Зима минула й дали йому коника та дитячого лука з тулом і стрілами. Куди сотня його, туди й він. Кожен з дружинників чогось та й навчав сироту: хто вогонь у полі добувати, хто з лука стріляти чи за конем доглядати, а потім уже й ратний наук почався, тож про іграшки після смерті Доброніги він швидко забув. Та й не вабили вони майбутнього воя – дивився на однолітків своїх спогорда: нехай собі на лозині скачуть, холопські діти.
Коли Любодарові минуло дванадцять зим, помер старий князь і на чернігівському столі вокняжився його молодший брат Гліб, привівши з Білгорода власну дружину. Сотня, при котрій отрокував сирота Любодар, перейшла під руку Всеволодового старшого сина Михайла, що княжив тоді в Переяславі.
За сотню верст від города, за Сулою, починалось Половецьке поле, а скрізь по Сулі були переяславські сторожові застави. На одній з тих застав, поміж городами Лукомль та Воїнь і опинився невдовзі Любодар, що за якихось два чи три літа частих сутичок з половцями став справжнім воєм, не гіршим од старших побратимів, бо там, де поступався силою, брав спритністю, а юним завзяттям покривав нестачу мужнього досвіду. Зате на Калку прийшов уже вісімнадцятилітнім досвідченим дружинником, що добре знав і степ, і те, як зі степовиками слід воювати.
Прийшов зі своїм князем, а потрапив до стану київського – Мстислава Старого. Через князівську пиху кияни опинились в облозі й три дні запекло боронились в своєму стані від татар. Якби не шість проведених на заставі літ, нізащо не вижив би в тому пеклі Любодар. Та й після, коли зумів поночі вибратись з нього й опинився в степу без коня – також.
Хіба що третина дружини повернулась на Русь разом із пораненим Михайлом Всеволодичем. Але те не завадило йому, скориставшись розгубленістю й безладом, що охопили руські землі, одразу ж вокняжитись у славнім Чернігові, котрий після Калки лишився без князя. Тож Любодар, сам-один проникавши Половецьким полем два тижні, не одразу й дістався до княжої, на три чверті понищеної татарами, дружини, що давно стала йому сім'єю: навіть дорога з Переяслава до Чернігова не була безпечною через татів, що вмить розплодилися, зачувши про суцільне безвладдя.
Нічому не навчила Калка руських князів, ні-чо-му... Ті, що в живих лишилися й нові, котрі місця полеглих заступили, одним жили: як би його вокняжитися ще десь – хоча би на літо-два... Снували й снували від Тмутаракані й до Великого Новгорода, від галицької землі й до володимиро-суздальської князі й князьки зі своїми дружинами: хто з кількома сотнями, а дехто – з кількома лише десятками, одне маючи на умі: хоч щось урвати собі на прокорм. Надто вже багато рознесли вітри часу по Русі й прилеглих до неї землях Рюрикового варязького сімені. Так багато, що люду вже й несила була їх усих прогодувати. Чи не всі відчували, що має цьому настати колись кінець, бо ж вічно тривати таке не може.
Любодар, звикнувши на Посуллі боронити від половців руську землю, в дружині тепер уже чернігівського князя не знаходив собі місця. Чи не щоліта Михайло Всеволодович то від іншого князя відбивався, то сам ішов новгородський стіл собі добувати, або ближнім родичам помагати, наче й не напирали з полудня половці, наче татари наснились у страшнім сні, котрий минув і не вернеться. Уперше в житті звернув Любодар увагу на те, якими очима дивився на княжих дружинників простолюд – що в городах, що по весях: бачилась в них неприхована зневага й безсила лють. І... соромно якось ставало йому – вже не простому дружинникові, а сотнику.
Десь на шосте літо після Калки, коли Михайла Всеволодича вдруге прогнали з Великого Новгорода, Любодар не витримав, попросився в князя кудись на заставу, геть з дружини. Князь тоді не розгнівався, не закричав, тільки довго мовчки втупився своєму сотникові у вічі. Любодар погляду не відвів, бо зринули з пам'яті передсмертні материні слова, тож дивився, забувши про все на світі, гадаючи, хто перед ним: брат? Отець?
– Пощо так? – поцікавився нарешті Михайло Всеволодович: – Мій хліб тобі гіркий?
– Не за тим я одинадцять літ у твоїй дружині, княже, ратний наук приймав, щоб своїх, русичів, сікти.
Про важкий Любодарів, наче з каменю, норов знали всі. Тож нічого не відповів на те князь, розвернувся й пішов. А наступної седмиці покликав до себе Любодара та мовби нічого й не сталося, спокійно мовив:
– Шлю тебе до Хоробора, сотником. Жалівся мені посадник Жирослав, що половці все частіше за Семь[66] переходять, городища палять, людей в полон гонять. Так і волость мені тамтешню розтягнуть. Залога в Хороборі невелика, тож набери охочих десятків шість-сім, аби повною сотня була. Там край вотчини моєї, за Реттю[67] вже Мстислава Глібовича земля: теж оком косить, де б його урвати – пильнуй!
І вже десять літ минуло, як він у Хороборі. В княжій дружині бувши, жону собі не завів, а тут само якось вийшло – узяв посадникову дочку. За будь-кого Жирослав Мироніжич доцю свою, як лагідно кликав Христину, віддавати не збирався, а з родовитих, бояр чи посадників княжих, ніхто й не сватався. Дебелу Христину доля красою обділила, зате норовом вдалася смирною та доброю. Сотник же, про котрого Жирослав багато різного чув, видався йому мужем, гідним боярської дочки, твердим та непохитним, наче скеля – за таким не пропаде. Немало й те важило, що житимуть поряд, на його очах.
Христина ж не тільки доброю господинею виявилась, а ще й без міри терпеливою – наче ото сивий віл. З Любодара, котрий виріс при дружині, господар був ніякий, дарма, що й терем йому хороборські теслі серед дитинця новий поставили – на місці старого, і сім'єю обельних[68] холопів тесть наділив. Сотник у своїй господі лише ночував, та й то не завжди, бо часто виходив зі своїми дозорцями в поле, господарство його не цікавило й Христина мусила сама всьому давати раду. А втім за останніх вісім літ ніколи мужеві своєму тим не дорікнула й терпляче тягла на собі господарський віз клопотів по хазяйству.
Посадник, був би на місці Любодара хтось інший, неодмінно б зятеві вказав, і не раз, на таке неподобство, а тут мовчав – побоювався сам, коли чесно, крутого норовом сотника. А раптом той дійсно син самого... І сюди присланий Михайлом Всеволодовичем, аби... Доки не було Любодара, лише три десятки княжої застави мав боярин під своєю рукою, та ще два – своїх власних холопів. Сотник же з Чернігова більше шести привів і першим ділом ті три десятки під свою руку перебрав. З боярином радився мало, мовчун такий, що коли й слід, так слова з нього кліщами треба тягти. Хоча і в посадничі справи не ліз – що ні, то ні. Одним словом, притерлися якось між собою княжі мужі, ну, то вже й добре.
– Завтра зранку дасте по два вої в дальні дозори, – темний, мов хмара, Любодар сидів за столом сотенної стравниці. Підборіддям сперся на шуйцю, десницю впечатав у стіл і спідлоба, з-під побитої ранньою сивиною гриви зиркав на десятників, що уважно його слухали,
– Маємо вчасно знати про татар, – пристукнув п'ястом, – тому щодня мусять мені звістку давати: що чули, що бачили. І щоб кожен мав харч собі й коневі на три дні. Що і як діяти – сам їм завтра оповім. Десятки Онисима та Живорода підводами поїдуть в межиріччя – дубові кряжі для пороків готувати. Возитимете, доки годі скажу. Решта всі тут роботу матимуть. Готуємось город боронити.
****
Церква, перемігши в зрості старезний, в три обхвати, ясен, що ріс неподалік неї, височіла над сірими дубовими стінами Хоробора: її критий тесом[69] купол зі шпилем, увінчаним кованим залізним хрестом, видно було за версту. П'ять літ назад волинський князь Данило Романович, заратившись вкупі з київським Володимиром Рюриковичем супроти Михайла Всеволодича чернігівського, діставшись Придесення, узяв копієм Хоробор, спаливши при цьому півгорода. Опісля того, навзамін спаленої старої й тісної церкви, звели городяни новий храм на три зруби – зі сходу квадратну триярусну наву[70] підпирав бабинець[71] з хорами, а з заходу шестигранний вівтар. Біля церкви на досить просторому, порослому споришем церковному подвір'ї з трави лежало кілька кам'яних плит з хрестами на них, а в дальньому кутку до благенького тину тулилось невеличке житло дяка.
Навпроти ж церкви, через вічеву площу, був двір священника з маленьким п'ятистінним теремком на ньому. Хоча жовтневий день і короткий, та все ж вечір ще не почався. Зате в невеличкому, затягненому бичачим пузирем волоковому[72] віконці теремка вже світилося. За простим столом сидів при свічі літній, хворобливого вигляду чоловік у рясі й гусячим пером ретельно виводив на пергаментнім листі чорні дрібні буквиці.
"Предивні діла Твої, Господи, розумінню людському непідвладні. Одних золотом-сріблом караєш, довгим віком серед багатства принижуючи, інших муками страстотерпців милуєш, у смерті їх возвеличуєш. Того через полум'я проведеш неопаленим, а сьому, безгрішному, немовлям вік укоротиш. Відчуваю, що недовго вже мені по грішній землі ходити: нездужаю вельми. Судний день Твій для мене настає, Господи; відтак укотре прийми каяття моє щире в слабкодухості своїй, що не вистачило сили мені ще в Константинополі випити до дна чашу, Тобою вготовану..."
Перо раптом випало з його десниці; навіть рядок не закінчивши, чоловік підпер чоло рукою й замислився – надовго.
Авдій народився за тисячі верст звідси – в Константинополі. Батько був купцем, вихідцем з Русі, що колись осів у Царгороді, одружившись на гречанці. Старші брати і сестри Авдія помирали, ледь народившись; батьки вважали що то обом їм кара Божа за якісь гріхи, свої чи предків, тож щодня ходили до церкви й молились палко та щиро. Старі уже літами, Григорій з Євникією в молитвах своїх обіцяли Богові, що дитину, котра виживе, з радістю в душі віддадуть Христові у служіння. Авдій вижив і ще восьмилітнім з поваги до заслуг свого батька, котрий не скупився на пожертви й підношення Церкві, був прийнятий до школи при монастирі Христа Філантропена, у сімнадцять літ там же став послушником, ще через рік Промислом Божим, за велінням самого патріарха Іоанна Каматіра був узятий параеклісіархом[73] до Агіа-Софії – на два роки раніше встановленого канонами церкви віку.
Батьки юного Авдія, в сльозах дякуючи Богові на таку милість, були на сьомому небі від щастя.