Ці вірші були замовчувані, але Ярослава Мельник у цій книжечці опублікувала їх уперше. Вона ж написала книжку "З останнього десятиліття Івана Франка", тоді, коли Іван Франко, з одного боку, дійшов своїх вершин, а з іншого боку, коли він уже був дуже-дуже хворий. Отакі книжечки дуже варто знати широкій громадськості, не кажучи вже про наше вчительство, якому дуже і дуже потрібна ця інформація про ці вірші недруковані, або які замовчувались, або які взагалі не були опубліковані.
— Ви задоволені тим як зараз Франка викладають у школі?
— Як сказати? Поки що ще немає відповідної концепції.
— Тобто просто вивчаються окремі твори?
— Так. До речі, я написав велику статтю "Декілька уваг до проблеми "Іван Франко в школі". То я висловив, намагався, принаймні, висловити якісь такі думки, які би допомогли вчителеві побачити Івана Франка в системі його вивчення в школі і підкреслити ті моменти, які варто би мати на увазі в наш час.
— А можете назвати вчителів, які, на Вашу думку, добре знають цю тему?
— У Трускавці працює в гімназії Олеся Рязанова, вона склала систему уроків, присвячених вивченню творчості Івана Франка, вона орієнтується в новій літературі. Також це Наталя Ісаак у дрогобицькій гімназії. Є, звичайно, вчителі, які хочуть по-сучасному викласти Івана Франка, але їм треба допомагати. Ось завдання науковців зараз — передусім працювати для вчителя, бо вчитель готує зміну нашу, вчитель випускає молодь у світ, готує, формує її, а без знання Івана Франка на сучасному етапі це немислимо. Щоб повноцінна особистість вийшла зі школи, не маючи належного уявлення про його геніїв, — це недопустимо. Ось я кажу ще раз: всі франкознавці повинні думати передусім про школу, про вчителя, якому треба допомогти. Зрозуміло, що це першочергове велике національно-суспільне громадянське наше завдання.
— Що насамкінець Ви би хотіли ще сказати?
— Дуже потрібно було б на кожному факультеті прочитати принаймні короткий курс життя і творчості Івана Франка з тим, щоби, по-перше, кожний студент знав, де він учиться, на якій землі він є, що це земля Івана Франка, і підкреслити потрібно, власне, цей хтонізм локального колориту його творів, заглибленість у рідну землю. Саме із соків рідної землі черпався локальний колорит у його творах, а це є дуже важливою прикметою його поетичного світу, його мистецького світу загалом. Це дуже важливо. Ось варто, власне, підняти це питання, щоб на кожному факультеті прочитати такий курс про Франка — і це буде цікаво і фізикові, і вчителеві початкових класів, і вчителеві іноземної мови, і вчителеві фізкультури, і всім фахівцям, які виходять зі стін нашого університету, що носить його ім'я і є на його батьківщині.
ІНТУЇЦІЯ
ЯК УНИКНУТИ ОСОБИСТІСНОЇ КЛІТКИ ТА ПОБУДУВАТИ КРАЩИЙ СВІТ
Анатолій Власюк. Інтуїція
Людина не народжується раз і назавжди в той день,
коли мати народжує його на світ,
життя змушує його знову і знову −
багато разів − народитися наново самому.
Габрієль Гарсія Маркес
Єдине, що потрібно для тріумфу зла,
щоб гарні люди нічого не робили.
Емонд Берк
Ставлення людини до себе, свого внутрішнього світу, своїх сподівань та переконань, — що може бути вагомішим за це? Мабуть, любов, чи смерть, чи нове особистісне відродження після ментального вбивства…
Несподівано для себе, перш, ніж прочитати, відкрила роман на останніх сторінках і затялася поглядом в рядки: "Збори трудового колективу проводилися нервово...". Сама якось пережила такі збори... Мою особистість ламали і переламували, причому за допомогою санкціонованої схеми, що була "відредагована" людиною Системи.
Системи, про яку пише на сторінках роману Анатолій Власюк.
Людина і співвідношення в її житті свідомості і несвідомого… Інтуїція як парадигма виживання в структурованому чужими і неохайними руками просторі. Людина і Система, яка протидіє всьому позитивному... Протистояння Особистості і Хама... Це основні парадигмальні лінії роману.
Тут варто сказати кілька слів про сучасних соціальних хамів, які, штовхаючись ліктями, завжди першими заскакували в соціальні ліфти при будь-яких умовах і правлячих елітах. Діючи завжди за принципом, не "їм можна, а іншим не можна", а "можна тільки їм", ці людці намагалися диктувати свою волю, забуваючи про людську подобу. Якщо хтось думає, що з такими людцями можна було боротися інтелігентними правильними засобами, − то він глибоко помиляється. Ще Довлатов писав, що вони пролонговано злопам´ятні і не ледачі. Не лякаються зростаючих зусиль своєї підлості і ніколи не капітулюють перед наполегливістю, бо самі супер-настирливі і не ледащі на підлість. Їм вистачає і працездатності, і нахабства, і хамства, і впевненості в тому, що справжня людяність не з кулаками, а з обличчям інтелігента. Їх це влаштовує. І це трощить багатьох їхніх опонентів, які не зрозуміли "теми хазяїна" чи не вписалися у Систему, або пручалися тому несправедливому, що відбувається.
Із задоволенням відзначила для себе, що Анатолій Власюк не просто розкрив у своєму романі цей ефект − ефект не ледащої і продуктивної наволочі, а й показав читачам, що з цим явищем, у якому захлинулася новітня Україна, можна боротися. Тому варто констатувати, що в романі зберігається і розвивається головна традиція сучасної вітчизняної літератури − традиція людяності.
На мій смак, доказовими є філософсько-емпіричні міркування автора про те, що у кожної людини в житті своя місія, яка дана нам Всевишнім. І що для людини думаючої так важливо "намацати" цю задачу, не втратити час життя для другорядних речей... Важливо прислухатися до себе, свого внутрішнього "Я", не метушиться і не поспішати в житті, щоб знайти час для речей, які ви повинні зробити.
Читала книгу і думала про нормативність поведінки, яка в сучасному світі стала чимось мало відчутним, вихолощеним... Ми, люди, що живемо тут і тепер, покірно приймаємо нав´язане нам божевілля, яке Каста Самопризначених Хамів видає за норму і при цьому безсоромно прищеплює нам толерантність до жахливих і майже божевільних речей, які не пройшли б перевірку Євангелієм.
У мене іноді складається враження, що деякі люди, паразитуючи на нашій терплячій землі, думають, що схопили Його Самого за бороду і можуть одним дзвінком із золотого мобільного телефону вирішити всі необхідні питання. Ось тільки питання совісті їх ніколи не турбує. У крижаній воді свого егоїстичного розрахунку ці особи вихолощують загальнолюдські поняття добра і зла, моралі і моральності, справедливості й принциповості, заробленого і нажитого... А ми лише розчаровуємося в мирському, шукаємо сенс життя, не розуміючи, чому зло рулить і рулить широкими і безперешкодними шляхами нашої свідомості, лише підтверджуючи Данте: "...земне життя пройшовши наполовину, я опинився в похмурому лісі...".
Не думаю, що варто сперечатися з аксіомою, що людині дано контролювати тільки те, що вона усвідомлює. Ось і питання, яке підіймає автор у своєму романі, "прасує" душу і не дає спокійно читати рваний − в своїй упертості бути таким − текст. Пам'ятаєте, як Улісс потрапляв на різні острови в своїй подорожі? Так і читач роману на кожній сторінці потрапляє на різні "острови" життя, пізнаючи світ і людей. Автор спеціально вдається до прийому автоматичного письма, який за допомогою вільних асоціацій заводить нас у світ несвідомого і змушує відганяти будь-кого, хто посміє порушити самотність у момент читання роману. Авторська оповідальна стратегія − без стратегій, заводить нас в невідоме, коли, поглинаючи текст, хочеться повернутися додому, до свого ментального "Я", оскільки шлях, пройдений головним героєм в його свідомому виборі і несвідомих тенденціях, дуже небезпечний.
Автору вдалося практично неможливе: на сторінках роману, в розповіді від імені головного героя, він послабив вічне протиріччя між свідомістю та несвідомим, що значною мірою структурувало сюжетну лінію у контексті розкриття значення інтуїції та прогностичності у житті кожної людини. Адже дуже багато людей розв'язують свої проблеми, призводячи в дію напругу волі, яка викликається острахом. Автор дає нам альтернативу подібному стилю дієвого життя: його герой залучає не страх, а свою інтуїцію, знаючи і вірячи, що справжнє завжди прийде.
Головний герой знає, що його підсвідомість стимулює інтуїцію і є найщирішим його помічником, сховищем пам'яті і аналітиком. Він звертається до своєї підсвідомості в найскладніших ситуаціях і шукає допомоги у своєї інтуїції в безвиході… Головний герой роману переконаний в правдивості своїх думок і помислів, тому підсвідомість працює разом з ним для здійснення його головної життєвої мети − свободи та руйнування особистісної клітки, в яку кожну людину намагається загнати Система, побудована Хамами.
Це страшно: уявити себе на місці головного героя і запитати, а як вчинив би ти? Як тримався б у такій ситуації? Чи не вмер би від ляку, ховаючись у схроні під ліжком від скажених служивих осіб? Я розумію, якщо людина пережила подібне наяву, а не уві сні, вона вільна від тих страхів, які блокують розуміння завдань, поставлених самим Життям.
Автор говорить нам, читачам: завжди сплачуєте за своїми рахунками... І ніколи не забувайте, що завжди є відповідь і гідне рішення будь-якої життєвої проблеми... І ми, читачі, йому за цей урок вдячні. Адже "…часто ми боремося з цвіллю замість того, щоб боротися з вогкістю" (Михайло Жванецький).
Ольга РЄПІНА,
"Буквоїд"
ІСТОРІЯ ДАВНЬОГО ПРОКЛЯТТЯ: ЩОБИ ВИ ЖИЛИ В ЧАСИ ВЕЛИКИХ ЗМІН
Власюк А. Інтуїція: роман. – Дрогобич: Посвіт, 2014. – 160 с.
В українській літературі напрям "альтернативної історії" не набув популярності в силу багатьох обставин, для широкого читацького загалу лишаючись представленим, мабуть, єдино іменем Василя Кожелянка. У цьому сенсі цікавим є роман Анатолія Власюка "Інтуїція" (2014), з усього різноманіття заявлених жанрів в анотації до якого: соціальна фантастика, антиутопія, детектив і любовний роман, найбільше того, що до наведеного переліку не ввійшло – альтернативної історії. Інтрига книги – добре розроблена й цікаво представлена крізь призму спогадів головного персонажа – будується навколо альтернативного історичного сюжету – перемоги "Великої серпневої комуністичної революції", яка приходить на зміну "сірому періоду" незалежності України і фактично зберігає в реанімованому вигляді СРСР.