Жаїра. Том 2. На волі

Старші її діти попали в неволю, а наймолодшого сина — мого однолітка — заби­то при погромі редуту. Тож Ірасема в мені знайшла сина, а я в ній — маму...

Товариство, забувши про все, пильно слухало Татаурану і слухало б до темної ночі, коли б він знову не пригадав, що треба йти.

— Куди ж підемо? — спитав з острахом Пірауна. — Знову до місійної оселі?

— Ні, відповів Татаурана. — Підемо до нашої оселі.

— А ви ж, хіба, не є мешканцями оселі святого Антонія?

Татаурана нахмурив брови і так по-дитячому зморщив носа, гірко усміхаючись.

— Були... — зідхнув. — Але оселі святого Антонія тепер нема — спалена... Оселя спалена, частина мешканців у раб­стві, частина врятувалася і пішла з священиками шукати безпечнішого місця, щоб закласти нову оселю, але я не схо­тів. Досить з мене! Я пішов. Зі мною пішли майже всі ті, хто пам'ятав мого батька, або їхні діти — всі ті, хто не схо­тів більше тікати, ховатися й оборонятися. Зі мною пішли ті, хто хоче боротися й нападати...

— То ви виповіли війну смерти білим? — затер руки Кумаже.

Татаурана заперечливо похитнув головою.

— Ні?

— Ні.

— Чудні твої слова, морубішабо, — хай мене мавпа оближе, коли брешу! — здивувався Кумаже. — Хочете бо­ротися й нападати, а війни не виповідаєте. Як отже?..

Татаурана підвів на Кумаже важкий погляд своїх чор­них очей, в яких відсвічувало червоне полум'я багаття:

— Війну смерти білим виповіли ще наші предки, і ні­хто її не відкликав. Як, отже?..

— Добре! — знову затер руки Кумаже. — Хай мене мавпа оближе, коли не добре. Ходімо до вас! Де ваша оселя?

— Наша оселя тільки тимчасова, — задумливо і з від­тінком гіркоти в голосі відповів Татаурана. — Ми не ма­ємо сталого осідку, ми — тремембе[11] тепер...

— Зовсім, як і ми! — зрадів Кумаже. — Хай мене мавпа оближе! Збираймося, збираймося!

Татаурана підвівся і підняв свій ніж. Подивився на ньо­го і простягнув Пірауні.

— Візьми, приятелю, — сказав. — Хай це буде тобі пам'яткою про зустріч з "духом". О, не лякайся! Я не зій­шов з Блакитних Гір — я тільки маю в собі духа свого батька і навіть перебрав його ім'я, хоч моє християнське ім'я — Педро.

— А вас, приятелі, — звернувся до Кумаже й Арусаві, — не маю чим обдарувати тепер, але зроблю це в оселі. Моя добра і щедра сестра не лишить певно без подарунків і тебе, жінко мужнього Пірауни... А тобі, чудова орхідеє пралісу, — схилився несподівано до Жаїри, здіймаючи з руки віночок, — дарую оці квіти й моє серце з ними...

Жаїра вражено відсахнулася, але зараз же опанувала себе й засміялася, засвітивши лукаві вогники в очах.

— Говориш, як фідальґо*, Татаурано... Знаєш, що це таке?

— Знаю, — зморщив носа Татаурана: — це — ціль для стрілів.

Жаїра так розреготалася над невіглаством молодого дикуна, що аж перекинулася на спину. А він сердито від­вернувся й заходився помагати Сабії укладати речі в мішок.

* * *

Оселя аресів нараховувала шість величезних тростяних ок, де мешкало разом біля двох соток людей — рештків, що залишилися від колись великого й сильного племени.

Оки стояли півколом над рікою, що обтікала оселю із сходу; з півдня й заходу на неї наступали стіни лісу, а на північ виднілася широка долина, яку працьовиті ареси вспіли обробити й засадити. Не думали сидіти тут довго, але мусіли використати весну й літо, щоб забезпечитись хар­чами, на які бразилійський праліс дуже скупий.

Сонце вже майже сховалося, коли мандрівники прибули до оселі, але ареси ще не спали, стривожені довгою відсутністю свого вождя. Тож, коли він з'явився в гурті неві­домих людей, в оселі загомоніло й заворушилося.

— Маємо нових людей! — весело повідомив Татаурана, ідучи вперед поміж натовпом. — Скликайте ньємонґабу! Дізнаємося зараз про цікаві новини...

Привів подорожніх до однієї з ок і крикнув:

— Ірасемо, сестро моя і мамо! Маєш гостей. Подбай, щоб їм нічого не бракувало. Дівчині віддай мій гамак і ска­жи, щоб звільнили два інших для її батьків. І не докучайте їй — вона втомлена. Я йду на ньємонґабу.

— А вечеря?

— Повечеряємо з мужами окремо — не турбуйся...

Ірасема відразу дуже пильно і якось багатозначно по­дивилася на Жаїру, розплившись у радісній усмішці. Була вже немолода і на перший погляд отяжіла та неповоротна. Але лише на перший погляд. Насправді ж належала до того типу людей, у яких ні один найменший рух не пропа­дає марно і які під позірною отяжілістю криють велику силу й витривалість. Мала чудесні білі зуби та подиву гідно м'який і мелодійний голос, який становив ніби невід'ємну сполуку з її постійною доброзичливою усмішкою.

Вона забрала Сабію й Жаїру до оки й заопікувалася ними з усією щирістю свого доброго серця.

Тим часом Татаурана, спішно вдягнувши на голову пишну корону з пір'я і взявши таке ж пір'яне берло* — ознаки своєї морубішабської гідности — махнув Жаїрі на прощання рукою і пішов на окаету.

На площі довкола великого вогнища вже зібралося радне коло, в якому сиділи також Пірауна, Кумаже й Арусаві.

Дивний був це збір. Усі нагі, лише із скупими пере­в'язками довкола бедер. У багатьох попроколювані вуха і прикрашені китичками пір'я, костями, сучками. У декого у великому прорізі на підборідді красувалися великі дерев­ині кружки — "тем бета" — найголовніша відзнака аресів та ще ботокудів — чомусь зневажаного й нелюбленого всіми іншими племенами. А майже поспіль у кожного — зразки намиста з зубів, кістяних плодів, або скляного. По­між намистами, або й на окремих шнурочках, — хрестики — знак, що їхній власник — християнин. Та й імена напо­ловину індіянські, наполовину, особливо серед молодших, також християнські. Ось найбільший серед усіх мужів племени Асу, що означає "велетень", а ось і не набагато мен­ший Тадей; ось невисокий, квадратовий, з жахливою білизною* на пів голови Мадіаі, а поруч нього такий самий коре­настий, нервовий і насторожений Маріо. Жоасанон і Леонідас, Екоете і Антоніо, Абаете і Жозе — все поруч.

— А де Аракшо? — спитав Татаурана, окинувши орли­ним зором збір.

— По Аракшо вже пішли. Вже замітають дорогу для ніг Білого Крука[12], — відповіли з кола.

Татаурана став і чекав. Новоприбулі дивилися на міцну постать молодого морубішаби, і він видався їм зовсім інакшим, ніж при першій зустрічі. Зникла вся його м'якість і розчуленість, а натомість виступили якраз ті риси, що значать справжнього вождя: велич, твердість і владність. Видно було, що в племені всі від малого до старого його шанують і побоюються, бо при його появі відразу стихли голоси, і голови похилялися самі собою, коли на них припадково падали очі морубішаби.

З найбільш віддаленої невеличкої оки зближалася сво­єрідна процесія: кількоро людей промітало пальмовими гілляками дорогу перед дуже старим, одягненим у довгу білу туніку чоловіком, який ступав повагом, підтримува­ний під руки двома мужами. Це і був Аракшо — найстарша людина і жрець племени. Ніхто не знав його віку, але Арак­шо казав, що доживає до четвертого цвітіння бамбука, а перше з них пам'ятає вже хлопцем[13]. І тому, хоч у племені мало практикувалося з поганських чаклувань, Аракшо був дуже шанованою людиною і завжди займав на радах місце побіч Татаурани.

Коли жреця посадили, Татаурана сів побіч нього й під­няв угору берло на знак, що рада відкрита. В цілковитій тиші й серед загальної уваги пролунав чітко його дзвінкий, навіть трохи різкий голос:

— Ареси! Сьогодні ми зібралися на нараду, щоб прий­няти до племени нових людей. Маємо вислухати їх і вирі­шити, чи вони можуть пристати до нас, чи ні. Але наші гості також мусять знати, хто ми і чого хочемо. Хто з вас розкаже гостям про аресів? Хто має охоту тепер радити?

— Я! — підвівся той самий Мадіаі, який мав близну, що оголювала йому пів черепа.

— Ти, Мадіаі? Гаразд, даю тобі право говорити, — і Татаурана махнув берлом.

Мадіаі вийшов на середину радного кола, почекав хви­лину, поки всі вмостилися зручніше, і почав:

— Зараз буду говорити я, Мадіаі. Слухайте, гості, і ви, ареси. Гості мусять знати те, чого вони досі не знали. Ареси мусять слухати те, що знають, щоб не забували. Щоб ні­коли не забували!

Наше плем'я в часи мого батька і в часи батька нашого морубішаби було дуже велике і сильне. Воно займало гори, ліси й долини далеко на захід сонця звідси між двома рі­ками: Іваї та Пікірі. У нас були мудрі й відважні морубі­шаби, яких усі слухали й робили так, як вони казали. Ми мали гарно оброблені поля, полювали звірину, ловили рибу, збирали мед від диких бджіл, і наші родини ніколи не знали голоду. Так оповідав мій батько і батько мого батька, так оповідає й наймудріший серед нас Аракшо, який про­жив уже багато-багато років.

І були б ми жили на своїх дідичних землях досі, коли б злі духи не рознесли поміж сусідськими племенами брех­ливої вістки, що ми, ареси, — ботокуди. А це тому, що всі наші предки носили тембету[14], таку саму тембету, яку но­сили й ботокуди. І за це всі сусідні племена змовилися, проголосивши нам війну смерти.

Ареси могли воювати з одним племенем, могли вою­вати з двома, але не могли дати собі ради з усіми племе­нами. На нас нападали з півночі і з півдня, нас скубли із сходу й заходу, нам палили наші оселі, нам витолочували наші поля, нас переслідували на полюванні. І все за тембету.

Тепер скажіть, брати-ареси, і ви, гості, чи маленька тембета в підборідді ареса могла пошкодити комусь із чужого племени?

— Ні! — хором відповіли присутні.

— Чи то справедливо було виповідати за неї війну смерти?

— Ні-і-і! — одностайно покотилося над радною площею.

— І я скажу: "Ні"! І всі так скажуть, — продовжував Мадіаі. — Недобре зробили інші племена, і за це покарав їх Тупан*, бо прийшли білі люди, які били й полювали од­наково, як за тими, що носили тембету, так і за тими, що її не мали. Під натиском інших племен ареси залишили свої землі й стали тремембе, але і ті, що виповіли нам війну смерти, пішли нашими слідами. Пішли геть, бо, розбивши аресів, розбили й свою силу. У спілці з аресами вони могли ставити чоло чужинцям, розділені — ні. Де вони всі, ко­лишні наші вороги? їх нема вже, їх з'їла сила білих, а решту проковтнув праліс...

І що зробила горстка аресів на чолі із своїм вождем? — тут Мадіаі боязко озирнувся і сквапно перехрестився.