Звідусіль тяглись до нас молоді хлопці і вже літні чоловіки, які просилися "взяти в повстанці". З таких охот— ників можна було скласти добру сотню, але, на жаль, у нас не було зброї, і ми мусили брати "тільки для запасу".
В стороні Фастова гримнула гармата, та згодом почулася кулеметна стрілянина.
— Наша отаманша вже наступає, — казав Шабатурка, задоволено потираючи руки.
Селяни ходили по вулицях з хитрими очима й витягнутими шиями, цікаво прислухаючись до стрілянини. Баби запопадливо зносили до штабу всякі харчі, приказуючи одне й те саме:
— Нехай підгодуються, бідненькі!..
Шабатурка дякував "за приношенія" і ходив з кімнати в кімнату, не перестаючи потирати своїх рук.
В полуднє до штабу прибули посланці від отаманші і Мухо— боя. Посланець отаманші сповістив, що Фастів вже звідусіль оточено і він "через дві-три години мусить здобутися", а посланець Мухобоя сповіщав, що білих на Мотовилівці "вдесятеро більше, а через те потрібна допомога". Разом з тим, він казав, що "вже є багато поранених і забитих"...
Шабатурка негайно вислав на допомогу сотню повстанців і чоловік сорок "запасу", давши їм два кулемети і тисяч дві набоїв. Наскільки вісті від отаманші були добрі, настільки від Му— хобоя були лихі. Негайно відрядили посланця до отаманші, а самі "на всякий випадок" виставили за селом заставу з десяти чоловік, при одному кулеметі.
Надвечір отаманша сповістила, що "хоч Фастів ще не здався, але справа стоїть так добре", що вона може виїхати на Мотови— лівку і "дати доброго прочухана". Через годину вона приїхала сама.
— Чого носи поспускали?—весело гукнула до нас, не злізаючи з коня. — А ну-но за діло!..
Бадьорість і рішучість проявлялась в кожнім рухові її тіла. Я, як зачарований, дивився на неї і не міг надивитися. Вона дійсно була якась особлива. Перший раз мені трапилось бачити вояка— жінку. Панночки Марійки, яка вчора грала сентиментальний російський вальс, наче й не було. Була лише отаманша селянських повстанців, які тепер зарвалися з двома своїми ворогами не на життя, а на смерть.
—Дайте мені пару козаків!—сказала вона до Шабатурки.
Взявши з собою двох козаків, вона підтюпцем поїхала на Мотовилівку. Але не пройшло й чверті години, як повернулася назад і ще за ворітьми крикнула:
— Мухобоя вбито. Білі коло самого села. Беріться за зброю. Треба затримати не тільки ворогів, але й своїх, що втікають... Ви, Шабатурко, беріть із собою півсотні козаків і постарайтеся затримати їх на якийсь час за селом, а потім я вам скажу, що робити. Я ж з другою півсотнею залишусь тут і буду чекати. Ви, — звернулась до мене, — забирайте під свою команду "запас" і пошліть його на село за боронами, які повкидаєте догори зубами в ті калюжі, що в мотовилівському коловороті.
Години півтори змагався Шабатурка з білими, не пускаючи їх ні на один крок вперед. Коли все було готове, раптом кинувся втікати в село. Білі слідом за ними пустили кінноту. Здавалося, що не більш як через дві-три хвилини ми всі накладем головами під її шаблями, але сталося інакше. Кіннота з усього розгону вскочила в калюжі і зараз же сіла на гострих зубах борін. І в той час, як серед білих виникло замішання, отаманша кинулась на них з боку і зачала нещадне нищення. Кулемети наші аж заливалися, клекотіли і сікли на капусту ворогів. Козаки, які раніш втікали, тепер повернулися назад і перейшли в наступ.
Перемога над білими була очевидною. Про це свідчили гори кінських і осетинських трупів у колюмнах, які зав'язли на боронах і не могли втекти назад. Коли тут в повітрі почулося характерне джеркотання і над селом стали рватися шрапнелі. На вулицях знявся крик поранених повстанців і галас переляканих мешканців.
— Червоні йдуть! Червоні йдуть! — кричали на подвір'ях люди.
З боку Фастова не переставали стріляти з гармат по селу. Свідчило це, що червоні дійсно були вже недалеко.
Нарешті прибули перші втікачі з фастівського фронту, які розповіли, що як тільки отаманша виїхала вбік Мотовилівки, то червоні зараз же розпочали проти наступ, перервали фронт, забрали багато наших до полону враз з обома гарматами і тепер йдуть просто сюди. Отаманша тільки руками розвела від такої несподіванки. Зупинила коня і замислилась:
— Що ви скажете? — звернулась з запитанням.
— Скажу, що треба негайно відступати.
—Я теж такої думки, що перемогу прийдеться ворогам залишити...
І тут же прикликала до себе козака і послала його в сотні передати, що як тільки стемніє, так зараз же починати помалу відступати по тих самих дорогах, по яких ішли сюди, і зібратися всім у Велико-Половецькім лісі, на старім місці.
—Додам з тим, передайте,—казала вона,—щоб відступали тихо, не роблячи зайвого гармидеру, бо я залишаюсь тут, заки не відступлять!..
VIII
Сонце зайшло. На нас не переставали налягати з одного боку червоні, а з другого білі. Як з того, так і з другого боку почали стріляти з гармат, а наші поки що відстрілювались з кулеметів.
Набоїв не вистачало, і темряви ждали, як Бога з неба.
Нарешті стало темніти. Отаманша злізла з коня і сказала:
—Тепер можна відпочити трохи.
Ніхто не сказав нічого. Всі мовчали і слухали, як бухкали гармати і торкотіли кулемети. Хвилинами стрілянина стихала і тоді було чутно, як торохкотіли наші вози й проходили люди.
Прийшов Шабатурка і запитався отаманші:
— А як буде з канцелярією? Червоні вже під самим селом...
— Спаліть її...—сказала отаманша. — Всьому свій кінець...
Кулемети торохкотіли все ближче й ближче. Здавалося, що стріляють в самому селі. Шабатурка похапцем забрав на оберемок всі папери і побіг на кухню палити їх. Писарчуки штабу, між якими був і червононосий писар суду, збилися, як овечки, в один куток кімнати і тривожно переглядалися поміж собою.
Раптом двері в кімнату відчинилися і на порозі став дід Семен. Якимсь чужим, не своїм, переляканим голосом він сказав:
— Пан Найда втекли. Виламали двері і втекли до комуністів...
— Коли втік?—спиталася отаманша.
— Лише тільки... тільки що...
— А ви, діду, чого гляділи?
— Його глядів, але він збив мене з ніг, вискочив у двері і побіг прямо до червоних.
— А як же ви знаєте, що він до них пішов?
— Мені так здається... Тікаймо скорше...
Отаманша вирівнялась і якось неприродно засміялася:
— Тікати?! Від кого?! Куди?! Чого?!
— Я не знаю! — сказав дід Семен.
Ввійшов Шабатурка.
— Що тут таке?—спитався.
— Найда втік, — відповів хтось. — До червоних пішов...
— Ну, коли так, то я не сиджу тут ні одної хвилини... Йду... Хто зі мною?..
Всі писарчуки мовчазною охотою кинулись за ним у двері.
В кімнаті залишилися отаманша, два вартові козаки, дід Семен і я.
—А ви чому не втікаєте?—звернулась до мене отаманша. — Не дивіться на мене. Я піду звідси останньою.
В той час за вікном хтось вистрілив. Куля розбила шибку, і лице отаманші облилося кров'ю. Вереснула диким голосом і, махнувши вгору руками, як сніп, упала на підлогу.
— Не втікайте! — крикнув я. — Як гинути, так всім разом! Погасіть світло!
Дід кинувся гасити світло, а козаки взяли напоготову рушниці. Пройшла хвилина, друга й третя, але надворі крім звичайної кулеметної стрілянини нічого не було чутно. Знову засвітили світло. Я і дід Семен нахилилися над отаманшею. Куля поцілила в самісіньке ліве око, те синє чудове око, яке так вміло хутко й розумно позирати з-під чола й спалювати певними вогниками майбутнього щастя. Праве око непорушним, шкляним поглядом дивилося в стелю, наче бачило там щось надзвичайне, страшне й невидане.
Дід Семен плазував навколішки навколо трупа отаманші і голосив:
— Бідна моя донечко? Пані моя кохана, за що ж тебе так!..
Брав своїми грубими, незграбними руками її малесенькі ручки з рядами мозолів на долоні і, обливаючись сльозами, цілував їх і цілував.
В кімнату вбіг Шабатурка. Відчинив двері і закричав:
— Наші погнали червоних! Найда командує — і вже отаманом проголо...
Глянув і завмер.
— Боже? Що сталось? — промовив ледве чутним голосом.
Дід Семен підвів заплакане лице вгору і показав рукою на вікно:
— Бачите? Утік... Убив... Отаманом зробився... — Юда... Прод... Собака...
З трупом отаманші на возі знайомою дорогою поверталися на "старе місце" до Велико-Половецького лісу. Крім діда Семена, мене і двох вартових козаків, їхав і Шабатурка, який вже нізащо не хотів лишитися там. Ми відступали не останніми, бо за нами залишився Найда і його прибічники, хоч ніхто з нас не знав, чи повернувся він до "старого місця"...
Коло півночі ми вже були у Великім Половецькім, але, не зупиняючись ні на одну хвилину, поїхали просто до того лісу, куди ходили вчора "взнавати настрій".
Вже під самим лісом нас затримали наші стежі.
— Що везете? — спитався один козак. — Може хліб?..
— О, ні! Тисячу раз дорожче від хліба! — відповів дід Семен крізь сльози.
— Що таке?! — спитав зацікавлено козак і приступив до воза. —Хтось лежить?
— Отаманша вбита лежить, он хто!—сказав Шабатурка, — Найда втік з арешту і вбив її через вікно в помешканні штабу...
— Отаманшу вбито?!. Отаманшу, кажете? Боже, де ж твоя правда?!. —зойком вирвалося з козацьких грудей.
Звістка, що вбито отаманшу, в одну мить громовою блискавкою облетіла весь повстанчий табір. Голоси жалю і тяжкі прокльони наповнили ліс і поле навколо, здавалося, збудили саму темряву глухої осінньої ночі.
IX
Віз з трупом отаманші козаки перенесли на руках і поставили серед табору. Весь повстанчий табір збився навколо воза. Всі хотіли в останній раз надивитися на свою отаманшу, але залите кров'ю лице жахало їх і викликало безмежний гнів на злочинця.
— Помсти!.. Помсти!.. Страшної помсти!..—луналовлісі.
—Кари!.. Кари!.. Жорстокої кари!..—гуло в полі.
Всі бігали, хвилювалися, клопоталися і з розпачем зупинялися друг перед другом, запитуючи:
— Що робити?.. Що робити?..
Шабатурка виліз на пеньок і закричав:
—Товариство! Що сталося, того не вернути! Зараз же нехай хто-небудь поїде в село і зробить труну, а ми тут поки що порадимося, що робити далі? На мою думку, ми повинні розійтися по домах!..
—Ніколи!.. Ніколи!..—закричали одні.
— Помститись треба!.. — загукали другі.
—Тоді, товариство, ми мусимо вибрати собі отамана!—став далі казати Шабатурка. — Повинні підрахувати свої сили, дати їм якийсь лад і виробити, намітити свої дороги.
—Найперше діло—помста!—крикнув дід Семен.—А потім будемо бачити, що робити...
—Навіть для того, щоб помотатись, ми не можемо йти такою ватагою, як тепер,—промовив Шабатурка.—Треба влади і порядку, чи згодні з цим?
—А то ж як?..