Зате мав змогу цілий вечір надивлятися на хмільний люд. Поруч з вірменами-чинбарями, місте-чанами тисменицькими, воями з тутешньої сотні в кор-чемці пирували і купці галицькі, і солевари коломийські, і німецькі, ляцькі, моравські гості. Тут, як на роздоріжжі, схрещувалися чутки-новини з різних земель, тут пили з радості, з удачі, і пили, заливаючи смуток. Люди приходили сюди з відкритими серцями як до святого храму. Іванові здавалося, що вони на порозі скидали з себе буденні строї: одні скидали бундючність, інші — пригніченість, треті — злість. Хміль їх рівняв. Не рівняв хміль тільки їхні калити: ці хлепчуть пиво, а тим — цідять з амфор густе вино.
Було по опівночі, коли Русин загорнувся у корзно й вдарив коліном двері. Ніч стояла глуха і тиха, а після світла корчемних смолоскипів — сліпа, як овід.
Услід за ним вихитався з корчемці молодик... Іван чомусь був певний, що це Калитичів гридень. На хвіртці підождав його і спитав:
— Маєш до мене справу?
— Мовчи,— шепнув молодик і, повернувшись до корчемних вікон, у яких крізь бичачі міхурі слабо пробивалося світло, додав: — Боюся послухів Данилових. Вони всюдисущі, Русине.
— Можливо,— відповів Іван. — Мене хіба знаєш?
— Так. Бачив позавчора на торжку.— Вони пішли поруч.
— На торжку не ти один мене бачив.
— Зате тільки я відаю, що дівчина, з якою ти цілувався, донька Бояна Зелейника.
— Ого, вивідав ти багато,— посміхнувся про себе Русин. — Чи ти часом не сам послух Данилів.
— Не уривай честі,— попросив молодик.— Кличуть мене Степанцем, син я Троянів. Чув, мабуть, про такого від Любани?
— Он ти хто? — Русин пожалів, що в корчемці не приглянувся до Степанця.— Повідала Любана, як ти вводив її у світ ратайський.
— Вводив, та не ввів,— зітхнув Степанець.— Мати не дозволила. Шкода. Красна вельми дівка... любив би я її.
— І тепер любиш? — У Русинові прокинулася ревність до того першого, який цілував Любану.
— Чув я од людей: любов — як ватра. її сокотити треба. Без догляду погасне.
— Чого ж ти тут? — подобрішав Іван.— Ти ж — ратай, а хизуєшся чомусь малиновим каптаном Даниловим.
— Риба шукає, де глибше, а людина — де краще. Мати моя померла, господарка запустіла. Продав я єдиного старого вола — весь скарб мій — і подався до Тисмениці.
— Робота, гадаю, не важка. На всьому готовому.
— Зате — бридка. Й лиха на додачу.
— Ніхто не прикував тебе до Данила. Вольний ти, а світ широкий.
— Ой ні, скувало ня хресне цілування. Сам Калитич велів при ньому заприсягтися, кличучи у свідки господа бога, що не винесу й не розголошу поза воротами ані побаченого, ані почутого на дворищі, що три роки буду служити йому вірою і правдою. Коли ж нарушу цілування — смерть. Страх, як бачиш, мене сковує.
— Нащо мені... чужому про це повідаєш?
— Бо вірю тобі.
— Першому-ліпшому?
— Першого-ліпшого Любана не покохала б. Коли я позавчора уздрів тебе з нею, то аж прояснів: посилає мені бог поміч і розраду. Русин не дасть чинити наругу над людьми... знайде на Калитича управу.— Степанець сипав словами квапливо, й Русин не міг уловити головного.
— Почекай,— зупинив Степанця.— Чую, що важливе маєш казати. Ліпше-но зійдемо з дороги, щоб нас вартівники нічні не примітили.
За хвилину сиділи на зарослому корчами пустищі, що примикало до кладовища.
— Тепер повідай, якщо вже почав,— нагадав Русин.
— Навіть повідати моторошно. Я бачив на дворищі Даниловому... у шопах чинбарських людей... власне, я пильную їх... люди ці крадені з волі й силоміць обернуті в робів,— нескладно почав Степанець.— Данилові на-дібно багато рук до корит... до вичинення шкіри.
— Що треба, то треба,— кивнув Русин.— Але не розумію, як це "краденими з волі"?
— А так. Тримає Данило Калитич ватагу головників — вірних псів, котрі перестрівають у полі необережного смерда, на шляху — самотнього подорожнього. І...
— Де ж закони руські, князь, старійшини, нарешті, тисменицькі?
Ратайський син не ждав, що молодий писець, котрому доступна таїна мудрих книг, не розуміє простих речей.
— Був у Тисмениці по коляді князь наш. Чув ти про це? Навіть у шопи чинбарські повела то цікавість. І що з того? Один з таких крадених, Добромир з галицького роду Соколянів, по недосвідченості своїй шукав у Володимирка правди.
— І князь не оборонив?
— Князеві розтлумачили, що не варто слухати купленого роба-скомороха. Добромирові повезло, його тільки обсинцювали, поки притомність не втратив, і кинули в поруб. Зате трьом новачкам, недавно впійманим у засідках, відтяли язики. На всяк випадок і на пострах іншим.
Іван, похиливши голову, дерев'янів на пеньку. Неймовірне оповідав Степанець... і чому тільки Степанець? Ну добре, молода душа і чиста ворохобиться проти беззаконня і шукає оборони для Данилових мучеників. А чому ж інші мовчать? Невже до тіуна не долетіли жахні чутки із-за частоколу Калитичевого обійстя? Невже старійшини, мужі градські куплені Данилом з тельбухами? Невже стоїть Тисмениця на краю землі й ніякий сміливець не дійшов до Галича, щоб торкнутися дверної клямки в княжій гридниці?
Ніяка птаха не долітає до Галича.
А може, летіли білі птахи до стольного города... летіли, а їх наздоганяли стріли і вбивали на лету, ловили у сильця? Тому нема охочих в'язати ціпи з всесильним княжим посадником. Тому тиша й благодать у Тисмениці. Нікому нема діла до того, що в гнилій тисменицькій тиші данил-ки калитичі роблять з вольних робів, бесідливих — німими, сміливців прозивають скоморохами.
О, високо сидиш, княже Володимире, на золотокова-ному престолі! Аж надто високо!
Русин ще не уявляв, як і чим допоможе Даниловим страдникам. "Та й чи поможу взагалі? Бо чи є у мене сила,— сумнівався,— яка б зламала й перемогла силу княжого посадника? Чи маю приятелів з дужими плечима, котрі у разі потреби підсобили б та оооронили? З Калитичем битися важко, ще й з місця не рушиш, як спіткнешся об підставлену ногу й полетиш у поруб.
Отже, й собі набрати в рот води? Отже, й моя хата скраю?"
Небо над Тисменицею прояснилося, темрява мовби посрібліла, й Русин виразно бачив Степанцеве лице. Троянів син ждав од нього поради, обіцянки, дії, нарешті, ждав Степанець, а за ним усі оті без'язикі, отой Добромир з галицького роду Соколянів. Вони допоминаються у Русина оборони, й байдуже їм, що він молодий і недосвідчений... що тільки-но відкриває для себе Русь... що теж тремтить за власне життя.
"Але ж і Степанцеві життя дороге, і він важив головою, насмілившись розказати про Данилову татьбу. Бо якби натрапив на іншого... Честь і хвала тобі, хоробрий Троянів сину".
— Ти заприсягнешся, коли буде потреба, перед людьми й перед богом і підтвердиш те, що оповів мені тут? Чи уявляєш, на яку небезпеку наражаєшся? Ти і я...
— Присягну перед ким хочеш,— похопився Степанець.— Ти лише розворуши Данилове кублище. А настане суд — допитається князь правди і в німих. Якщо виживе у порубі Добромир, то за всіх розповість, за живих і мертвих посвідчить.
"Ой, високо сидиш, княже Володимире...
Ой, маєш ти людей малих за хробаків.
А мене, мабуть, то й зовсім забув?
Бо, певно, затих у твоїх вухах мій регіт... моє прокляття... моя надія. Ти поховав мене... всі живі запечатали навіки мій гріб, навіть баба Предслава не являється у снах. Дивно якось: був Добромир і нема Добромира. Скінчився на мені славний рід Соколянів.
Скінчився — не скінчився... Скінчився, бо батоги По-ловчана-Вихреста безжально й щільно лягали один попри одного, поки не заслонили сонце. І не скінчився, бо не здох я... бо кинуто мене в яму; вміють дереводіли Данилові гладенько ями обшивати тисом — не намацаєш шпаринки. Днище вистелили мирвою... я лежу на гнилій мирві і на власному гною, тіло моє пострупіло, а небо надо мною високе, а сонячні промені такі скупі, а дощик ллється і ллється на мою голову.
Дивуюся, княже, чому я досі не вмер... чому не обернувся у звіра... чому ум мій не померк?
Зате не дивно мені, о стороже законів руських, що я не визнав себе побідженим.
Бо єсьм Добромир з роду Соколянів.
Чуєш, сам Данило Калитич не лінується приходити до моєї ями. Складе нечестивець долоні жолобком й гукає, мовби каміння жбурляє в криницю: "Агей, чоловіче нерозумний, назовися робом, і я подарую тобі волю!"
Ти здибав колись, княже, вільного роба?
По правді сказати, я ніяк не розгадаю замислу посад-никового. Адже й без мене доста у нього підневільних людей, котрі лютою роботою примножують гривни, адже й без мене насолоджується він повсякчасно побі-дою сильного над слабим. А може, толочить він стежку до моєї ями для того, щоб побавитися і відпочити після трудів многих?
Нудно живеться твоєму посадникові, княже".
II
У підклітній хоромині тіунового терема Русин запалив світильник і завмер, похилившись на стіл.
На тисовому столі, як на розлогому полі, розпластав крила сокіл. Птах, здавалося, ось-ось змахне крильми, вдарить напролом грудьми об хрестовиння віконця і майне в сріблясту просторінь тисменицької ночі.
Сокіл був дерев'яний, різьблений з липового поліна обтинком ножа; ніж і поліно кинув непомітно Добро-мирові в яму Троянів син, і цим, може, нехитрим даром порятував його від розпуки. "Коли ж, Степанцю, порятував ближнього у великому, то порятуй у ще більшому: подай 'му мотуз або драбину й виведи на ясні зорі, на тихі води,— розмовляв Русин подумки з Степанцем.— Тобі це з руки, адже сокотиш-пильнуєш Добромирову яму. Лихо, правда, що в острозі Калитичевому не одна яма... що, вирвавшись з темниці, волею ще не дихнеш, бовваніють бо непідкупні, ситі вартівники на воротах і на вежицях. Інакше треба визволяти Добромира й побратимів з Данилового брану. Інакше... але як?"
— Ну лети ж, лети,— заохочував Іван Русин дерев'яного птаха, беручи його в долоні. Відколи живе... з тих пір, як навчився умом і серцем осягати глибину, скритну силу витворів ізографів, скульпторів, поетів, золотих справ майстрів, він не пам'ятає, щоб був колись більш зворушеним, ніж тепер. А мав же нагоду споглядати довершені скульптури старої Еллади, привезені до Константинополя.
Вогонь у ньому горів... дерев'яна птиця вогонь роз'ятрювала; не вдалася птиця досконалою, ремісник, може, осудив би сокола, що пір'ячко його не пригладжено, що обскубаний у неї хвіст. Добромир, видно, не дбав, щоб витвір його комусь припав до вподоби, він прагнув одного: дати соколу стремління до лету.