Лукавий перелесник…"
Беньовський, худий, з високо підголеним волоссям, підвівся назустріч господарю, Брюховецький сів для годиться до столу, але їсти вже не міг, потроху цідив квас і слухав посла.
— Ой, яке нещастя впало на голови українців, матка боска! — примовляв Беньовський, прибираючи смутного вигляду. — Такий чоловік покинув сей світ!
Брюховецький вже протверезів і, примруживши очі, спостерігав посла. Бреше, не може приховати своєї радості. Ненавидів Хмеля, як і всі вони. Скільки разів умовляв Хмельницького повернутися під королівську руку — і все даремно.
— Тільки прочув про це нещастя, покинув усі свої справи і поспішив до Чигирина. Пан генеральний писар на місці?
— Так, удома.
— І коли збирається козацька рада?
— Про це нам, слугам, невідомо.
— Пан Брюховецький трохи кокетує. Пан Брюховецький довірений чоловік у домі Хмельницьких. Сам гетьман повіряв йому свої таємниці, чи не так?
— Помиляєтесь, пане посол, я був лише джурою старого гетьмана, — набивав собі ціну Брюховецький, та, щоб не відохотити гостя, додав: — Хоча, правда вашої милості, все господарство Хмельницьких на моїх плечах.
— Прошу пана, вся Волинь і Поділля жалкують за славним гетьманом — від шляхтича до хлопа. Я щойно звідти, і кому, як не мені, волинському шляхтичу, писареві цілого воєводства, знати про настрої родовитих і посполитих.
— Вибачайте за цікавість, пан у своїх потребах прибув до Чигирина чи з місією від ясновельможного круля?
— Трохи того, трохи другого… — ухильно відказав Беньовський. — Хмельницький провчив Польщу, і тепер Жеч Посполита згодиться мати Україну за рівну собі. Аби тільки нам усім, полякам і українцям, бути в спілці. Наша спільна мета, і моя, і пана Брюховецького, сподіваюся, — повернути тілові багатостраждальної Жечі Посполитої цю дорогоцінну частину, котрої відокремлення було джерелом усіх нещасть, які впали по тому на голову нашої Корони. Тільки тоді, як Україна повернеться в лоно матки своєї…
— Мачухи… — не стримався Брюховецький.
— Матки! Кревної! Поляки вже зрозуміли, що тільки цілковита згода, поважання інтересів України, Литви, Білорусії, офірування власних примх заради їхнього блага — ось що утримає Корону в цьому бурхливому світі, де кожен — як лев і змій разом узяті.
Беньовський перевів дух, кинув у рота наперчений шматок м'яса, сьорбнув медовухи. Синювате, підголене чоло заросилося дрібним потом.
— Пани козаки, пане Брюховецький, ще не знають, чого варті москалі та їхній цар… — стишив голос посол. — То темні і важкі люди, ніякого лоску, жодного пошанування до чужих звичаїв. Цар звелить панам козакам носити московські тулупи й чорні чоботи, змащені вонючим дьогтем. Старовинні звичаї козацькі, такі близькі і зрозумілі полякам, — Беньовський закотив під лоба очі, — понищить упень, а панів козаків і за людей не матиме, гонорове слово шляхтича! Понасилає своїх попів і митрополита, а вашого забере в Московщину. Зачекайте, той государ панам козакам ще язики повідтинає, аби вони не говорили, й очі повиколює, аби не дивилися. Усе товариство славне козацьке переселить за Біле озеро, а Україну запосяде своїми московськими хлопами. Поки не пізно, панам козакам треба вертати до Польщі!
"Може, комусь і страшно, тільки не мені", — подумав Брюховецький.
— Пан посол чогось бажає від покірного слуги?
Беньовський невдоволено смикнув носиком, що його перепинено, і закінчив свою думку:
— Цар тримає під своєю рукою Військо Запорозьке і пільгує йому, поки нас, поляків, кров'ю козацькою завоює. А по тому вижене все козацтво геть з України!
— Все в руках божих! — перехрестився Брюховецький. — Але пан посол щось хоче мені сказати.
І тільки тепер Станіслав Беньовський уважно глянув на Брюховецького. О, це не простак, його язиком не проймеш! Дивиться спокійно, обличчя незворушне.
— Так. Проситиму мого нового приятеля навертати козаків до Польщі і ясновельможного отця нашого Яка Казимира.
— Чому пан посол крулівський обрав саме Івана Брюховецького задля цієї мети? Хто я і що можу?
— Пан Брюховецький знову кокетує. Пап хитрун… — грайливо насварився пальчиком. — До пана гетьманського пахолка зверталися не лише рядові козаки, а й дехто зі старшини, коли треба було просити щось у Богдана Хмельницького. Станіслав Беньовський не перший день у Чигирині, він усе бачить і знає. Пан Брюховецький радив прохачам, як і коли ліпше підійти до мінливого гетьмана, і мав з цього користь. Чи не так?
Брюховецький загадково посміхнувся. Тоді Беньовський витяг з поясного мішечка гаманець і кинув на стіл.
— Тут трохи золота. Пан Брюховецький матиме добрий зиск, якщо приятелюватиме із Станіславом Казимиром Беньовським…
Брюховецький дивився на гаманець оцінюючи. Не такий дурний Іван Брюховецький, щоб навертати козацтво назад — до Корони. Але й псувати стосунки з королівським послом не слід. Хтозна, як повернеться його фортувина…
Він перепросив посла і пішов перевірити, чи всі сплять. У сусідній кімнаті висвистував носом зморений дорогою слуга Беньовського. Жінка і діти теж давно вклалися на другій половині. Вийшов надвір, подивився з ганку на вікна. Щільно причинені віконниці не пропускали і смужки світла. Ніхто не побачить і не почує, якщо він візьме ті гроші. І посол не виставлятиме рахунку, бо свідків катма.
Беньовський чекав на нього.
— Хочете великої послуги за малі гроші, пане после, — Брюховецький моргнув на гаманець.
— О! Розумєм пана, розумєм. Треба ж якогось козака і підмогоричити! Все розумєм чудово.
І кинув на стіл ще один гаман — більшенький.
— Не обіцяю панові послу, але спробую. Ви знаєте козацтво — народ примхливий, свавільний…
— Так, так, гарантій від вас не беру. Сподіваюся на рицарське слово пана Брюховецького. Прошу рано провести мене до пана генерального писаря.
Коли Станіслав Беньовський, посол польського короля Яна Казимира, вклався на широкому ліжкові і потонув у м'якій пуховій перині, постеленій завбачливою господинею, то ще довго не міг заснути, збуджений розмовою. А проїхав посол за сьогодні чи не сотню верст.
Треба спершу приголубити козаків, пообіцяти їм, чого самі хочуть. А потім, коли вони будуть з нами, комісари Жечі Посполитої потроху, поступово перероблять все на старий лад… Автономія України, хай навіть князівства в межах Корони, існуватиме недовго. Теперішні козаки погинуть у боях, вимруть, а їхні нащадки вже так затято не обстоюватимуть своєї волі.
А що у Війська Запорозького немає іншого виходу, як бути під чиєюсь моцною рукою, видно навіть йому, спостерігачу збоку. Щось не так робив старий Хмельницький останні два роки, поки Польща змагалася зі Швецією, а Туреччина готувалася до війни з цісарем. Трохи продрімав гетьман чи просто постарів, знемігся у тій кровопролитній шестирічній борні з Польщею.
Подібне до Хмельниччини сталося в Англії. Беньовському привозили французьку "Gazette de France" і там докладно описували хід громадянської війни на островах Альбіону, усі заходи і вердикти протектора Англії Олівера Кромвеля. Все це подавалося в густих фарбах, з прокльонами і погрозами, але крізь ненависть католиків до молодої протестантської республіки можна було роздивитися зерно істини. А що робилося на гетьманській Україні і в самого Хмельницького, він часом бачив сам, а більшість новин отримував з рук чигиринського шинкаря Оверка, коли приїздив сюди з королівською місією. Ні, Беньовський нічого не випитував у Оверка, він просто щедро платив за вечері і найкращу кімнату в шинку, любив побалакати з господарем, і того підкупала увага такої людини, як Беньовський, він розповідав йому все про події в гетьманській столиці і в домі Хмельницького. Оверко був один з небагатьох євреїв, хто вихрестився, вижив і тепер як міг годив козакам.
Станіслав Казимир Беньовський, хоч і не великий державний політик, всього-на-всього писар його королівської милості воєводства Волинського, проте може порівняти цих двох вельми цікавих і, треба віддати їм належне, видатних людей — Хмельницького і Кромвеля.
Багато схожого в їхніх долях.
Хмельницький починав сотником реєстрового козацького крулівського війська, Кромвель — ротмістром кавалерійського ескадрону. Обидва підняли посполитих проти можновладців світу (хай простить Беньовському матка боска ці думки!) і домоглися свого. В обох релігійні мотиви стояли не на останньому місці, і той і другий воювали проти католицизму, і прапори православ'я і протестантизму взяли гору над папським (та не почують чиїсь вуха цих слів з вуст Станіслава Беньовського!).
Обох поважав, боявся і любив їхній народ, особливо Хмельницького. На Кромвеля в Англії чинили замахи, кілька разів той був на волосині від смерті — од руки своїх земляків. На Україні ж Хмельницький був як бог — недоторканною особою, його слово і універсали були наче заповіді Христові.
Проте керували вони державами і воювали по-різному.
Кромвель покладався лише на власні сили, не користувався послугами найманців. В одному з боїв дев'ятитисячне військо Кромвеля розбило двадцятичотирьохтисячне військо англійського короля! Хмельницький без допомоги кримського хана, а пізніше царського війська чи шведів не починав бойових дій проти Польщі. А міг за ці роки утворити двохсоттисячну армію козацьку! Кромвель мав лише рік перемир'я з королем і використав той рік для організації регулярної платної армії, яка стала непереможною. Щоб утримувати її, Кромвель змушений був узаконити і збільшити державні податки і ввести мито на внутрішні товари. Зате ж армія завжди була при ньому і першої-ліпшої години могла виступити. Козацька армія розпускалася на зиму, і в мирний час козаки здебільшого жили власним промислом. Хмельницький мав два роки спокійного життя — ці останні роки перед смертю. Використав він їх на створення козацької і посполитої платної армії, яка б щодня стояла на сторожі кресів України? Ні, за винятком сердюцького полку. А можливості мав на це. Якщо зважити на багатства земель українських, Хмельницький міг дозволити собі найбільшу оплачувану армію в Європі. І тоді б Беньовському тут не було чого робити. Та старий гетьман два роки спочивав… Хмельницький ще за життя намагався зробити незрілого сина спадкоємцем гетьманської булави, замість знайти достойного мужа серед козацьких полководців.