А тепер же ніхто їх уже не боїться. Вони могутні, як і були, бо ось ще тридцять років тому, саме тоді, коли народився син Олександр, вони розбили литовське військо на Ворсклі... Чому не вдалося побити Вітовтові татар тепер? Чому встелили руські князі зелений степ своїми геройськими тілами над річкою Калкою? Чому тепер присіли татари, наче не вони були переможцями?.. Між татарами гризня... Всілякі беки і еміри гризуться між собою — відси і їх безсилля... Ну, а князі і Вітовт?..
І раптом, наче блискавка, пронизало темряву та розігнало її світло пізнання. Вони упали, бо за ними не стояв народ, це велетенська сила. Князі й дружини, князь Вітовт та його військо, всі еміри і беки татар — це наче ловці, що серед лісу ганяються за дичиною. Ліс шумить, ліс мовчить, та нічого й знати не хоче про тих мурашок, що повзуть між коренастими відземками та зовуть себе панами лісу. Сміх і глум. Серед того лісу блукали сподвижники Данила, блукав Вітовт і упав, а ліс залишився лісом. Він сміявся шумом та свистом вихору у крислатому гіллі, сміявся реготом пугача, глумився брехотом лисиць, покриком хижої птиці, курликанням журавлів, а часом жалів та скорбив за минулим виттям вовків у місячну ніч. Данило, Мстислав, Чінгісхан, Вітовт, Едига — усі вони карлики-ловці під тисячолітнім велетнем дубом на урочищі. Хто не з народом, той проти нього! І ось тепер ця надлюдська сила усвідомила себе, збудилася, неначе той Ілля Муромець, і простягає по владу ту саму руку, яка уже правила землями до приходу Рюриковичів... Усі володарі ниць впадуть перед цею рукою, так як і там, далеко на заході, вони показали тільки своє безсилля!.. Справді, небіжчик Василь був великим чоловіком, бо він вірив у те, хоч не бачив того, що бачив Іван Ніс колись на бойовищу під Земпахом!..
Скрип дверей збудив князя із задуми. Підняв голову, шукаючи очима Грицька та Кострубу, але їх уже не було в кімнаті. Невже ж ці два холопи — це тільки привиди його уяви, збудженої смертю Юрші?..
Перед князем стояв у довгій киреї дворецький і кланявся в пояс.
— Боярин із Рудників приїхав і жде в хоромах. Ваша милість зволить вийти. Обід на столі!
Князь піднявся з-за столу і подався у хороми-сіни, де завжди подавався обід. В кутку на величезному комині горіли соснові колоди яскравим полум'ям. Довгий стіл, заставлений стравами, стояв посередині, а у верхньому кінці — менший столик, застелений багатою скатертю, гаптованою золотими нитками. Тут засів князь, Мартуся, Андрійко і кремезний, середнього зросту чоловік у ловецькому одязі. Це був гість Микола з Рудників. При великому столі засів ієромонах Іван, духовник князя Олександра, дворецький та уся служба князя. Так наказував давній звичай руської землі, на якій і князь був чоловіком та не цурався хліба-солі зі слугами та хлопами.
По молитві засіли усі до столів, а тоді боярин Микола, який встиг уже познайомитись з молодятами, вклонився князеві і пошепки сказав:
— Чи знають, ваша милість, що великий князь Вітовт Кейстутович упав з коня та умирає або вже й умер у Троках? У Чорнобилі розказують таке смоленські купці.
Вістка, привезена з Чорнобиля, блискавкою поширилася уже між слугами та викликала різні розмови серез тивунів, конюхів та сокольничих. Дворецький нашіптував щось пильно ієромонахові, а той поважно кивав сивою головою і їв, окремо від інших, кислий борщ та пісну кашу. Князь їв небагато та уважно ловив вухом розмови слуг. Вони давали йому очевидний доказ, що минув уже безповоротно час, коли державними справами займалися тільки князі й вельможі. Половина з цих людей, що ось тут при столі говорили про Свидригайла, Вітовта або Жигимонта, народилися замковими "непохожими" холопами — каланниками або були ними ще й досі. Князь не любив рабів, цього пережитку давіх часів, тому зрівняв своїх холопів у правах з "похожими" мужиками. Бояри та кметі, які несли боярську службу, гуторили також, як рівні, і всі на одну і ту саму тему: сяде Свидригайло на місце Вітовта чи не сяде? Піде король на Литву чи не піде? Що скажуть хрестоносці та ливонські лицарі? Що буде з Поділлям?.. Це останнє питання найбільше турбувало хлопів та кметів, бояри більше цікавилися князями, наданнями Вітовта, привілеями Ягайла. У розмовах мужиків не відчувалось ні ворожнечі, ні покори. Були це спокійні бесіди людей, що, стоячи збоку, приглядаються до боротьби чужинців, готові, однак, кожної хвилини взяти участь у суперечці і впевнені в своїй силі. Такого спокою не бачив князь ні між власними дружинниками-боярами, ані взагалі між боярством. І цей спокій холопів у поєднанні із зрозумінням становища непокоїв і бентежив його. Але вкінці махнув рукою, наче відганяючись від набридливих мух, і звернувся до Андрійка та Мартусі:
— Що ж, діточки, пустували увесь ранок? — спитав.
— Ні, тату,— відповіла дівчинка,— ми радилися.
— Ов, і ви також? А про що, коли це не тайна?
— Про Андрійків виїзд! — проказала майже крізь сльози Мартуся.
Князь Іван усміхнувся до боярина.
— То тобі буде жаль цього молодця? — спитав боярин.
— Звісно, що жаль! Його там можуть вбити, як і його тата...
— Не журися, Мартусю,— потішав її гість,— усякий боярин мусить нести службу, а твій Андрійко ще у бій не піде, він ще хлопчак...
— Ага, не піде, ти, дядьку, його не знаєш, він піде... і...
Здавалося, що дівчина розплачеться, але хоч сльози і потекли вже по личку, однак вона оволоділа собою, замовкла, закусивши губи.
Боярин глянув на Андрійка і зустрів його палкий погляд. На лиці горів рум'янець запалу до боротьби, до діл, молодечий захват чистої, здорової душі.
— Не бійся, дитинко,— сказав і собі старий князь,— він не піде у бій, він... полетить на крилах іуди, куди покличе його честь. Правда, хлопче?
— Так, ваша милість, ви самі казали мені, що Юрша не звертає ніколи з раз наміченої дороги, тому й мене не спинить нічого.
— Навіть я? — промовило дівчатко тоненьким голосочком і так щиро глянуло хлопцеві у вічі, що той увесь спалахнув, а князь і боярин розсміялися.
Але хлопець швидко отямився і відповів з усміхом:
— Ти, Мартусю... може!
— О, я не спиню тебе,— заговорило дівчатко, а його очі заблищали,— ні, я не спиню тебе, ані не продам Змієві... Коли здобудеш славу, то вернешся!
— Так, а тоді справимо весілля на славу! — гукнув боярин.
Але князь споважнів знову і задумався. Тим часом служба з'їла пшоняну кашу, якою кінчався звичайно кожний обід, і, відмовивши молитву, поклонилася князеві і вийшла. За ними пішли діти з нянькою Аграфеною та дворецьким Петром, а тоді старий князь вчинив за ними у повітрі знак хреста.
— Запізно послав мені Всевишній сю дитинку,— сказав.— Шістдесятка стукнула уже давно, а їй усього чотирнадцять літ. Найстаршому вже тридцять п'ять. Хто знає, чи й не добро ти виворожив, Миколо?
— Якщо це по волі вашої милості, то щасти, боже! — усміхнувся боярин.— А воно добре, як я буду про сю волю знати, бо я теж їду на Волинь до старшого Юрші.
— Я знаю, що ви були приятелі! Саме тому бажав би я, щоб ти, Миколо, узяв з собою сього вітрогона та по дорозі беріг його. Має він двох челядників, тугих та розумних людей, але все-таки се йому не товариство. А молодого завсіди напутити, а деколи й накарати треба!
— Гаразд, ваша милість, я доставлю його до Луцька, але поїду на Кам'янець. У мене є діло до старости Довгірда.
III
Рідкі клапті снігу падали тихо з олов'яного неба на вогку, холодну землю. Хвилями порив вихору крутив ними в повітрі та туманами ніс вбік, під стіни, вікна й пороги домів, засипав комини та вганяв у житла людей через бовдури їдкий дим. Долетівши до землі, клапті зникали у глибокій грязюці, яка на дві п'яді глибини вкривала вузькі й брудні вулиці та переулки города Вільно. Не видко було і людей на вулицях. Тут і там брели болотом литовські мужики в лаптях, у смушевих шапках, широких кожухах із берестяними сагайдаками через плече та з короткими рогатинами або довгими палицями в руках. Зрідка показувався верхи у довгій литовській киреї боярин або міщанин-патрицій у носилці, яку несли чотири слуги. Тільки поблизу великокняжого замку видко було червоні кубраки та яскраві пера на шапках лучників короля Ягайла. Видко було і великокняжих радників у татарських шапках та довгих киреях або прихильників князя Свидригайла у лисячих шапках, коротких шкіряних куртках, високих чоботях, з широкими шаблюками при боці. Ні на кому з них не було, однак, нарядних німецьких одягів.
Самітно стреміли вгору стовпи, вкопані вздовж дороги, що вела до замку.
На них мали повиснути прапори та гербові щити під час коронації великого князя Вітовта на короля Литви й Русі. Перед замком побудовано східці для дам, князів та достойників, але тепер замість килимів вкривав їх мокрий сніг.
Кілька жмудинів-робітників сиділи на найнижчих східцях і байдуже полуднували з берестяних сумок. Біля них стояли дрібні довгогриві литовські коники, зладжені в дорогу, бо коронація не мала уже відбутися. Князь Вітовт, проводячи короля Ягайла з Вільно, упав з коня так нещасливо, що ледве живим занесли його у замок. У старечих літах такий упадок — то смерть! І справді! Хоч негайно покликали італійського медика до князя Вітовта, хоч приведено старого Гірвойла, ніхто не зумів вдержати втікаючого життя. Лікар Сільвіо Рокко ставив п'явки, пускав кров, давав князеві попіл із спаленого лилика з джмелиним медом та ведмежим салом, але Гірвойло глипнув тільки з-під ока на князя, а потім звернувся до Жигимонта Кейстутовича, який не відступав від ложа вмираючого брата:
— Звольте, ваша милість, віддалити всіх з кімнати!
Жигимонт дав знак, і усі дворяни, а навіть жінка Вітовта, княгиня Юліана, вийшли з лікарем, який рад був якомога швидше скинути хоч би на хвилину з своїх плечей таку важку і таку небезпечну відповідальність за життя великого князя.
Коли всі вийшли, князь вказав своїми маленькими, глибоко осадженими під низьким чолом очима у кут, де лежала, згорнувшись у клубок, ведмедиця.
— Чи й вона також? — спитав.
Гірвойло заперечив головою, а потім, підійшовши до князя Вітовта, нахилився над ним. Коли знову випрямився, у руці його блиснув дорогоцінний хрест, який Вітовт уже тридцять літ носив на шиї. Хрест цей одержав великий князь ще під час свого побуту в Марієнбурзі від великого магістра, а у ньому був один зуб св.