Гнів упереміж із панікою захопили її всю цілком.
Тільки натрапивши на переляканих дітей, вона отямилася від нападу гніву. Кілька секунд стояла, дивлячись на хлопчиків і намагаючись прийти до свідомості. Затим кинулася до них, привернула до себе й заголосила:
– Бідолашні ви мої сиротинки! Забрали вашого татка до в'язниці! Позбавили вас годувальника! Сволоти! Як же нам жити тепер?! Ой, горе гірке! Як же бути?! Що робити?! Ой ви мої бідолахи!
Спочатку жінка стояла біля дітей, притиснувши їхні голови до свого тіла та плачучи. Потім опустилася на коліна, і вже хлопчаки обіймали й цілували її. При цьому Коля хлюпав носом, а засмучений Петрик гладив маму по голові. Намагаючись якось підтримати кохану людину, він від щирого серця запевнив:
– Все владнається, мамо. Не плач. Тата скоро відпустять. А поки ми тобі допомагатимемо, будемо робити все, що ти скажеш. Ось зараз давай нам роботу – і ми з Колею все виконаємо! Правда, Колю?
– Правда, – підтвердив брат.
– Ось бачиш! Разом із Колею ми багато можемо! Давай нам завдання прямо зараз, і ми зробимо все, що ти скажеш!
Ласки та слова сина повернули Марію до реальності. Втім вал негативних емоцій заблокував більшу частину інформації, яка щойно надійшла. Замість раціональних думок у голові все повторювалася й вертілася остання Петіна фраза: "Давай нам завдання прямо зараз, і ми зробимо все, що ти скажеш!"
"Потрібно дати хлопцям завдання! – у виснаженому мозку жінки оформився нарешті алгоритм дій. – Але яке завдання?.. Я ж зовсім недавно щось хотіла зробити! Ба, навіть ішла кудись, аби виконати задумане. Щось важливе… Ага! Ось! Потрібно позбутися небезпеки, котра нависла над усією родиною. Однак від якої небезпеки слід позбавитися? Від того, через що заарештували Даню!"
Нарешті вона згадала й кинулася геть із кімнати, проте незабаром повернулася з невеликим глечиком у руках.
– Петрику! Ось тобі перше і найголовніше завдання, яке врятує нас усіх, – рішуче сказала Марія.
Вона знаходилася в стані афекту, але хлопчики й Ірина прийняли її твердий тон за ознаку повернення до нормального психологічного самопочуття.
– Візьми цей глечик та піди викинь із нього всі монети в туалет! – відчеканила Марія інструкцію для сина. – Іди й виконай моє завдання негайно, як і обіцяв!
Петя слухняно взяв глечик, і не гаючись, пішов виконувати доручення. По дорозі він заглянув усередину ємності та побачив там жовтенькі монети, що займали близько чверті об'єму. За хвилину царські золоті червонці опинилися у вигрібній ямі.
– Мамочко, я зробив усе, як ти сказала: викинув усі монети в туалет, – прозвітував син.
– Молодець, – похвалила Марія.
Тільки після цієї звістки паніка, що довго утримувала жінку в своїх кайданах, стала в дійсності її відпускати. Організм потихеньку повертався до нормального стану. А зраділі від цього діти всіляко намагалися підтримати матір, приділити їй більше уваги та ласки.
Цього разу сім'я Шаблів, хоч і не без втрат, все ж таки витримала ще один нищівний удар. Через два місяці Данила випустили "за відсутністю складу злочину". Але золоті червонці, які могли б стати в нагоді у недалекому майбутньому, залишилися назавжди похованими на дні вигрібної ями.
Вибір табірної професії
1941 рік, листопад. Тавдинський приймальник-розподільник.
Тавдинський приймальник-розподільник жив своїм звичним, відточеним роками інтенсивної роботи, життям. Війна лише трохи прискорила оборот прибуваючого та вибуваючого контингентів, залишивши без змін основні принципи функціонування цього закладу.
– Громадяни ув'язнені! – звернувся лейтенант держбезпеки Венедиктов, який відав кадровим забезпеченням Севураллагу, до змучених людей, що вишикувалися на площі. – Наразі нам належить з'ясувати ваші професійні навички. Я називатиму прізвища за списком, а ви повинні вийти на два кроки вперед і голосно повідомити свою основну спеціальність. Далі вам буде вказано, до кого з наших експертів ви маєте направитися для оцінки рівня вашої кваліфікації.
Слабкий гомін пробіг по натовпу. Хтось зітхав із полегшенням, інші – засмучувалися, передбачаючи погане для себе продовження.
Бувалі зеки, ті, що мотали не перший строк, під час тривалої подорожі та перебування в камерах попереднього ув'язнення багато розповідали про роботу й побут у таборах. З їхніх описів Петро збагнув, що більш-менш терпимі умови праці мають кваліфіковані фахівці, котрі володіють ходовою для табору професією – будівельника, слюсаря, столяра, медика.
Він вагався, яку професію назвати. Звичайно, можна було сказати правду, зізнатися, що він учитель, а далі – будь що буде. Принаймні у такому випадку, в разі звірки з документами, його не викриють на брехні та не покарають за спотворення своєї спеціальності.
Але в той же час така лінія поведінки могла загрожувати великими ускладненнями. Головний мінус – незатребуваність його професії. І справді, кому потрібен у таборі вчитель української мови й літератури?! Звісно ж, нікому. А значить – відправлять на загальні, некваліфіковані роботи, найважчі та найбільш невдячні.
Разом з тим, він не володіє іншими професіями. І якщо назвати якийсь затребуваний рід занять, то як при цьому пройти перевірку на відповідність спеціальності, про що тільки-но прямо сказав НКВС-івець?
Перебуваючи в розгубленості та не знаючи, як правильно вчинити, Петя переключився на перекличку, яка тим часом ішла своєю чергою.
– Криков! – оголосив лейтенант держбезпеки чергове прізвище й почав крутити головою, вишукуючи в натовпі названого зека.
– Я! – сусід Петра по вагону, дядя Льоня, як його прозвали побратими по нещастю, вийшов зі строю. – Столяр-червонодеревець! – голосно повідомив він свою професію і завмер на місці в очікуванні подальших розпоряджень.
– У групу Коробова, крайню справа, – скомандував Венедиктов, додатково вказуючи рукою, куди треба йти. – Куликов! – назвав він прізвище наступного за списком ув'язненого...
– Я! Вчитель! – почувся голос чоловіка, що вибрався з шеренги.
– Стати назад у стрій, – скомандував кадровик.
Тим часом Криков повільно поплентався до невеликої купки народу, очолюваної середніх років чоловіком у добротному комбінезоні, де-не-де припорошеному тирсою. В цій групці Петя з подивом помітив ще одного співвагонника, колишнього майора Червоної Армії, артилериста Микиту Іваневича.
– А це ідея! – раптом стрепенувся хлопець. – Якщо вже Іваневич пішов у столяри, то мені сам Бог велів. Я, принаймні, тримав у руках молоток, пилку й сокиру, допомагав батькові та дядькам у будівництві хат і сараїв, на відміну від цього потомственого офіцера. Та й дядя Льоня, у випадку чого, може щось підказати.
...
– Філіппов! – продовжував вигукувати прізвища лейтенант держбезпеки.
– Я! Слюсар! – ще не вийшовши з шеренги, збрехав черговий охочий долучитися до працівників кваліфікованої праці.
"Історик, а туди ж; поспішає назватися слюсарем, ніби від цього одразу ж навчиться володіти напилком, – про себе зазначив Петро. – Але, мабуть, цей ветеран таборів знає, що робить", – підсумував хлопець і прийняв остаточне рішення.
...
– Шабля! – нарешті у Венедиктова дійшла черга оголосити й прізвище Петра, котре заблукало в кінці алфавітного списку.
– Я! – впевнено гаркнув хлопець, не поспішаючи пробрався вперед, а потім байдуже, проте голосно промовив: – Столяр.
– До Коробова, у крайню групу праворуч, – вже без ентузіазму скомандував втомлений кричати НКВС-івець, лише злегка повівши очима в бік потенційних майстрів пилки та рубанка, які скупчилися навколо свого патрона.
Петро пройшов у зазначеному напрямку, по дорозі розглядаючи людину, від якої залежатиме його подальша доля. Це був кремезний широкоплечий чоловік років сорока з пекучо-чорною розкішною шевелюрою, лише злегка припорошеною окремими сивими волосинками, котрі то тут, то там несміливо пробивалися назовні.
Після Петі в списку числилося не більше десяти людей, тому незабаром процес розподілу за спеціальностями закінчився.
– А тепер кожна група йде зі своїм майстром і виконує його завдання, за яким ми й судитимемо про рівень кваліфікації, – підсумував Венедиктов.
Люди заворушилися, загули.
– Всі, хто залишився в строю, переходять у розпорядження сержанта Медведєва та йдуть на розвантаження вагонів! – продовжив організатор заходу, опісля відвернувся, розстебнув верхній ґудзик сорочки і з полегшенням зітхнув.
"Ну, хоча б одну пільгу я собі цим обманом вимудрував, – пожартував про себе Петро: – Принаймні сьогодні у мене буде робота легша, ніж розвантажування вагонів".
Голова комнезаму в школі
1933 рік, лютий. Томаківка.
Наближався до свого завершення останній, п'ятий урок. "Політзаняття" – так він називався. При цьому вважався для школярів дисципліною обов'язковою та був покликаний виховувати у підростаючого покоління політичну грамотність і свідомість.
Чесно кажучи, це один з небагатьох уроків, який Петі здавався нудним. Утім висловлювати свою думку про предмет було не прийнято, і хлопчина терпів. Зрештою, правила на те і є правила, щоб їх дотримуватися.
– Комуністична партія, уряд та особисто наш дорогий вождь товариш Сталін піклуються про наше з вами благополуччя! – із виразом розповідала класна керівниця Світлана Опанасівна. – Слідуючи заповітам великого Леніна, вони ведуть нас до світлого майбутнього, непримиренно борючись із ворогами народу – куркулями, одноосібниками, саботажниками, контрреволюціонерами та іншими антирадянськими елементами!
Вчителька зирнула на годинник, на двері, потім знизала плечима і глибоко зітхнула.
– Партія сподівається, що ви будете високо тримати прапор марксизму-ленінізму та пролетарського інтернаціоналізму! А отже – будете активно допомагати старшим товаришам вести нещадну класову боротьбу! – продовжила вона і знову подивилася на двері, нібито чекаючи чийогось приходу.
Петя нетерпляче вовтузився на сидінні першої парти, раз у раз нервово поглядаючи у вікно. Його друзі з молодших класів гралися в сніжки на спортивному майданчику, і хлопчині страшенно хотілося до них приєднатися. Проте підліток відчував, що кінець занять близький, а тому взяв себе в руки та продовжив старанно досиджувати належний час.
Педагогиня окинула клас рішучим поглядом і вже було відкрила рот, щоб продовжити свою тираду, однак у цей час пролунав різкий стук.