Чудасій

Кость, за фахом учитель української мови й літератури, мав великий поетичний талант, хоч засадничо не оприлюднив ніде ні одного рядка. Високий, худий, на­віть анемічний, з мрійно-блакитними очима і ясним кучерявим волоссям, — він і виглядом своїм вдався на поета. Мало що записував із своїх поезій, а як і записував, то тільки, для того, щоб прочитати їх у найближчому колі. Потім дер вірші на дрібні шматочки й палив. Робив це з очевидним болем, і тоді на нього жаль було дивитися...

Найчастіше Кость просто імпровізував. Отак, вийдемо десь у поле, чи в гай, виберемо гарне місце й відпочи­ваємо. Кость лягає горілиць, підкладає руки під голову, задивляється в небо й починає говорити. Слово по слову пливе з його уст і складається у віршовані образи, а ми сидимо мовчки й пильно, слідкуємо в думках за барвисти­ми візерунками, що їх малює Кость.

Як не дивно, але Олекса глибоко, розумів поезію, хоч інколи своїми влучними зауваженнями псував Костеві по­етичний настрій і примушував нас обох сердечно сміяти­ся.

Згадую, як одного, разу, коли ми сиділи над річкою, Кость почав імпровізувати:

"Ріка нап'яла плеса срібний шовк..."

— От, там напевне добре рибу ловити! — перебив жи­во Олекса.

— Чому рибу? — здивовано спитав Кость, підвівши голову.

— А бо так^; "Ріка нап'яла плеса срібний шовк..." Чо­му "нап'яла"? Бо десь нижче є гребля, тому й нап'яла. Я так от і бачу, — продовжував Олекса, примруживши очі, — глибока, тиха вода з плесом, як срібний шовк... А в та­кій воді завжди є багато риби... Ну, а. далі?

— А далі — беріть вудку й ідіть піймайте окуня! — сердито сказав Кость і відвернувся.

— Він розсердився за рибу, чи за. греблю? — спитав мене вголос Олекса таким простодушним тоном, що і я, і Кость засміялися.

— І, до речі, — продовжував Олекса, ні трохи не збентежений нашим сміхом, — наш поет колись казав, що йому треба дістати підшивку до плаща.

— Бодай би вас, Олексо, щука проковтнула! — ще більше розсміявся я. — Гарне мені "до речі"! Поезія, об­рази і — підшивка до плаща! Ха-ха-ха!

— Сам ви чудасій! — розсердився Олекса. — Якраз до речі: заговорили про шовк плеса, а я пригадав, що можна в одному місці купити п'ять метрів сірого шовку на підшивку.

Наш сміх при цих останніх словах перейшов у гоме­ричний регіт, так що нарешті Олекса не витримав і почав також реготати.

Пересміявшись, ми вже серйозно заговорили про під­шивку, яка дійсно конечно була потрібна Костеві, але про поезію в цей день не могло вже бути й мови.

Іншим разом ми зайшли за дванадцять кілометрів від міста до руїн великого замку, що його був свого часу смі­ливим наскоком здобув і зруйнував полковник Богун.

Місце було гарне й романтичне. Грубі мури розсипа­лися вже і вгрузли в землю, і тільки одинокий ріг старо­винної твердині ще тримався, почорнілий і сточений ча­сом. Через прорізи колишніх бійниць та через діри, що полишалися від спалених сволоків, поперелазили гнучкі парості дикого хмелю, а довкола по руїнах густо поросли бур'яни й польові квіти: лобода, пирій, полин, Петрів ба­тіг, волошки й сокирки. За зовнішньою стіною уцілілого рогу росла стара, розлога липа, що стояла тепер у повнім цвіту, оповита п'янким ароматом і мельодійним однотон­ним гудінням бджіл.

— Сядемо під липою, — сказав Олекса.

— Ні, — заперечив Кость, — залізьмо в хміль, так щоб нас не було видно. Уявимо собі, що ми — оборонці замку. Це нагадуватиме наші дитячі літа.

Ми послухали Костевої ради, позалазили в густі за­рослі хмелю й мовчки любувалися мальовничістю історич­ної місцевости

З півночі до руїн підступав старий дубовий ліс, на сході, причаївшись за опуклими хребтами зелених горбів, виблискувала до сонця ріка, а на заході простягнулися ген аж до села колосисто-шумливі смуги ланів.

— Гарне місце, правда? — спитав Кость. — Коли б тільки можна — я б розіп'яв отут собі якесь шатро і меш­кав би в ньому ціле літо.

Я і Олекса погодились, що місце справді варте того і що в цих руїнах напевне живуть музи.

Кость сказав ще кілька слів про Богуна, про перекази, зв'язані з його наскоком на цей замок, а тоді, як звичай­но, вмостився зручніше й почав компонувати вірша. Го­ворив замріяно, поволі підбираючи слова, ніби відчитував затертий і невиразний текст:

"Не раз п'янять мене старих віків меди криваві.

Пробуджуючи сонну душу. І тоді —

Несусь на крилах мрій назустріч давній славі"...

— "І шепчу вірш, сховавшись в лободі", — випалив несподівано Олекса, використавши Костеву зупинку.

У першій секунді я оторопів, але потім мене пірвав такий нестримний сміх, що і ліс, і горби, і липа, і коло­систі лави заскакали й закрутилися в моїх очах.

— Маєте! — зміг лишень промовити я. — Ще одна "муза"!

Однак, глянувши на Костя, я відразу перестав смія­тися. Він сидів сконфужений і почервонілий з досади і, хоч старався вдати веселого., видимо, був дуже ображе­ний.

— Олексо, — сказав я, — стараючись жартівливим то­ном зм'якшити цю витівку, — вам треба намняти вуха! Я саме тільки приготувався слухати, а ви перебили. Продов­жуй, Костю, ти так гарно, почав...

— "Гарно"! — перекривив мене Олекса. — Чому ж "гарно"?

— Вам не сподобалося?

— Ні. Отак, знаєте, якась розмазана фальш.

— Яка фальш? Чому розмазана?

— Бо так: сидить чоловік у бур'яні і м-р-і-є!.. Під ним сміття, а він уявляє собі, що. то "крила мрій" і що він ле­тить на них назустріч славі. К чорту такі мрії!

— Олексо, Олексо! — жартівливо, пригрозив я паль­цем. — Замовчіть, бо я також можу оповісти про одного чоловіка, що лазить, як сновида, місячними ночами, слу­хає соловейків і м-р-і-є...

— Ц-ц-ц!.. — потер руки Олекса. — То зовсім інше! Є речі, про які можна мріяти, а є такі речі...

— ... про які влада думати забороняє! — іронічно за­кінчив Кость.

— Що влада?! — з жаром заговорив Олекса. — Вла­да — єрунда! Є речі, про які не мріється, а робиться з них мету — і кінець!

— І ви вже зробили? — знову іронічно спитав Кость.

— Так!

— І які з того практичні висліди?

— Малі, але більші, як ваші. Я вмію стріляти, а ви не вмієте; я вмію тримати сокиру в руках і орудувати нею, а ви — ні; я вмію їздити на коні, на авті, на тракторі, і з танком також дам собі раду, а ви — ні. Ви тільки те й умі­єте, що їздити "на крилах мрій"!

— Олексо, — сказав я, — всяке уміння нічого не вар­те, коли воно не зігріте величчю мети. Пригадайте, що "па початку було слово". Шевченко...

— Так, — схопився Олекса. — Шевченко, вже сказав слово, яке було потрібне на початку! І тепер уже запізно "вибирати національність", чи там "їздити на крилах мрій"! Слово вже сказано, чудасії! Багато всяких слів ска­зано! Тепер треба лишень діяти!

— Що ж саме діяти?

— Ну, хоч би, от, ходити зі мною зайців стріляти. А, як хочете, я вас обох навчу орудувати сокирою, як збро­єю, дам вам теоретичні лекції про будову танка й авта. Це придасться колись, коли треба буде з "крил мрій" зліз­ти на коня, або на власну "одинадцяту"... А, як не хоче­те, то складайте, поете, вірша про бджіл. Чуєте, як гу­дуть?

— Вам би все тільки про бджоли, пасічна ви душа! — сказав трохи зм'якшений Кость. — По-вашому, завдання поезії — тільки бджоли, квіти, біленькі хатки і взагалі — сама краса.

— Ц-ц-ц!.. — засміявся Олекса. — Це — далеко корис­ніше, як якісь там "крила мрій". Коли ви говорите про бджоли і про квіти — то в мене в серці діється чорт зна що! Я б отак, знаєте, за кожну бджолу, за кожну квітку... Та що там за квітку — я б за кропиву з-під власного пар­кана життя віддав! Я тоді відчуваю, що та бджілка і та квітка — мої! Я, коли б був поетом, то так би співав, що кожний умів би відрізнити свою бджолу по звуку від чу­жої. Вам смішно? А мені — ні! Я б з кожної грудки болота під ногами зумів зробити національні святощі, такі свя­тощі, що кожний радо вмер би за них! Розумієте? От! Ну, досить уже! Ах, як ця липа пахне! Співайте, поете, про бджіл і липу... .

Олекса, сів і прикипів поглядом до Костя. Кость зно­ву ліг і, подумавши, трохи, почав:

"Співають бджоли гимн пахучим липам

І рясно вкрили квіття їх дрібне.

Літає долом джміль з басистим рипом

І добре зробить, як Олексу втне"...

Я думав, що Олекса розсміється, але він, навпаки, сер­дито зморщив чоло і з докором сказав:

— Ну, і навіщо ви так?

— Що?

— Зіпсували такого гарного вірша? Ех, також пар­тач з вас! Поет, поет, а сам не розуміє, що в поезії гарне... "Співають бджоли гимн пахучим липам"... Це — гарно. Це — дуже гарно! А долом джміль "бж-ж-ж!" Рипить ба­сом, правильно! Бджоли — альтами, а джміль — басом, басом! Ц-ц-ц!.. Ви були на концерті бандуристів?..

***

Узимку Олекса частенько вибирався на полювання і раз, або двічі на місяць улаштовував у моєму мешканні "бенкети": приносив, смаженого зайця, меду, яблук, і ми тоді сиділи далеко за північ, попиваючи чай та слухаючи поезій Костя.

Зайців смажила Олексі якась таємнича особа, що її наш чудасій, у відміну від "мамаші", називав "справж­ньою мамою", але нізащо не хотів сказати, хто вона. Ми вже були думали, що та "справжня мама" і є наречена Олекси, та потім Олекса проговорився, що він і нареченій носить також смажених зайців.

— Знаєте, я так, щоб моя прекрасна мамаша не знала, — то відразу з полювання йду до справжньої мами. Один раз — заєць для нареченої, другий раз — для нас, а третій раз — справжній мамі за роботу. Ц-ц-ц!..

— А для дому?

— А, для дому — своїм порядком. Дала б мені моя прекрасна мамаша, коли б я з полювання вернувся з по­рожніми руками! Зараз би.: "Альошка, порох дєнєґ стоїт? Дроб стоїт? Сапоґі стоят? І что ж ето ти, разбойнік, нас совсем разоріть хочеш?!"

Олекса зовсім не був актором, і по всьому було вид­но, що наслідує матір вкрай погано. Але від того вся сце­на видавалася ще комічнішою і примушувала нас регота­ти до сліз.

І от якось восени, коли Олекса був уже на останньому році студій, обидві таємниці розв'язалися. Вийшло так, що мені до зарізу треба було дістати помологічний атлас, а його не було ні в бібліотеках, ні в приватних руках зна­йомих мені фахівців. Мій директор написав до Києва і навіть до Москви, але звідти щось не дуже спішилися від­повідати, а в мене тим часом зупинилася одна термі­нова робота.

З цим клопотом я звірився Олексі, а він на другий день прийшов і заявив:

— Слухайте, ви, вчений ботаніку, я вам знайшов ат­лас.

— Та що ви?! — аж сплеснув я руками.