Вмить підклали вогонь під воєнні шопи, а там і загудів звідний міст під заболоченими та закривавленими стопами ратників. За ними залишався обезсилений тривогою та безладдям табір і дванадцять високих вогнів над ровом. Світало.
XXII
Страшне було пробудження у польському таборі після вилазки луцької залоги. Усе крило табору було спустошене, а мешканці розгромлені. Четвертина малопольського лицарства згинула від кіс нападаючих, а більша половина тих, що залишилась у живих, стогнала від тяжких ран, синців та побоїв, які потерпіли під час утечі. Ні один намет не залишився непорушеним. Чого не знищили Андрійкові та Грицькові ратники, то пограбувала челядь. Здобуток усього походу від Перемишля до Луцька пропав безповоротно, а збагачені краденим добром конюхи та пахолки малопольських шляхтичів ще тієї самої ночі покинули табір. Чимало челяді вигинуло під час нічної боротьби, так що побиті, поранені, потовчені та ограбовані пани опинилися після вилазкц без слуг, одягу, поживи та зброї. Озлоблені до крайності, накинулися вони на великопольську шляхту, яка втекла з Підзамча, замість того, щоб дати допомогу потерпілим. Великополяки виправдувались тим, що і на них напала ворожа сила, якої не могли у темряві розглянути. Зрештою одні й другі звалили вину на недогляд старшини й усією юрбою почали скаржитися на короля та князя Земовіта. Насилу втихомирив Заремба шляхту. Він пообіцяв малополякам коні, зброю та поживу, а великопольському лицарству віддав під опіку безпеку всього табору, щоб мало нагоду здобути добру славу, втрачену під час втечі з Підзамча. При цьому зауважував ще, що король аж занедужав із злості та обурення на неслухняність польського лицарства та гадає покинути військо, бо, мовляв, краще помиритися з братом та прикоротити сваволю дрібної шляхти, ніж дивитись, як усі великодержавні задуми пропадають саме через її нездатність. Шляхта спокірніла, бо справді Свидригайло мав чимало прихильників між польськими та литовськими магнатами. Якщо король захоче визнати Свидригайла і спільно з ним та за підмогою князів і вельмож вдарити на шляхту, то пропали всі привілеї Казимира Великого, всі уступки самого Ягайла, і шляхта знову стане тільки службою панів та князів...
Щоправда, ні король, ні сенат, ні канцлер не казали цього Зарембі, але Заремба знав це сам, і шляхта також. Вмить втишилися нарікання, і коло полудня оживився табір знову, коли король звелів будувати нові шопи над замковим ровом та готуватися усім до наступу.
Ні цього, ні наступного дня не чути було у польському таборі ніяких криків. Вечірні вогні гасли швидко, а денний рух починався вже з світанком. Нові шопи були готові третьої днини, і тринадцятого серпня почався наступ на луцький замок.
Тим часом Юрша збагнув уже другої днини після вилазки, що буде наступ, а не переговори, і приготувався відповідно до прийняття ворога. У величезних казанах стояла вода та смола напоготові, при кожній стрільниці лежали в'язки стріл, запасні тятиви, олов'яні кулі до пращ, а поза заборолами — закладене каміння та балки. Сама брама, яка творила про себе немовби кріпость у кріпості, була під особистим проводом воєводи. Правий наріжник обороняв Андрійко, лівий — Горностай із Савою. Старий Монтовт, який також доконче домагався участі в обороні, одержав провід верхнього замку та п'ятсот запасних людей під проводом Грицька.
Зі старим Монтовтом був чималий клопіт. Старий не міг подарувати воєводі, що він обходився без прибічної боярської ради, а оточував себе молодиками та мужиками.
— Це нечуване,— говорив він,— щоб безпека замку була в руках, щоправда, вельми відважних та хоробрих, але аж смішно молодих, недосвідчених людей,— дев'ятнадцятилітнього Андрійка і двадцятилітнього Горностая,— та щоб обороною займалися люди, які ще рік тому ходили за сохою та плугом. Що зробить воєвода, коли замок упаде? Уся відповідальність впаде на нього, та не буде в усій Литво-Русі боярина, який би не осудив його безпощадно. Що то буде? Що то буде?
— Що буде, бог знає! — відповів на це воєвода, який почув падькання старого.— Та не мені про це журитися. Коли замок впаде, мене в живих уже не буде.
— Ба, не про твою голову тут іде, а про замок...
Тут воєвода засміявся і поцілував старого у плече.
— Не журіться, ваша достойність! Минув уже час лицарських боїв та зброї. Доки тільки вершник на важкому коневі вважався борцем, доти треба було до воєнного діла тільки бояр, шляхти, панів та кінних ратників. Але це вже минулося. Тепер усяка твердиня має високі стіни, заборола, гармати, а кам'яна куля чи балок, кинений метавкою, однаково трощить і зброю лицаря, і кожух мужика. Тому сто літ ударяв лицар на лицаря, а піший мужик чи навіть ратник вважався за ніщо. Мало було людей на світі, удвоє менше, ніж тепер. А ось я розбив двома сотнями послушних мужиків цілий лицарський табір. Чи розумієте це, ваша достойність? Будь у мене не дві, а двадцять тисяч таких ратників, як мої, та сотня досвідчених провідників, я б тоді і римського цісаря не побоявся...
— Бажав би я бачити вас тоді у бою з двома або трьома тисячами лицарства у чистому полі! — гарячився Монтовт.— Комонники розбили б ваші тисячі, мов яструб курей!
— Забуваєте, ваша достойність, що піші ратники мають самостріли, луки і пращі, а під час нападу комонників стають у круг. А нема зброї, яка б не розпалася від удару топора на сажневому топорищі. Забуваєте також, що ми не в полі, а в кріпості, а тут треба в першій мірі ладу і послуху, щоб кожний мій рух був ударом тисячі мечів або топорів, а моя воля — волею всіх.
Старий Монтовт не знав, що відповісти, і відійшов, бубонячи під ніс. Зате залога була в піднесенні та захопленні. При вилазці не загинув, на превелике здивування всіх, ні один ратник. Щоправда, відділ Андрійка та Грицька чимало потерпів від ран, але всього двадцять два ратники мусило покинути внаслідок цього службу на довший час. Весело вигукуючи, готувалася мужва зустрічати ворога. Дещо пригноблений настрій, який заволодів був душами скитальців після перемишльського погрому та смерті боярина, дав місце почуттю задоволення від здійсненої помсти. Вони готувалися до боротьби, наче до весілля, виспівували всілякі глумливі або й соромітські пісеньки про короля, канцлера та Зарембу, піднімали себе взаємно на сміх та раз у раз питали проводирів, чи не час уже на стіни? Але ждати доводилося довго.
Справді, тринадцятого серпня у польському таборі був рух уже від ранку, та аж коло полудня перші відділи ворога покинули табір. Була це здебільшого челядь, яка з мішками піску, в'язками пруття і довгими балками та дошками йшла засипувати рів, щоб через нього перевезти таран. За челяддю слідкували піші ратники та озброєні лицарі. Деякі з них мали навіть кулєвріни* (* Ручні пістолі з широким дулом), бо видко було димок, який курився з запалених гнотів. Таких відділів було три. За середнім, який стояв напроти головної брами, виступав збитою лавою відділ чехів у довгих кольчугах з щитами, що закривали все тіло. Між ними і за ними яскравіли барвисті струсячі пера на шоломах та барвисті назбройники з гаптованими гербами. Було це західне лицарство, яке поляки знадили з собою на хрестоносний похід проти "татар і схизматиків". Усі відділи сховалися за облоговими шопами, і вслід за цим почали довгі, криті шкірами будівлі посуватися вперед. А тоді з-над головної брами заревів ріг. Усе, що жило в замку, кинулося на стіни. Залишились тільки ратники Монтовта і Грицько.
Виявилося, одначе, при осаді стін, що тисяча двісті чоловік вистачить цілком для оборони бойової лінії. Тому відправив воєвода три сотні чоловік на майдан як запасний відділ. Грицько звелів їм стати напроти обох веж та брами і бути готовими на кожний крик воєводи.
З гуркотом та скрипом підойм котилися шопи на рів. Коли стали до нього наближатись, два замкові гармаші-німці приклали вогонь до запалу. Загуділи гармати, наче грім, а бовдурі диму бухнули з дула спіжевих потвор, наче з змійового горла. Гармати, які були прикріплені до дерев'яних саней, подалися назад, доки не здержалися на поперечній рамі, а кам'яні кулі з гуком та шумом полетіли понад шопами. П'ятдесят кроків далі вдарила одна з них у звалища погорілої хати і розскочилася на дрібні кусочки, а друга попала у молодий, обсмалений пожежею ясен і зломила його як тріску. Шопи стали. В польському війську було чимало людей, які чули вже не раз гук огнестрільної зброї, та челядь завжди ще дрижала з переляку при вигляді клубів диму та страшної обгорілої каменюки, яка трощила все, що ставало їй на дорозі, а пекельний іук потрясав душею навіть найхоробріших. Бо й що значила хоробрість та відвага проти скаженого розгону кулі? Справді, пекельною є сила порохового вибуху, а чорт прошептав монахові Бертольдові тайну чорного винаходу!
Стали шопи, а в тій самій мірі, в якій слаба відвага у обложників, росли захоплення та самовпевненість в обложених, і голосний оклик супроводжував обидві кулі на їх пагубному льоту.
— Зависоко! — пробубонів незадоволено гармаш і почав вбивати глибше дерев'яний клин між задом гармати і задньою основою саней, щоб цим понизити висоту дула. Тимчасом помічники витерли дуло щіткою, замоченою в милі, всипали у задню, вужчу частину гармати мішечок пороху та приткали його клоччям. Гармаш розчистив отвір запалу, а тоді знову прикрутив старанно передню, ширшу половину гармати до задньої. Прикрутивши, вклав кам'яну кулю в дуло, а помічники підоймами підсунули сани до передньої рами.
— Готово! — гукнув гармаш.
— Готово! — відгукнувся другий.
Обидва похилилися над дулами, виглядаючи ціль, бо на боки не можна було звертати дула, хіба з усім дерев'яним ложем. Бували, справді, і малі гарматики на дерев'яних кружках, але вони були мало що більші від ручних кулеврін, і тому Вітовт не вважав доцільним придбати їх для луцького замку. Досить було зате метавок, які мотузяними пружинами кидали каміння та балки на ворога.
— Пали! — наказав воєвода.
Знову загуділи спіжеві гирла, і цим разом одна з куль попала в покрівлю шопи. Затріщало в'язання, продерлися шкіри, і куля впала досередини. Одначе шкіра та дерево спинили її розгін, і вона не розірвала шопи, тільки вибила діру і вбила двох людей всередині.