Камінь. Книга друга

Володимир Шабля

Сторінка 5 з 16

Театр бойових дій під Мелітополем.


За останні кілька днів штабові полку доводилося постійно змінювати місце дислокації: потрібно було динамічно переміщатися від однієї позиції до іншої, намагаючись уникнути попадання полку та всієї армії в замкнене кільце оточення.

У той же час на найвигідніших позиціях військові організовували мобільні вогневі заслони, котрі прикривали відступ як своїх основних сил, так і сусідніх підрозділів армії.

Незважаючи на суттєві втрати, досі полку вдавалося лавірувати між передовими загонами ворога, які раз у раз намагалися розсікати радянське угруповання на окремі невеликі частини. Такій стерпній ситуації сприяло те, що розвідка працювала досить добре, а зв'язок зі штабом армії, хоч і з перебоями, проте підтримувався. До нового, наміченого останнім наказом командарма, рубежу оборони залишалося кілометрів із десять. Здавалося, ще одне зусилля – і вийде прослизнути повз німецькі заслони, які періодично з'являлися то тут, то там. Але саме зараз становище вкрай ускладнилося.

Як не намагалися зв'язківці, сьогодні зі штабами армії та дивізії налагодити зв'язок не вдавалося. На додачу літаки-розвідники противника вранці точно засікли розташування полку. І тільки похмура дощова погода, що встановилася ближче до обіду, врятувала від бомбардування. Однак найгірше – закінчувалися боєприпаси й продовольство.

Балаян покладав головні свої надії на розвідгрупу, яка мала визначити оптимальний маршрут руху. Хлопці вирушили на завдання з настанням сутінків і, по-хорошому, вже мали б повернутися, але, напевне, десь затрималися. Якщо розвідгрупа виявить відносно безпечний коридор – потрібно спробувати без зайвого шуму вночі вийти на визначену командуванням лінію оборони.

Директива штабу Південного фронту

про відступ (архів ЦА МО РФ)

Майор нервово ходив із кутка в куток темної кімнати, періодично поглядаючи то на Курєєва, який сидів біля приймача, то на Данила, що друкував на машинці, то на своїх помічників з розвідки та оперативної роботи. У тьмяному світлі каганця їхні обличчя здавалися землистими й похмурими; а тому, не бажаючи погіршувати свій і без того тяжкий стан, начальник штабу за будь-якої спроби зорового контакту з боку підлеглих відразу ж відвертався.

Час від часу смаглявий вірменин зупинявся посеред кімнати, різко вигукуючи вже набридлий всім окрик "Тихіше!" Після цього чоловіки завмирали, намагаючись разом зі своїм командиром почути відзвуки дій людей, які рухаються на вулиці. Втім тільки мірний шум дощу, що тихо мрячить, долинав до їхніх вух.

Близько десятої до розташування штабу прийшов командир полку, котрий теж відчував критичність ситуації та необхідність невідкладних дій.

– Розвідгрупа не повернулася? – задав він питання, яке терзало все командування.

– Поки що ні, – повідомив Балаян, – а як там погода?

– Дощ припинився, проте може знову піти будь-якої миті.

Знову потяглися довгі хвилини очікування.

Тільки ближче до опівночі двері відчинилися й на порозі з'явився командир розвідгрупи:

– Сержант Метелін. Завдання виконано. Дозвольте доповісти? – звернувся він кудись у центр кімнати, не в змозі відразу розібрати, хто в ній знаходиться.

З його чобіт стікала жижа, а вимазане брудом обличчя нагадувало сажотруса.

– Проходьте, сідайте, – запропонував начальник штабу.

Розвідник зам'явся, заклопотано розглядаючи свою забруднену форму, але Балаян узяв його за лікоть, а потім майже силоміць усадив біля столу. Одразу ж сюди підійшли Котельнюк і помічники начштабу. Данило з Курєєвим кинулися розпалювати лампу й поставили її в центр розкладеної на столі карти.

– Покажіть, яким маршрутом ви пересувалися та що бачили, – попросив командир полку.

– Ми обійшли три найближчих населених пункти у нашому тилу, – доповів сержант, підводячись і вказуючи на карті шлях розвідгрупи й обстежені села. – Скрізь німці; вони прибули сьогодні ближче до вечора. В кожному селі є танки, артилерія та мотопіхота. Скільки – точно сказати не можу, але, мабуть, чимало. Дороги патрулювалися автомобілями. Як зараз у зв'язку з дощем – не знаю.

– Думаю, продовжуватимуть патрулювати, якщо не автомобілями, то пішки або танками, – припустив помічник начальника штабу з розвідки лейтенант Охріменко. – Вони ж приблизно знають наше місце розташування і намагатимуться перегородити нам шлях.

Українське село під час воєнних дій


– Так, їхнє завдання – щільно замкнути кільце, – погодився Балаян, – а як у нас із особовим складом та озброєнням? – спитав він, звертаючись до свого помічника з оперативної роботи, капітана Нефьодова.

– Трохи більше 800 людей, котрі можуть воювати, близько сотні поранених, 90 коней, 42 вози, 10 машин, 13 гармат різних калібрів, 16 мінометів, пара зеніток, штук 150 кулеметів і пістолетів-кулеметів, до 1000 гвинтівок. А ось із боєприпасами сутужно, особливо зі снарядами та патронами до кулеметів. Патронів для гвинтівок, гранат і продовольства поки що вистачає. Бензину – на 40-50 кілометрів пробігу машин.

– Які будуть думки? Що робити? – поставив усім присутнім головне питання Котельнюк.

– Зрозуміло, що ми в оточенні, однак поки що не дуже щільному, – почав уголос розмірковувати помічник начштабу з розвідки, – а отже, потрібно терміново, поки ще є лазівки в кільці, прориватися на схід до рубежу оборони, вказаного у наказі командарма.

– Згоден, треба поспішати: часу на роздуми у нас, вважай, не залишилося, – підтримав висловлену думку Балаян, – але як це краще зробити?

– В лоб проти танків, артилерії й мотопіхоти нам воювати особливо нічим, – озвучив свої думки Нефьодов, – тому пробиватися варто лише у найменш захищених німцями місцях. Отже, в принципі можливі тільки два варіанти: або просочуватися прямо тут дрібними групами по полях, або спробувати десь знайти відносно вільний коридор та всім разом прориватися через нього, можливо, і з боєм.

– Перший варіант цілком здійсненний, – включився в обговорення планів Метелін, – наша розвідгрупа з 15 людей успішно пересувалася між селами й жодного разу не була помічена супротивником.

– Але в такому разі доведеться покинути майже всю матчастину, – констатував командир полку, ніби прикидаючи шанси. – Натомість усі минулі рази ми виходили з оточення, використовуючи потужні вогневі удари.

– Тоді у нас був зв'язок із командуванням і вдавалося сконцентрувати сили кількох полків, а то й дивізій, на одній, до того ж, заздалегідь розвіданій, ділянці, – заперечив лейтенант Охріменко. – Зараз же полку доводиться діяти наодинці та майже наосліп.

– Давайте розмірковувати так, – запропонував начальник штабу. – Група Клейста йде з півночі на південь, і в села у нас за спиною увійшла надвечір; а за добу ворог із боями проходить кілометрів двадцять. Припустимо, що, досягнувши нашого тилу, німці пройшли половину належного їм шляху. Значить, їх передові загони знаходяться приблизно на 10 кілометрів південніше.

– І що з того? – Нефьодов поки не розумів, до чого хилить Балаян.

– А те, що на відстані 15-ти кілометрів на південь може бути ще не зайнята німцями ділянка.

– Що Ви пропонуєте? – запитав Котельнюк.

– Негайно, поки темно та дороги зовсім не розкисли, здійснити марш – 10-15 кілометрів на південь по польових дорогах, потім розвідати шляхи на схід і пробиватися в найзручнішому для прориву місці.

– Обґрунтуйте.

– Чим далі на південь – тим менш численні сили супротивника. Велика ймовірність, що нам пощастить по-тихому вийти з оточення із усім спорядженням. Але навіть якщо й доведеться битися – південніше у нас більше шансів.

– План цікавий, проте Ви забуваєте, що німці нас засікли, – командир полку глянув на свого начальника штабу, – а генерал Клейст не з тих, хто пускає справи на самоплив.

– Це так. Втім ми повинні враховувати й той факт, що передові частини противника рухаються на танках, автомашинах та мотоциклах, тобто в будь-якому разі швидше за нас. Тільки основна маса піхоти, певно, трохи від них відстає. В таких умовах, якщо у полку і є можливість прослизнути на схід непоміченим, та ще з озброєнням і транспортом, то тільки сьогодні вночі й лише запропонованим мною способом.

– Які ще є міркування?

– Я підтримую план начальника штабу, – взяв слово Охріменко. – Поки у нас є пальне й боєприпаси – ми повинні їх використовувати за призначенням та з користю. А зробити це можна тільки там, де супротивник слабший, тобто однозначно на південь звідси.

– Ще думки?

Усі присутні мовчали.

– Тоді приймаємо план майора Балаяна, – підвів риску Котельнюк, – давайте визначимо маршрут і графік руху.


Перемога над нічним страхом

1929 рік, травень. Томаківка.


Роман був настільки моторошний, що переляканий Петрик відклав журнал, загасив каганець і швиденько ліг спати. Сподіваючись якнайшвидше позбутися страху, котрий геть затьмарив свідомість, він з головою заліз під ковдру й міцно стулив повіки. Та сон не приходив. У голові все крутилися і крутилися в шаленій гонці фантастичні персонажі Олександра Бєляєва.

Не в змозі більше перебувати в непроглядній темряві, хлопчик вигулькнув з-під ковдри та широко розплющеними очима витріщився на похмуру нічну стіну. Ось у просвіт між хмарами заглянув місяць, трохи сильніше висвітливши вікно, – а хлопчику видається, що це з-за штори в спальню впливає голова професора Доуеля, а її широко відкриті очі волають про допомогу. Тут же, готовий кинутися рятувати професора, Петя оглядається в усі боки, на кожному кроці очікуючи небезпеку, – і вона не змушує себе довго ждати: в кутку, там, де знаходиться вішалка, хлопець помічає зловісні темні постаті Равіно та Керна, які мають намір розправитися з будь-ким, хто стане у них на шляху.

Здригання пробігає по тілу, малий знову заплющує очі й уже хоче закликати на допомогу батька. Однак в останній момент гордість бере гору, і він, мобілізувавши всю свою сміливість, безстрашно кидає погляд назустріч загрозі. Придивившись, Петя виявляє, що лиходії, які ховалися між одягом, зникли, а на їхньому місці зараз знаходяться плащ та пальто матері.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: