Найліпша подруга, Лідія Гермогенівна, надзвичайно тим стурбована, одразу ж почала допит.
– Розумієш, – почала свою розповідь Вікторія Петрівна, – захотілося мені вчора ввечері раніше лягти та як слід відіспатися, тож випила я свою звичну дозу "Барбовалу" і завалилася о дев'ятій в ліжко; пам'ятаю, так міцно заснула, немов під землю провалилася. Прокинулась серед ночі, бо в роті пересохло. Вирішила піти на кухню, випити води. Агнесиного взуття на звичному місці не було. Ну, думаю, загуляла моя дівка. І так мені стало себе жаль, що мені лише сорок два, а я вже вісім років після розлучення без мужчини...
Підходжу до кухні, вмикаю світло і думаю: ех, оце б мені зараз якого-небудь молодого, гарячого, хоч на одну-однісіньку ніч! Відчиняю на кухню двері, заходжу, а тут з-за холодильника як вистрибне молодий, гарячий, у чому мати народила, і все при ньому, та як хитне стегнами, та як затягне на англійській!...
Віриш, ледь інфаркт не стався. Добре, що "Барбовал" ще діяв. Пам'ятаю лише, що думка майнула: "Нічого собі – матеріалізація! Так швидко?! Чи це я вже божеволію?!!" А він як кинеться вперед! Я ж думала – на мене, коли ні – притьмом в коридор вилетів, а звідти вереск котячий. "Нечиста сила! – думаю, та як запищу! – аж у самої вуха заклало. А в вітальні гуркіт, брязкіт – ну, думаю, капець мені – і квартиру порішить!..
Лідія Гермогенівна слухала розкривши рота і відчувалося, що була вона на сьомому небі від щастя – скільки жінці того щастя треба, особливо – самотній. У самому кінці розповіді вона обережно запитала свою подругу:
– Що ж ти після цього всього Агнесі сказала?
– А що ти їй скажеш? Вони тепер розумні стали... Сказала: не знаю, що він за людина, але судячи по тому, що я бачила, онуки в мене будуть!
Життя – не мед.
Пересмішник Сашко, влаштувавшись на роботу в київську СТО, швидко здобув серед нових колег авторитет гумориста. То клієнта "підколе", та так витончено, що тому начебто й ображатися нізащо, а хлопці потім цілий день сміхом давляться, згадуючи; то вайлуватого Вітька, з котрим найбільше подружився, розіграє, "як по нотах" – навіть строгий Гнатович, майстер їхній, у вуса посміхається. Що тут скажеш – талант у хлопця від Бога: людей смішити.
Якось спекотного липневого дня у заасфальтований двір їхньої, середньої руки, СТО вкотив... розкішний "Bentley"-кабріолет блідо-рожевого, з перламутром, кольору, на капоті – сердечко із стразів Swarovsky і з них же –розсип, мов діамантовий пил, по дверцятах.
Мов би хтось чарівною паличкою махнув – СТО від подиву завмерла, усе стихло, а коли ще з авто випурхнула й гламурна цяця – то хлопці, немов ошурки до магніту, усі, як один потягнулися у двір. Ще б пак – шоколадна "Барбі", дев'яносто-шістдесят-дев'яносто, ноги від шиї, на ній, з огляду на спеку, лише білосніжний топ з відкритими плечима і такі ж шортики: нижче нікуди і коротше нікуди, а біляве, досить довге волосся, заплетене разом із різнобарвними стрічками щонайменше у тридцять кісок-дредів, мальовничою копичкою облаштувалося на голові і феєричним фонтаном спадало на плечі – всі роти пороззявляли і стояли, немов бовдури...
Задоволена ефектом, "цяця" зняла чорні, як ніч, окуляри і з легенькою посмішкою богині краси мовила:
– Хлопчики, мені на отому світлофорі один мужик сказав, що ліве заднє колесо потрібно підкачати. Ви у змозі це зробити? – з натяком на колективний ступор спитала білявка.
Єдиним, хто оговтався, був Сашко.
– Джастив мент! – проспівав він, демонструючи своє віддалене знайомство з англійською мовою і вже через хвилину, тягнучи від компресора шланг із пістолетом, нахабно втупився у плаский спокусливий животик богині.
– Як у Вас пупок красиво зав'язаний! – відпустив він "цяці" комплімент, від якого Гнатович аж пожух, очікуючи праведного гніву "Барбі".
Проте, попри побоювання майстра, Барбі не образилася, видно було, що Сашкове залицяння прийшлося їй до вподоби.
– Щойно з Кіпру? – нахабнів далі Сашко. – Як погода?
Він запитав це таким тоном, немовби тільки те й робив, що літав на той Кіпр.
– Із Сейшел – промурмотіла цяця. – Там завжди сонце.
А Сашка понесло, як свого часу Остапа Бендера. Прилаштовуючи інструмент, він, ніби мимохіть, зронив:
– Ми тут нову послугу запровадили – підкачка з ароматом... Вам що більше подобається: лимон? Манго? Апельсин?
Гнатович, опинившись поряд, непомітно пхнув Сашка ногою, мовляв, ти що, зовсім з глузду з'їхав? Не нахабній! Але Сашко не звертав уже на майстра жодної уваги.
– А! Хочете, вгадаю – маракуйя! Так?
– Так! А звідки знаєш? – здивувалася цяця, певно, вже уявляючи, як буде випендрюватися перед подругами такою крутизною – ароматом тропіків у шинах свого кабріолета.
– То може всі чотири? – пропустив повз вуха її запитання Сашко.
– У мене з собою готівки мало... Скільки одне коштує? – почала турбуватися цяця.
– Десять "зелених", – зневажливо махнув рукою нахаба.
– Чудово! У мене ось півсотні, – вона протягнула Сашкові чужоземну банкноту з портретом президента Ґранта і звично махнула: – Здачі не потрібно.
Уже за кілька хвилин шоколадне янголятко запурхнуло у свій кабріолет, стрази на якому від гордощів за шини, заповнені божественним "ароматом маракуйї", сяяли потужніше, ніж діаманти, і помахавши на прощання ручкою:
– Хлопчики, пай-пай! – покотило у своїх справах далі.
Що тут почалося!
– Чувак, ну ти зух!
– Оце так розвів "чіксу"!
– Проп'ємо! – пролунала нарешті і чиясь конструктивна пропозиція.
– Не сьогодні! – запротестував Гнатович. – Я вас знаю, завтра працювати буде нікому! Не раніше п'ятниці, ясно?
– Я ще подумаю, – озвався і сам герой: – чи варто мені з такою "німотою" пити? – І про всяк випадок вніс до каси шістнадцять гривень, реальну таксу, аби бути незалежним від громадської думки.
Два дні він ходив на роботі гоголем.
А в четвер перед обідом на подвір'я в'їхало велике, чорне і страшне – "Hammer H2", зупинилося посеред СТО і з нього, немов із НЛО, вийшли спочатку два "сек'юрайті", а потім, з почуттям власної значущості і об'єкт їхньої охорони – лисий, мов коліно, жлоб у пісочного кольору літньому костюмі, віолетовій сорочці і краватці, що переливалася золотими блискітками.
На СТО стало тихо, немов перед грозою. У Сашка від лиховісного передчуття сперло в грудях.
– Хто старший? – поцікавився жлоб.
Улесливі доброхоти гукнули Гнатовича. Той притьмом прискочив зі своєї комірчини, стримано привітався. Лисий оцінююче глянув на нього і враз забув, що ця людина існує на світі.
– Хто позавчора блондинці на "Bentley Continental" колеса маракуйєю підкачував? – повернувшись направо, спокійно і неголосно звернувся лисий до персоналу СТО, що збившися в купку, стояв під стіною боксу.
Гнітюча тиша була йому у відповідь.
Раптом зліва від нього щось захирчало і лиса голова на бичачій шиї здивовано повернулася на дивний звук. То Гнатович, уявивши, що сек'юрайті зараз вихоплять свої "Узі" чи "Беретти" і викосять усіх до ноги, спробував вимовити щось задля їх спасіння, але з тієї його потуги нічого певного не вийшло.
Голова знову повернулася до натовпу.
– Ну?! У мене немає часу! – вже трохи роздратовано звернувся до натовпу жлоб: – Вдруге питаю – хто?!
Інстинкт самозбереження нарешті спрацював і колеги дружно виштовхали наперед Сашка, хоча той, із скромності, щосили цьому опирався.
– Ти? – Лисий явно втішався із Сашкового переляку.
– Ну ти реально круто розвів мою "вівцю", пацан! Я кому не розповім, другий день усі животи рвуть зі сміху! Тримай!
І витягнувши з кишені заздалегідь наготовлені сто "баксів", протягнув їх напівживому Сашкові. Той, уже попрощавшися до цього з життям, не одразу й допетрав що й до чого, але банкноту слухняно взяв.
Жлоб сів у чорне "НЛО" та й поїхав, а Сашко ще якийсь час стояв, мов знятий з хреста, і життя дуже повільно поверталося в його оболонку.
СТО чманіло. СТО не знаходило собі місця. СТО кричало, сміялося, плескало Сашка по спині і вже домовлялося влаштувати в суботу робочий день.
Коли нарешті Сашко повернувся з "того світу", першим, що від нього почули, було:
– Дулю вам усім з маком, а не могорич! Випхали під кулі! А якби ті жлоби мене вбили?!!
Запала Сашкові в душу та цяця зі своєю засмагою: живуть же люди! Відпочивають, де хочуть, на шикарних авто їздять... Захотілося і собі влаштувати "Сейшели", нехай і сурогатні, але хоч чимось схожі на справжні.
Півтораста баксів, що впали з неба і муляли уяву своїми прихованими можливостями, пережиті стрес та ейфорія вимагали якоїсь дії і до кінця робочого дня у Сашка вже був готовий план, котрим він і поділився по дорозі до метро зі своїм друзякою Вітьком, затятим туристом.
– Значить так: беремо завтра наших дівчат – і на Київське море! – безапеляційним тоном заявив Сашко. – Мої витрати, твої – авто і намети.
Заперечень у Вітька не було, та й з якого дива вони були б?
Наступного дня вони заледве дочекалися сімнадцятої години. В бак тридцятилітнього "Опель Кадета" було влито двадцять літрів палива, в "Поляні" Сашко придбав чотири пляшки горілки (і не якогось там "Первака", а – "Фінляндії", від котрої на ранок голова легка та ясна, мов хмаринка в небі); для дівчат взяли дві пляшки грузинського червоного "Ахашені" – потрібно ж було хоч трохи піднятися над звичним рівнем буденності. Закусками забили увесь багажник, навіть придбали на ринку вже готову для шашлика, замариновану і спеціями приправлену свинину – між іншим, із внутрішньої вирізки, а це, щоб ви знали, – ідеальний продукт, без жодного прожилочка чи там сухожилля!
На Оболоні підібрали своїх дівчат – і гайда! Сашко усю дорогу купався в славі. Ушосте, з усіма подробицями, переповідав історію Вітько, героєві співали дифирамби дівчата і виходило при цьому, що немає на Землі хлопця кращого, розумнішого, дотепнішого і щедрішого, аніж Сашко – хоч бери та й виходь негайно за нього заміж.
П'ятниця – особливий день: ледь не половина міста прагне дістатися природи – "відірватися". Тому вони довгенько шукали зручне місце, щоб можна було і скупатися з дівчатами і позасмагати, і сусідів було якомога менше. Через це "забурилися", як сказав Вітько, аж до Тетерева. Місцина була, умовно сказати, безлюдною, лише позаду, десь метрів за вісімсот, стояла чиясь пасіка, на котрій порався один старенький сивий дідок.
Усе йшло просто чудово: вода була майже теплою; дівчата здавалися майже такими ж красивими, як "цяця"; пісок, коли не звертати увагу на сміття від туристів, був майже чистим; зате справжній, не сурогатний шашлик дражнив неперевершеними ароматами, а горілка...