не було б надміру сором'язливих людей, було б менше соціопатів і тих, хто із власної волі завдавав би шкоду суспільству, оскільки науково доведений, проте ще не підтверджений остаточно факт того, що людина з меншою часткою ймовірності завдасть шкоду будь-кому, хто їй так чи інакше знайомий. З іншого боку, всі ці чинники можуть зіграти з нашим суспільством злий жарт, створивши умови, за яких шкода завдаватиметься не певними індивідами суспільства, а абсолютною більшістю один щодо одного.

Чи це так, чи ні, достеменно ми дізнаємось про це з дуже малою часткою достовірності. Однак все одно це не привід не вважати себе пов'язаним з будь-ким. Певна річ, ви не обов'язково маєте в будь-якому разі перебувати в родинних, дружніх або любовних стосунках із більшістю людей, з якими вас із певних причин щось єднає. Головний сенс цієї ідеї полягає в тому, що якби ми ставилися до тих, кого знаємо, з більшою теплотою і розумінням, то суспільство й життя саме по собі стали б у рази більш толерантні, миролюбні й гуманні до всіх людських дій і взаємодій та й стосовно себе самого.

Людина — це дуже вразлива істота, й що уразливішим виявляється індивід, змушений терпіти приниження та образи від собі подібних або пригнічення засобами впливу з боку суспільства, то більш злопам'ятним, ненависним до всього, згубно амбітним та мстивим стає індивід. Бо суспільство, членами якого ми стаємо з самого нашого народження, закладає серед своїх засад механізм відсіювання слабших — чи то фізично, чи то ментально.

Здавалося б, що може вдіяти один відсіяний індивід? Відповідь проста: поєднається з такими ж, як він. Доти, доки вони разом не досягнуть бажаного результату, який зазвичай є жадобою помсти або просто набуття тих цінностей, до яких їх ніколи не допустили б.

Часом дехто із тих відкинутих індивідів стає особистостями, котрі дарують людству прогрес, всупереч тому, що свого часу не мали визнання з боку суспільства. І саме такі особистості, становлення яких відбувалося як доказ самим собі та світу власної значущості,і є тими, кого ми називаємо "двигунами прогресу".

Однак, на превеликий жаль, світ — це одвічне протистояння головних сил, які так і не можуть бути остаточно пізнаними людиною: ідеться про добро і зло.

Усім тим, хто зміг скористатися своїм невдачливим таланом, оцією відкинутістю на благо людей та світу, протистоять спраглі помсти і загальної рівності, але такої, за якої деякі будуть "рівнішими за інших". Саме подібні діячі в історії людства бажали і бажають за будь-яку ціну самоствердитися в такий спосіб, щоби більше не знати тих пригноблень та обмежень свого еґо, готові не просто йти по головах, керуючись особистісними амбіціями, а в буквальному сенсі занурити в суцільне згарище увесь відомий нам світ — внаслідок того, що вони колись були зачеплені чи ображені настільки, що зненавиділи все й усіх, крім себе, і стали особами з викривленою свідомістю.

Почуття помсти і ненависті, нехай навіть не обґрунтованої, в'їдається у свідомість людини і заволодіває її думками набагато швидше й заразніше, ніж будь-який із відомих людству вірусів, втім, якими ці почуття є.

Війна — це саме один із тих інструментів, до яких якраз-таки вдаються всі ті, хто так чи інакше опинився на боці зачеплених, згодом бажаючи скористатися нею для досягнення своїх карколомних цілей і самоствердження в очах усіх тих, хто бодай раз кидав у бік цього умовного зачепленого невимушений погляд.

Керуючись подібними принципами, людське життя перестає містити для них якусь цінність. Для них важить уже лише ресурс, що його вони використовують у своїх цілях. Так, завжди керує мала або не дуже, але все ж таки група людей, яка керує саме масами. Тому їм і доводиться затуркувати ці маси, щоб вони вмирали за їхні ж ідеї, на їхніх війнах, а все, що залишається решті світу, — захищатися від цих затурканих мас невігласів.

На жаль, хоч би як було дивно ба навіть сумно, але всіх диктаторів, безумців та їхніх підлабузників, які так чи інакше були відкинуті суспільством одного разу, згодом це ж саме суспільство і допускає до керування своїм же життям, у ході чого виявляється, що вся, скажімо так, система та підвалини суспільства, в якому вони існували, стають більш прихильні до тих, хто виявився, на їхню колишню думку, найгіршим із їхніх представників, однак саме той шлях страждань та випробувань, які випали на їхню долю, надав їм певної гідності.

Здобувши бажане, пригноблений не перестає таким бути, аж ніяк. Передусім — починає згадувати, продумувати свою помсту до найдрібніших деталей, розподіляючи її за різними ступенями тяжкості, а вже згодом переходить безпосередньо до втілення свого задуму.

На початку такий індивід завдає шкоди комусь із собі подібних, хто відкинув його свого часу. Потім може навіть обдарувати суспільство якимись благами, щоб переконати його у своїй любові та відданому служінні. Однак коли все дріб'язкове вже можна вважати завершеним, а всі вороги минулого опинятися замкненими в дерев'яних ящиках або ж у вигляді попелища в неглибокій посудині, до колишнього пригнобленого не приходить усвідомлення того, що він таким не є, — тепер стан його розуму виявляється настільки схибленим, що він перестає бути таким, яким був народжений, він перетворюється на істоту іншої категорії. На жаль, однак саме звідси до цього індивіда і приходить думка про те, що ущемлений він був далеко не такими ж індивідами, як і він сам. До нього приходить думка про те, що в усіх його негараздах винен, ні багато ні мало, увесь світ.

Саме так. Тож людство має спокутувати свої ж помилки, а точніше — помилки того суспільства, яке воно саме й вирішило закласти. Суспільство вкладає меч ненависті до рук своїх членів. І саме суспільство робить деяких своїх індивідів божевільними, рано чи пізно відкидаючи їх з тих чи інших причин.

Чи можна якось зарадити цьому? Так! І як саме — відомо абсолютно кожному з нас, принаймні в це справді хочеться вірити: насамперед усім нам необхідно перестати бути замкненими в собі й невдячними. Мусимо усвідомити, що осуд ближнього ніколи не матиме добрих наслідків, а замикання людини в шори, що подеколи вважається доцільним в очах керівних сил, не є неодмінною гарантією виправлення того, хто так чи інакше потребує цього. Виправлення особистості супроводжується найперше визнанням нею своєї недосконалості й порочності, а також каяттям у своїх негідних вчинках. Кожен член людського суспільства має зрозуміти, що запорука його ж успіху та всіх благодійників — не злість, а розуміння і взаємне дарування блага.

Чи це утопія? Можливо. Однак та, що не вимагає від людини того, на що вона не здатна. Втім, важко сперечатися з тим, що найскладніше в житті — це не говорити правду чи утримуватися від чогось смачного після заходу сонця. Найскладніше — це просто бути людиною і, нарешті ставши нею, нести благо навколишньому світові. Тоді дилеми й суперечності, які роз'їдають наші душі, зможуть поступово вирішуватися. Від війн та хвороб — до гуманізму і загального порядку.

* * *

Чи варто розмірковувати над цими питаннями? Для когось вони мають суттєве значення, ніби сам доказ того, що ти є свідомою особистістю, котра має бажання і здатність мислити в подібному ключі. Для інших же подібні судження є абсолютно пустопорожнім заняттям, яке ставить хіба низку риторичних запитань, які так і залишаються без відповіді.

Принаймні саме над цим міркував, і досить серйозно, юнак, на ім'я Павло. Задумливість була прикметною рисою його характеру. Важко сказати, чи приносило йому це задоволення, чи він просто намагався подібним чином скоротити час. Однак рідко коли глибокі духовні роздуми приводять людину до усвідомлення того, що вони вчинили на неї поганий вплив, бо її думки — це і є вона сама, а в разі заперечення власних суджень важко сказати, якої ж все-таки думки про себе є сама людина.

Під час прогулянки Маріїнським парком вечірньої пори важко було не розмірковувати про щось таке, що безпосередньо впливає на наше життя. Чи то війна й ті, хто її розв'язують, чи те, яким чином вона починається і завершується.

Війна, розпочата росією проти України, тривала на той час уже понад пів року, тож Павло мав досить часу для того, щоб відійти від відчуженого стану, постійної суєти і занепокоєння. Тепер, коли більша частина пережитого, принаймні так здавалося особисто йому, вже була позаду, він починав замислюватися над тим, що було просто неможливо уявити в ті моменти, коли ракети влучали в будинки на тих вулицях, де минуло його дитинство, а неквапна прогулянка для задоволення будь-де в рідному місті стала на певний час недоступною розкішшю...

Йому, якщо можна так сказати, навіть пощастило. Він увесь час провів у Києві — в місті, де він народився й виріс. Так, йому довелося стати свідком багатьох вибухів, прильотів та розривів ракет, у тому числі поблизу. Почути й, більше того, побачити стрілянину, яка відбувалася просто під вікнами його будинку. Бути значним чином зміненим війною, проте зберегти, принаймні як він сам думав, власну людяність. Дізнатися про сумну долю багатьох своїх товаришів і зрештою прийти до усвідомлення того, що сотням тисяч, якщо не мільйонам людей, не десь у далеких світах, а в його рідній країні, куди важче доводиться зараз, у сьогодення цієї страшної війни, а не колись у минулому...

Він намагався жити з почуттям вдячності: ЗСУ — за їхнє мужнє протистояння супротивникові.