В селе Левадовка Николаевсвого района, на Одесчине, в котором проходило детство поэта, уже в течение многих лет действует музей Степана Олийныка, являющийся филиалом Одесского государственного литературного музея, и здесь же установлен памятник ему А только что, в этом же селе, в отцовском доме поэта, открыта музей-усадьба Степана Олийныка. Готовятся к созданию такого же музея и в родном селе Пасицельг Балтского района на Одесчине, где уже действует школьный музей, а во дворе школы открыта посвященная поэту мемориальная стела.
Да, действительно, каждый писатель физически, творчески, философско-информационно и мировоззренчески принадлежит своему времени. И это уже от него самого, от таланта его, от провидческого дара, зависит: сумеет ли он, творчески овладев опытом современников и предшественников, стать художественным выразителем своего времени, своего поколения; олицетворением подаренной ему судьбой эпохи; или же так и останется "одним из многих, кто пытался...". А талантливый поэт-сатирик, тонкий юморист, тонкий знаток народного быта и народной психологии, Степан Олийнык является именно тем поэтом, без которого даже трудно представить себе нашу эпоху; который, творчески воссоздавая ее, в то же время сам является ярчайшим ее творением. И пусть еще одним свидетельством этого станет книга избранных произведений Степана Олийныка в переводе на русский язык — тот язык, который поэт искренне уважал, и который стал важнейшим средством и фактором его международного признания.
ХРАНИТЕАЬКА КНИЖНОЇ МУДРОСТІ
У ці дні громадськість міста відзначає ювілей відомої культурної та громадської діячки, директора Централізованої міської системи дитячих бібліотек Одеси Галини Яківни Лазаревої.
* * *
Є люди, які настільки ґрунтовно та яскраво заповнюють своєю постаттю нішу в житті певної громади, міста чи краю, що навіть важко уявити собі, яким би це буття видавалося без них; чи знайшовся б хтось, хто талантом, енергією та значущістю своєю здатен був би олюднити той культурно-мистецький та громадянський постамент, який вони самі для себе, власне, й витворили. І без якого це буття було б суттєво збідненим. Саме такою людиною і є Галина Яківна Лазарева.
Пригадую, як, рецензуючи рукопис її книжки "Владимир Высоцкий", яка побачила світ 2006 року, я раптом впіймав себе на думці: "Господи! Так, справді, ім'я поета, пісняра, кіноактора Володимира Висоцького всесвітньо відоме, про нього вже чимало написали і ще більше буде написано. Але слід низько вклонитися Галині Яківні, що вона (у співавторстві з художником, нині вже покійним, Володимиром Миненком) спромоглася скомпонувати, написати і видати цю книжку!" Можливо, з часом з'являться книжки про Висоцького ґрунтовніші, академічніші, біографічно іжиттєво насиченіші. Але, мабуть, ніхто і ніколи вже не спроможеться видати саме таку, духовно і творчо проникливу книгу про нього, яку видала Галина Лазарева.
Тому що тільки вона була головним редактором та першим заступником директора Одеської кіностудії в ті часи, коли, в 1979 році, там знімався фільм з участю В. Висоцького "Місце зустрічі змінити не можна"; тому що тільки вона мала і могла мати ті зустрічі, розмови, творчі спостереження, пов'язані з Висоцьким як актором, які спонукали її до створення цієї книжки. Тому що тільки вона накопичила в себе такий безцінний документальний, сценарний кінота відеоматеріал, що стосується роботи Висоцького у "Місце зустрічі...", над ролями та піснями у стрічках "Вертикаль", "Небезпечні гастролі", "Короткізустрічі", "Білий вибух"...
Отож, рецензуючи цю книжку, я сприймав її не лише як реалізацію Галиною Лазаревою свого творчого задуму, а як виконання нею свого громадянського (саме громадянського, останнім часом ми чомусь побоюємося чи соромимося цього визначення, а шкода!) обов'язку. До честі Галини Яківни, вона, знову ж таки спільно з В. Миненком, заснувала літературну серію "Імена Одеської кіностудії", в якій, крім уже названої збірки про В. Висоцького, з'явилися книжки: "Василь", з підзаголовком "Повість про життя і фільми людини і кінодраматурга Василя Решетникова"; "Людмила" — про начальника цеху обробки плівки Одеської кіностудії Людмилу Попову, та "Кіра Муратова", присвячена уславленому режисерові, ім'я якої відоме тепер в усьому кінематографічному світі.
Оця громадянська відповідальність, націленість на служіння колективу, громаді, тій справі, яку їй було суджено долею, супроводжувала ї супроводжує Галину Яківну впродовж усього її життя: і тоді, коли на посаді директора Будинку культури Харківського тракторного організовувала культурне дозвілля велетенського, славетного заводського колективу; і тоді, як у 1973—1983 роках була головним редактором та першим заступником директора Одеської кіностудїї, а за цей час, за її сприяння, на студи з'явилося 147 фільмів, серед них такі популярні, як "Д'Артаньян і три мушкетери", "Пригоди Електроніка" (що здобув у 1979 році Державну премію СРСР), "Циган", "Військово-польовий роман" та низка інших. До речі, коли цей матеріал уже готувався до друку, надійшла приємна звістка з Москви, з музею В. Висоцького. Там книжку Г. Лазаревої та В. Миненка "Владимир Высоцкий" визнали "унікальним виданням", і внесли в основні фонди для вивчення творчості В. Висоцього, історії кіно.
Від 1983 року, і по цей день, Галина Яківна очолює Централізовану міську бібліотечну систему Одеси (а це 19 бібліотек-філій та понад 80 тисяч читачів). І вже на цій посаді вона не лише налагодила роботу й утримала на плаву бібліотечну систему у найскладніші роки існування української держави, а отже, й української культури, але й організувала бібліотечний конкурс, за підсумками якого з'явився збірник творів дитячих робіт переможців загальноміського конкурсу "Кожен може випробувати себе". А ще — бібліотекарі міста і краю з цікавістю сприймають її ґрунтовні виступи на радіо, телебаченні, на сторінках газет та журналів з проблем та досвіду бібліотечної роботи серед школярів. Її працю відзначено Почесною грамотою облдержадміністрацїї; дипломом і спеціальною премією "Подвижник" Міжнародного книжкового ярмарку "Зелена хвиля" (2006 р.); премією конкурсу газети "Вечерняя Одесса" пам'яті Б. Дерев'янка "Люди дела". Її книга "Кіра Муратова" посіла третє місце у Всеукраїнському конкурсі "Книга року" і здобула диплом І ступеня Оргкомітету VII Всеукраїнської виставки-форуму "Українська книга на Одещині". Галину Яківну названо серед удостоєних звання "Золота жінка Одеси" (1998 р.) і, погодьмося, що жінка ця справді золота! Тим паче, що всі жінки Одеси вдячні їй за книжку "Секреты одесской кухни" (з чудовими ілюстраціями Постава Доре).
Певний етап творчого життя Галини Яківни відтворено в біографічній повісті "Галина Лазарева: время, кино, книги" (упорядник — Олена Марценюк). Впевнений, що з часом з'явиться й продовження цього зібрання біографічної документалістики. Хоча одразу ж зауважу, що насправді творчий світ, творча душа цієї людини неосяжно об'ємніші і багатші, ніж це здатні відтворити будь-які найповніші біографічні письмена. Тож нехай Вам святиться, Галино Яківно, і за письмовим столом, і на щедрій життєвій ниві!
* * *
Книга, которую вы держите сейчас в руках, не способна поразить ни высоким слогом, ни исключительностью судьбы героини.
Мудрость замысла ее создателей заключается в том, чтобы, составив хронику жизни, трудовую и творческую летопись бытия одного человека, взглянуть через призму его судьбы, его биографии — на судьбу и биографию целого поколения украинской интеллигенции. Той лучшей ее части, которая, несмотря ни на какие ухищрения политической и экономической конъюнктуры, профессионально и мужественно — именно так, профессионально и мужественно — возрождала, творила и сохраняла для грядущих поколений все то, что именуется сокровищницей культуры народа, интеллектуальным и творческим потенциалом нации.
И в том, что выбор пал на Галину Яковлевну Лазареву, видится мне высшая справедливость. Ведь совершенно понятно, что в случае с Галиной Яковлевной юбилей — всего лишь повод для серьезного разговора о ее вкладе в развитие отечественной культуры, причем не только на региональном уровне. А разве ТАКОЙ человек не достоин статьи, очерка, а то и полновесной книги, вне зависимости от круглых дат, юбилейных торжеств и почитаний?
Так вот, сущность этой справедливости заключается в том, что культурный пласт жизни народа формируют, при всем нашем уважении и почитании, не Великие Таланты, ибо они всего лишь озаряют и облагораживают развитие цивилизации, а Великие Труженики-профессионалы. Талантом, пусть даже порой весьма скромным, как и каждодневным трудом коих, как раз и формируется вся та среда, которая взращивает гениев, чтобы затем благодарно хранить и проносить сквозь века печать их исключительности и плоды их деяний.
Так оглянитесь же вокруг, и вы увидите немало таких вот безвестных тружеников, благодаря которым все еще каким-то чудом удерживаются на плаву профессиональные и народные театры, создаются фильмы, готовятся к изданию произведения живых и ушедших классиков; на чьем энтузиазме, почти без какой-либо поддержки государства, одаривают своих почитателей библиотеки, открываются и выживают картинные галереи, появляются лицеи искусства и многое, многое другое.
...Контролер отдела технического контроля Харьковского тракторного завода, студентка, директор Дома культуры, главный редактор и заместитель директора Одесской киностудии, директор Централизованной системы детских библиотек Одессы.
За каждой из этих должностей, каждым общественным статусом — ступени трудового, творческого и гражданского восхолщения, грани формирования и самосовершенствования личности, искреннее желание пройти по жизни так, чтобы каждый след оставался в памяти поколения свидетельством твоих доброты, трудолюбия и житейской мудрости.
И какие бы политические ветры ни веяли над священной землей украинской, какие бы экономические и духовные изломы ни определяли ее дальнейшую судьбу — пасто я шее и будущее бытия народного, состояние и уровень его учреждений культуры, в конечном итоге, всегда будут определять истинные профессионалы и фанаты своего дела, к коим всем общественным духом своим и принадлежит Галина Яковлевна Лазарева — героиня данной житейской хроники.
К величайшему сожалению, в массовом сознании нашем библиотека все еще воспринимается слишком утилитарно — лишь как некое хранилище массы книг, определенного перечня научных и публицистических трудов, художественной литературы и периодических изданий.
То есть порой все мы — от государственного чиновника, ведающего обеспечением библиотек, до обыденного ее пользователя — все еще относимся к библиотеке чуть ли не как к рутинному складскому заведению.
Однако душа всякого образованного человека должна решительно восставать против этого.