Жаїра. Том 2. На волі

Вона живила в собі кри­хітку надії, що Антоніо не так скоро покине її. Нехай навіть буде холодним, хай докоряє, хай грає цілими ночами в кості, але ранком таки прийде і дасть їй зів'ялий і прогірклий поцілунок. Для Жаїри вже й це стало багатством. Рабство йшло за нею слідом, припечатуючи собою кожну її думку й почування. Вона була рабинею з народження, з душі, з крови й кости.

"Хто має окови на душі — скрізь буде рабом", — так сказала Квевезу.

Часом виринав їй у пам'яті Татаурана, але вона прога­няла його з думок, як докучливий докір. Десь краєчком своєї душі відчувала, що він занадто чистий для неї, занадто бездоганний і неспокійний. Все рвався кудись далеко і ви­соко, бажав чогось дуже великого, а їй треба було так мало: розкоші й любови...

* * *

Стемніло. При вогнищах, розкладених по цілій долині, виляскують сміхи, пісні й сварки — звичайне явище серед збору вояків і авантюристів.

У шатрі каламутно блимає каганець, і від його тріпот­ливого світла тіні також тремтять, б'ють крилами і ховають­ся по кутках. Але назагал тут сьогодні краще, ніж у звичайні дні, бо скрізь повно квітів, на простеленій скатертині розложена добра вечеря, а сама Жаїра, закосичена в білі квіти і вбрана в білу шовкову сукню сидить на постелі й чекає.

Сьогодні не могла витримати сама. Чогось їй було так сумно і так важко на душі, що вирішила вжити всіх засобів, щоб відірвати Антонія хоч на одну ніч від гри і змусити його бути з нею. Для того наказала принести собі квітів до шатра, для того причепурила все і зготовила смачну вечерю. На кінець витягнула із сховку свою білу сукню і торбинку з до­рогоцінними камінцями, що їй була дала Сторожиха. Вона передбачливо ховала її на день шлюбу. Думала собі, що зробить Антонієві несподіванку і подарунок. Але Антоніо про ніякий шлюб не згадував, а вона останнім часом уже й не сміла про нього думати. Знала, що Антоніо буде серди­тий, коли його відірвати від гри, і цю злість хотіла тепер викупити торбиною з самоцвітами. Він програвся до остан­нього — тож буде радий, що матиме чим далі грати. Хай грає! Хай робить, що хоче, але сьогоднішній вечір хай про­буде з нею. Вона так тужить за ним! Ще більше, ніж тоді, коли їх розділяла Ітараре.

І за цей єдиний вечір Жаїра жертвувала дорогоцінну торбинку та сукню, що була для неї ще дорожчою, ніж тор­бинка. Бож у білих шовках одягу містилося все, що лиши­лося від минулого і від надії на майбутнє. Жертвувала і цим. Їй нічого не треба — тільки одного вечора з Антонієм. Од­ного вечора!

Жаїра проводить пестливо рукою по сукні й сумно всміхається. Добре, що Сторожиха догадалася взяти цю сукню разом з золотистою — дві найкращих. Крім них, дів­чина тут не мала більше нічого. Тож золотисту носила, поки зносила, а цю білу любовно берегла. Але вже не має для чого берегти. Пропало все — хай пропадає й остання сукня!

Та Антоніо чомусь бариться. Вже двічі посилала по нього, а він усе не приходить. Десь, напевне, іде завзята гра. Хоч би програвся — то скоріше прийде...

Вона сиділа на постелі, заплющивши очі, і думала. До звичайного суму в неї сьогодні долучилася ще й якась невиразна тривога, передчуття чогось дуже важного, і це її гні­тило ще більше. Що б могло її ще чекати?

Втомлено піднесла повіки й скрикнула з несподіванки: перед нею стояла Сторожиха. Дивилася з суворим докором у гострих очах і одночасно співчутливо похитувала головою.

Дівчина закрила очі руками, увібрала голову в плечі й зігнулася, очікуючи нападу. Але почула лише питання:

— Сподівалася, але не мене, так?

Жаїра мовчала.

— Чому затуляєшся? — питала далі Сторожиха. — Со­ромно тобі? Ой, і я б затулялася, бо мені ще соромніше, але мушу дивитися правді в очі: ти винна, а я ще більше. Було мені не вірити тобі.

Через те, що в голосі гості було більше суму, ніж гніву, Жаїра врешті відважилася встати і глянути на неї.

— Чого хочеш, Сторожихо? — спитала тихенько.

— Прийшла рятувати тебе.

— Рятувати?! — недовірливо перепитала дівчина й здивовано видивилася на бабу.

— Атож! — мотнула головою Сторожиха. — Потре­буєш помочі, дівчино, і я її тобі приношу.

— Не треба мені нічого! — нервово заговорила Жаїра. — Що сталося — пропало! Я не хочу ні помочі, ні рятунку. Але ти тікай звідси, бо сюди незабаром прийдуть!

Та баба, замість тікати, сіла собі біля скатертини, взяла кусник смаженої риби й почала його смоктати.

— Іди, кажу тобі! — крикнула Жаїра. — Чи хочеш, щоб тебе тут упіймали?

— Добра риба, добра! — вдоволено муркотіла стара, не слухаючи Жаїри. — А у нас в оселі голод. З голодом прий­шли пошесті й смерть. Гинуть діти, гинуть юнаки, і мужі починають падати з ніг. Лише жінки ще якось тримаються...

Дивлячись на її спокійні рухи, дівчина попросту губи­лася. Нервово ламала пальці й думала над усіми способа­ми, якими б можна було позбутися неприємної і небезпечної гості.

А Сторожиха, обсмоктавши кості, зібрала їх у кулак, підігнула коліна, сперлася на них підборіддям і, похиту­ючись, заговорила у просторінь:

— Зрадила ти нас, дівчино, зрадила Татаурану — от і кара на тебе. Маєш щастя, що не зрадила таємниці Камін­ного Духа, — це пом'якшує твою вину...

— Звідки знаєш, що не зрадила?

Сторожиха мов би не чула питання.

— Приходив Татаурана, — продовжувала, похитую­чись, — кликав тебе голосом сара куара і чекав. Марно чекав. Страждав дуже, думаючи, що з тобою сталося не­щастя, а воно сталося найгірше з того, що могло статися: ти покохала ворога... Татаурані говорила про християнський шлюб, ворогові не говорила нічого...

Жаїра затулила знову обличчя руками і розплакалася.

— Що я винна?! Що я винна?! — скаржилась крізь сльози. — Він такий гарний!

— Я приходила сюди, підіймала полу намета й бачила ваше кохання, — тягнула далі Сторожиха. — Багато ба­чила й багато чула... І жаль мені було тебе, бо кохання між рабинею і завойовником завжди має сумний кінець... Піз­нала в тобі свою долю, і мені було жаль... Коли б зло завжди було відмічене тавром — його можна було б обми­нути; коли б ворог мав образ злого духа — його можна було б ненавидіти. Але зло часто є привабливе, а ворог — гарний і солодкий. Тоді вони найстрашніші. Так, тоді вони найстрашніші! А ти? — раптом обернулася до Жаїри. — Ти не є гарна?

Помовчали трохи, і баба встала.

— Ходи, — сказала. — Я спішуся. Посол мусить на час бути на місці. Хі-хі-хі!

Цей недоречний сміх злякав Жаїру ще більше, Ніж незрозумілі слова.

— Чого хочеш? — спитала, відступаючи назад. — Куди я маю йти? Який посол?

— Хі-хі-хі!.. — засміялася баба. — Я — посол до послів. Малий отрок недаром ходив, ні! Той умів промовити до найтвердших! Він би й самого Камінного Духа зрушив з місця своїми словами!

— Не розумію... — все більше лякалася Жаїра. — Що ти кажеш?

— Праліс горить! Праліс горить! — затанцювала стара. — Підпалив його малий отрок — і ранком тут буде весела забава! О, ранком тут буде весела забава!

Ніби в передсмаку тієї забави, Сторожиха сміялася і підскакувала, стріпуючи своїм ґноттям, і від того споло­хано заметався вогник каганчика, а тіні дужче затріпали темними крилами, перелітаючи з кутка в кут намета.

— Я — посол до послів! — пританцьовувала баба. — Я вмію ходити нечутно поміж ворогом, переступаючи його тіло! Я вертаюся сьогодні з радісною вісткою до племени! Завтра буде кінець голодові, завтра буде тут бенкет! Ходи, ходи, тепер уже обійдеться без твоєї помочі!

— Відчепись від мене, я нікуди не йду! — зойкнула Жаїра й забилася в кут намета. — Чого піду? Я не маю куди йти!

— Хто не має куди йти — йде до матері Ітараре! — в якомусь трансі приспівувала Сторожиха. — Не бійся нічого! Плем'я піде геть, і ніхто тебе більше не побачить, і ти також нікого. Ніхто тобі не докорятиме, не будеш мати кому дивитися ввічі. Твоя доля й моя доля — одною дорогою йдуть. Моя попереду, твоя — вслід. Будеш по мені Сторожем Ітараре, бо ти варта того! Коли не зрадила та­ємниці Камінного Духа тому, кого любила більше від себе, — не зрадиш її більше нікому. Ходи, ходи!

Від гарячкових слів Сторожихи на Жаїру війнуло хо­лодним жахом. Уявивши себе такою старою і страшною, як ця баба, засудженою на довгі роки самотного життя в кам'яних печерах, відчула знову моторошний дотик божевілля.

— Ні, ні! — прошептала помертвілими устами, на­ставляючи вперед до оборони руки.

— Тс! — поклала собі раптом палець на уста Сторожиха і, мов тінь, вислизнула з намету.

Жаїра повела рукою по вогкому від поту чолі й недовірливо глянула на те місце, де щойно стояла страшна гостя. Відчула полегшу і вже питала себе, чи вся сцена їй часом не приснилася. Але тут почулися кроки, пола намету відхилилася й увійшов Антоніо. Був дуже веселий, бо сьо­годні йому пощастило в грі, а, побачивши причепурену й заквітчану Жаїру, подобрів зовсім.

— О, що я бачу! — вигукнув здивовано. — Моя мрія змінила барву і, замість золотої, стала білою! Але ж ти чудово виглядаєш сьогодні, дівчино!

Жаїра прискочила до нього і впала в його відкриті обійми. Тряслася і від щойно пережитого переляку, і від давно вже не чутих ласкавих слів, і від радости, і ще від чогось, чого й сама не могла вияснити.

— Що за зміна, моя кохана?! — дивувався Антоніо. — Я вже давно не бачив тебе такою гарною! Ти чогось кли­кала мене? Вибач, що я не прийшов відразу, але мені саме дуже йшла гра. Обіграв чисто малого Міґеля, грубого Естасіо й того глухого Жвона. Кажи скоріше, що маєш ка­зати, бо я спішуся. Коли щастя йде — не можна ним нехтувати...

— Ні, ні, не йди! — притулилася до нього ближче Жаїра. — Будь сьогодні зі мною! Мені так страшно!

— Страшно?! А то чому?

— Не знаю, не можу сказати!.. Але ти не йди, Антонію, я тебе благаю! Те, що я тобі дам, буде більше від найщасливішого виграшу! Дивись...

Вона кинулася до постелі, видобула з-під неї шкіряну торбу, розв'язала її і показала.

Зчудуванню і втісі Антонія не було меж.

— Звідки це, чарівнице моя? — спитав приголомшено.

— Не питай нічого, мій любий! Візьми. Це — тобі. Тільки скажи мені, що ти мене любиш, що будеш цілий вечір сьогодні зі мною. Добре?..

Заглядала йому благально в очі й мало не плакала.

"А все ж вона рабиня!.. — з нехіттю подумав Антоніо. — Могла б зараз не просити, могла б наказувати — і це бу­ло б мені далеко приємніше..."

Але вголос сказав:

— Добре, я буду з тобою, коли ти вже так просиш.