Собаки з голосним гавкотом кинулися на хлопчика, але відігнала їх так владно й сердито, що відбігли в кінець двору і сіли під повіткою.
– Іди в хату, я тебе нагодую, — сказала вона.
— А собаки мене не чіпатимуть? — перестрашено спитало хлопченя і несміливо рушило по стежці. Дивлячись на його чорне, розсипане по голові волосся, мимовільно подумала Лідулька: щось таки повертається до неї з минулого.
— То вам заспівати чи віршу проказати? — спитало хлопченя.
— Поспіваєш, — сказала жінка. — А чи ти не сирота, що ходиш по підворіттях?
— Сирота, тітко, — сказав хлопець поважно. — Живу я у школі разом з паном дяком. Вони оце мене й посилають роздобути харчу…
— Скільки ти його донесеш, такий мізерний? — затурбувалася вона.
— Те, що дають, неважке, — мовив хлопець. Він стояв уже в хаті, і його обличчя зробилося урочисте й серйозне, а оченята натхненно заблищали.
— Почекай, не співай, — сказала вона. — Я тебе спершу нагодую.
Він звів на неї поважні чорні очі, і їй здалося, що вона десь бачила малого.
— Я, тітко, спершу таки заспіваю, — сказав, — Голодному спів лучче з горла виходить.
І він заспівав псальму, тоненько й печально, невідривне дивлячись на господиню, і його прегарні очі при цьому плакали без сліз, а голосок дзвенів найчистішим сріблом, личко ж стало таке гарне, що гарнішого вона у світі не бачила. І сколихнулася в її грудях велика й солона хвиля; слухаючи чисту, високу й чудову мелодію, той голос срібний і дивлячись в неймовірно гарні й смутні очі, відчула вона, що ось-ось не витримає, а заридає так, як не ридала ніколи в світі, як не плакала й за покійними матір'ю та чоловіком, — душа її раптом розхилилася і стала прозора й тремка, — спів впливав у неї гарячим потоком і пік її серце. Не могла відтак стримати сліз, і ті покотилися градом, а хлопець мов не помічав того, плакав піснею, й чудовими очима, і дрібним тільцем, і торбами, що, порожні, безживно похитувалися, одна на грудях, а друга на спині.
— Досить, синку, досить! — таки заридала вона і притиснула раптом ту чудову голівку до м'яких і повних грудей. Хлопченя замовкло в тих обіймах, як горобеня зіщулившись, тільки чмихало вряди-годи носом, наче й собі плакало.
— Я вам, тітко, можу й віршу проказати, — сказав він. — Це буде веселіше.
— Не треба мені вірші, синку, — сказала вона, відчуваючи трем у всьому тілі. — Я тобі й так дам усього, аби доніс. Зробиш мені тільки одну послугу…
Метнулась у сусідній покій і винесла звідти шкіряний капшук.
— Чи ти вмієш читати, хлопче? — спитала строго.
— Звісно, вмію, — сказало хлопченя. — На те і живу я в школі.
— Тоді прочитай мені це! — сказала нервово і висмикнула з торбинки аркушик паперу, ретельно складений навпіл.
Хлопець узяв неквапно папір, розгорнув і розгладив, тоді зиркнув і прокашлявся, відтак подивився на несподівано розхвильовану господиню, і його голосок дзвінко зазвучав у порожнім домі:
— Юстин, Симона і Лідії Левайдів син. Упокоївся немовлям. Прийми, боже, його на своє поле!
Хлопець звів очі, щоб подивитися, чи сподобалося господині його читання, але уздрів, що вона біла-біла, що хапає розтуленим ротом повітря і махає навіщось рукою. Він позадкував до дверей, а що та біла, страшна постать раптово ступнула до нього, простягаючи руку з розчепіреними пальцями, перелякано кинув на землю папір і чкурнув надвір, де ледве втік від собак, що з лютим гавкотом кинулися на нього.
11
Тоді вдарила Лідія Левайда себе в груди й завила, як поранений звір, впала на коліна, аж кров із них бризнула, і стукнула лобом об долівку. Знову гатила себе в груди і дряпала нігтями долівку, здираючи їх до крові. З перекривленого рота почали вириватися зойки, перемішані з хрипкими викриками.
— О нещасна моя годино! — кричала вона в порожнечу. — О світе мій мізерний! Мати моя, чом ти мене самую не стратила, коли мя на цей світ мізерний народила!
І знову вила, як поранена вовчиця, і роздерла собі кривавими нігтями лице.
— О нещасливий сину мій Юстине! — волала. — Чом на все злеє ти народився?! Чом невинно ти проклятий, як і я, і твій безневинний отець!
Не бачила, що і небо над її хатою засурмилося й потемніло — важка, аж чорна, хмара виростала серед неба, як велетенський потворний гриб. Шалений вітер зірвався, і пробіг через степ, і вдарив у розверсті Левайдині двері, гримнувши ними. Зарипіли натужно незачинені ворота, а собаки перелякано забилися під ганок. І завили вони вже обидва, а вітер закрутився шалено на подвір'ї, підхопив вихором злякану курку, зметнув нею, аж закричала дико, і поніс у чорне й навальне небо.
— Боже, не робили ми нічого злого в світі! — кричала в хаті, рвучи на собі волосся, Лідія. — І невинні ми, і таке лихо впало на нас! Вдар, і розбий мене, і розвій по землі, щоб і сліду від мене не лишилося!
Вітер розхитував ворота, і вони жалібно вискотіли на завісах, вихор догнав воза у степу і збив з Петра шапку. І та шапка погналася землею, як перекотиполе, доки не зникла зовсім з очей. Мовчки дивився холодним сталевим поглядом у почорнілий степ Петро, і хоч вітер рвав, викорчовував волосся, мертве й нерушне було його обличчя. Несамохіть обернувся в той бік, де стояв хутір, і наче щось шепнуло йому до серця, але серце не почуло того шепоту. Коні заіржали і кинулись учвал, а він ще й віжками змахнув і свиснув пугою…
Лідія товкла закривавленим чолом об долівку, вже тільки стогнала, і ревла, і прихлипувала, і поливала діл слізьми, намисто розкотилося по хаті згустками крові. Відтак не стало в неї сили, і впала вона, трусячись від ридання і покрикуючи щось у землю, яка мовчки гасила ті слова.
Вітер знову кинувся на садибу і вдарив ворітьми так, що потріскалися вздовж дошки, а дах із повітки було зметено одним помахом. Загелгали там гуси, і закричали кури, а вітер вимітав їх одне по одному і виносив у степ. Летіли, вони розкудланими клаптями, вдарялись у суху й тверду землю і розбивалися на плесканці.
Вила тривожно худоба, Іван Нечерда поспішливо гасав біля череди в полі, махаючи пугою, щоб встигнути загнати її в загорожу. Впав раптом град і почав цвьохати по тугих коров'ячих спинах. До Івана біг Петро, розхристаний і простоволосий, і вони почали вже разом заганяти худобу — загорожа була під прикриттям горба.
— Зроду-віку не бачив такої грози! — закричав Іван Нечерда і, пригнувшись, побіг до куреня.
Вскочили туди, оббиті по всьому тілу градом, і мимовільно притислися один до одного, як брати, затремтівши.
Лив дощ, здавалося, впала з неба водяна стіна, і від того рознісся навкруг глухий гул. Бриніли, туго натягнені між землею й небом, дощові струмені і з ляскотом розбивались об тверду землю. Худоба вже перестала натужно ревіти, а покірно підставляла під струмені спини. Десь далеко закричав птах, наче топивсь і сподівався, що хтось прийде до нього і врятує.
Петро скидав сорочку.
— Покупаємося, — сказав, безгучно сміючись, — Цілий світ тепер річка, ха-ха!
Рвонув очкура і вистрибнув просто в струмені. Іван роздягався й собі.
— Стривай! — закричав він.
Помчав з реготом за Петром, і той так само з реготом утікав. Посковзнувсь і покотився з горба, обмащуючись в болото. Іван покотився за ним слідом, і вже бігли вони один за одним, чорні, як чорти. Дощ вимивав у них на тілі світлі смужки, Петро повертав до Івана мокре обличчя з прилиплим до голови волоссям, рот його кругле розтулявся, а очі несамовито блищали.
— Га-га-гаї — горлав він. — Не спіймаєш, чортова болячко!
— Спіймаю! — кричав Іван і кидався несамовито за Петром.
Вони мчали по калюжах, які поналивалися серед трави, розбризкуючи віялами воду, інколи той чи той гримав об землю, скидуючи руками й ногами, підхоплювалися і знову бігли. Лискавиці начебто батогами шмагали небо, осяюючи їхні обличчя з виряченими очима та розверстими ротами. Іван стрибнув, щоб схопити Петра, але руки його посковзнулися, і він упав обличчям просто в траву. Тоді Петро крутнувся дзигою і сів верхи на розпластаного приятеля.
— Ну, хто кого? — спитав він, заламуючи Іванові руки за спину.
— Пусти! — загорлав Іван. — Пусти, бо болить!
Петро відпустив приятеля, і той, влучивши мент, вислизнув з-під Петра і навалився згори на нього — дощ ще густіше полив на них, розмиваючи, наче глиняних. Тоді Іван схопив Петра за волосся і занурив у калюжу.
— Га-га-га! — засміявся на всю горлянку. — Га-га-га! Тоді відпустив Петра і сів по-турецькому, підставляючи плечі під дощ.
— Ану, давай, хто кого поборе, — скочив на рівні Петро. Він став супроти Івана, зігнувшись і наставивши руки, той скочив і собі, і вони почали помалу наближатися один до одного. Відтак скрикнули голосно й водночас і, схопившись обіруч, почали хилити навзаєм супротивника до землі. Розмочена земля пливла під їхніми ногами, зверху лив і лив дощ, трава стала розмокла й слизька, вони попадали в багнюку і ворочалися там, насідаючи, — Петро на Івана чи Іван на Петра. Тіла їхні стали заболочені, сірі й лискучі, з їхнього плетива виставлялася вряди-годи нога чи плече. Інколи з'являлося перекошене чорне обличчя з розтуленим ротом і заплющеними очима; чвакала грязюка, чути було хрипке дихання й плескіт, коли хтось із них розвертався й ляпав по калюжі. Все це поливав щедро дощ.
12
Вранці Петро повертався до господи. Йшов неквапно, черпаючи босими ногами калюжі, що густо стояли серед трави: світ довкола блискотів міріадами золотих та срібних іскор. Груди його дихали вільно й широко, бо повітря прочистилося і проясніло. Але ще здаля помітив розчинені навстіж ворота, а що такого раніше не бувало, подався до них підтюпцем.
Біля ганку сиділи обидва пси; побачивши його, вони неохоче зійшли з місця, начебто звільняючи йому дорогу. Він скочив притьма на ганок і різко відчинив двері.
Лідія лежала долілиць на полу, а коли він спинився на порозі, звела запухле від сліз, подряпане лице.
— Що сталося? — видихнув він злякано.
Вона повільно сіла, і з очей їй знову посипалися сльози.
— Що сталося? — спитав він. Вона здригнулася.
— Велике нещастя сталося, Юстине! — сказала, давлячись плачем.
— Чого ви назвали мене Юстином? — спитав він здивовано.
— О-ох, важко мені говорити про це, Юстине, — захитала вона головою.
Стояв перед нею, випростаний і поблідлий.
— Хтось напав на вас? — спитав зимно.
— Самі ми на себе напали, — відповіла вона кволо.