Яблука з райського саду (збірка)

– Демокра­тичний? Демонократичний! Бо ваш вибор только в том і состоїть, щоби насити дєньги преступним кла­нам, обогащая їх всємєрно й усіляя таким образом протіву чесних людей.

– Є й не криміногенні ділери, – сказав я, однак відчув у своєому голосі сумнів.

– Все оні начиналі, як не криміногенні, но вскорє всі бистро попадаються до паханів на службу, – задоволено пробасив піп.

Да, тут і вища освіта не поможе, бо, дійсно, всі ці са­модіяльні хіміки хутко попадають на око блотним, а ті – не ментура, од них вже ніколи не одбрешешся, ті не поч­нуть марудити-судити, чи перевиховувати, а замочать для простоти.

Причесалися ми, помилися, де могли і приходимо у церкву. Посідали, нам батюшка втирає про покаяння.

– Якби це був надійний спосіб зіскочити з системи, то тут на світі не було вже жодного наркоші, – не здавав­ся Антон.

– Бо путь етот не бистрий, а з іспитаніями, – одрізав нашу логіку піп. – Чем тяжолійший гріх, тим дліннєйший од нього путь.

Їх там в їхніх інститутах хорошо натаскують на такі диспути, бо навіть Антон нічого йому не вкрутив, видно, був не розкумарений.

– А як ви, батюшко, знаєте, що воно таке, – не здавав­ся я, – якщо ви самі й не куштували його ні разу?

– А зачем? У ково вєра крєпчайшая, тому нє страшни нікакіє лакомства мірскіє.

Ех, даремно ми втягнулися з ним у диспути ці нескінченні. Він просто не знав, що таке маріупольський крек. Ми дали і вже з третьої дози в нього виникло по­тужне бажання перевіряти свою силу віри.

Словом, довелося Деці потроху переходить з африканів на циган, бо в тих кайф був не дешевший, але з ни­ми можна завжди домовитися. Однак вони сварилися, що вона робить "безчуственно", тобто сама не отримує, як вони вважали за обов'язкове, насолоди од процесу і ставили їй за приклад одноплемінниць. Доки не наштовхнулися на батюшку, чию рясу сприйняли за жіно­че плаття й дуже подивувалися:

– Чого це в тьолкі борода?

Цей феномен надто збуджував їх, і Деця возрадувафлася, що тепер їй поменшало сексуального обов'язку.

Він, правда, опірався, однак цигани грамотно дове­ли йому, що не може бути тут ніякої московської єпархії, бо сама Москва ніколи не хрестилася, а що Новгород, Псков, Володимир і Суздаль прийняли хри­стиянство, то це було ще в ті часи, коли вони до Мос­ковського кагнанату не в ходили. От вам і цигани, бач, вони вже тоді там були і все на власні очі бачили, ска­зано, з ними спорить, як проти вітру сцять. Отож і не треба тут комизитись.

Що в ньому, батющі, було ще хорошого? Що він по­наводив нас на нові точки з торчками, бо, виявляється, вони часто каялися йому в наркозних гріхах і це трохи розширило нашу базу.

Тим часом батюшку, там, нагорі, з часом хотіли причислить до лику, бо він єдиний в концесії, хто масово по­чав долучати циган до праведної православної віри, весь народ навколо бачив, як вони так натовпами й сунули до його церкви. Ще й чути звідтіля було гучні їхні крики ра­дості од масового причащання. Аякже, добре, що Деця, виявляється, встигла дечому навчити зі своїх автовокзальних фокусів.

Що моє

кліповідання

Стовбичило небо, намагалося зазирнути на терасу, однак там був лише один відвідувач, який намагався за­чепитися за буфетницю, а та зосередилася на фужерах, додивляючись непротертих. Нарешті музика вмовкла.

– Не доганяю я цих радівів, – нарешті кивнув на магнітолу, – не можу і всьо, ну чого вони галь котять? Блін, шо лише іноді дадуть щось кльове? Що жаба да­вить весь час путнє передать?

Вона згідно кивнула, крізь фужер дивилася, що той говорить:

– І хто, інтересно знать, видумує такі пісні? Шо іноді отак сядеш і подумаєш: для кого?

Радіо подумало чотири секунди, дзизнуло і відповіло:

– Не всі ми діти цього світу!

Но шо моє є – то моє!

– О, це кльова, – сказав він, бо всі фужери між ними обома були порожні. – Бо я люблю тільки кльові.

Дівчина, не озираючись, намацала регулятор гуч­ності, посилила, динамік аж загарчав на низах, вона трошки зменшила, стало добре чути, як співак зма­гається з супроводом:

– Не знаю, де себе подіти,

Не кожен тут виграє.

Но так ведеться

На світі,

На цьому світі,

Що не у кожного є.

– От мені нравиться, коли пісня кльова, а коли ні, то не нравиться, шо ти тут зробиш? – він багатозначно вту­пився в свою чарку з горілкою і вже вирішив надсьорбнути. Однак погляд його переповз на високу склянку з пи­вом, од чого пухирці там зупинились.

Тут увага перековзнула на нового гостя, який підійшов до прилавку і втупився у прейскурант морозива, вишукую­чи більшу вагу з меншою ціною – необережно зморщився на радіо, яке заважало підрахункам. Майка на ньому була виразно випрасувана. На цей час усі фрази під тентом за­висли, вимушено і невдоволено чекаючи на свою чергу. Нарешті купив, обдивився обгортку, знайшов там вироб­ника, кивнув до нього радісно, сів, але невдало, пересів у куток, подалі од звуку, і магнітні поля його розпружились.

– Не, ну в натурє, пісні, вони ж як люди, не всі по понятіям. Іноді случаються такі, шо їх вобще не варто включать. Я зразу бачу, хто на шо похожий, од мене не скроїш. А ти як думаєш, мать? – сказав він удвічі мо­лодшій буфетниці.

Вона саме думала, якою з двох мов відповідати. Хер­сонські степи лагідно віддавали морю колишнє літнє тепло, іноді дихаючи полином.

– Я думаю так само, – поміняла вона фужера; була тут сезонною, а сезон саме почав кінчатися. Ненароком зиркнула на дядечка в окулярах, той посміхнувся чи до неї, чи до виробника на обгортці.

– Тут же так, що навколо тебе багато чого шляється, і треба зразу вчить, бо шо не людина, то проблема, – по­чула вона голосно.

Той відвідувач не чув, саме розгортав, сподіваючись на холод.

– І це мене не дістає, – проспівало радіо, – бо шо моє – то моє!

– От мені лічно такі пісні нравляться, бо вони по дєлу, а все інше я терпіть не можу, особино я не люблю, коли сюди приходять і морщать носа, – кивнув він на чо­ловіка, який саме мостив там зручніше окуляри, дядькувато закліпав, намагаючись зосередитися на морозиві, що автоматично намацав солонку і посолив його, закліпав, сторожко лизнув і попередньому присутньому на мить здалося, що губа в того аморальної форми.

– Не треба радіти, – співало радіо, репаючи ди­наміками од репу,

Що нам не родити,

Самі собі діти,

Куди себе діти, о, є!

Дивовижний вересень втупився у видноколо, бо мо­ре вгиналося од власної ваги, щедро розкидаючи лелітки. Дядечко ще раз посолив і уважно лизнув морозиво, продавчиня не втрималася від посмішки.

– І от коли хтось начинає, – почула зблизька, – хтось тут починає вибражать, то я, блін, можу тут всякого кєнта поучить, особино такого, який заплатив за мороже­не миколаївського проізводства пиздисят п'ять коп., і си­дить при цьому тут, дєлая при цьому вид, шо йому тут не всьо нравицьця.

– Та ну його, – фужер у руках буфетниці зупинився.

– Отут ти неправа, мать, – почула відповідь, бо відпустка кінчалася, путівка також, – і, канєшно, можна й так подумать: "ну нехай собі кєнток давиться своєй дішовкой". Но ти, мать, не обратіла вніманія на то, шо пальці в нього із суставами – од чого б це, інтересно? Так я тобі ска­жу: це коли він дрочив, дєлав неправильно і був скарьожиний в пальці. Не я буду, якщо це не подагра. – Він бере своє пиво, виливає туди горілку, міцно накриває долонею і так усе разом рвучко б'є об коліно, рідина, вибухаючи, хутко зникає йому в роті. – Да. А непогане пивко, мать? Ти таке пробував хоть раз? – несподівано звертається він до дядь­ка. – Ти не слишеш? Ей, подагрик, ти в натурє подагрик? – перекричав він магнітолу, яка невпинно виштовхувала:

– От шо моє, то моє, бо це не в кожного є!

О, є!

– Оце, блін, в точку, – відповів він, ще раз одхекавшись. – Бо я не люблю, коли мені моє хтось портить, я зразу ставлю лоха по понятіям, якщо кому тут шось не нравиться, то не ходи сюди, чи я не прав? Я правильно кажу, подагрик?

Той недочув за:

– О, є, о, є, що не наше – не моє!

Супровід тихішав, даючи зрозуміти, що пісня почала кінчатися.

– Ти мене чуєш, тормоз довбаний? З тобою говорять. – Він встає і йде до нього. – Може я тихо говорю, я сказав?

Він надто красномовно підвівся і промовисто рушив, на це той дужче схилився до морозива, очікуючи на само­го себе, але слів не знайшлося – лизнути, чи ні – ось бу­ли його думки.

Вариво-марево розступалося, рушаючи з зеніту.

– Ти, бліняра, ти тут музику слухав, отвічай, ну? Тут тобі громко дєлали, красиво, ну? А ти? Не нравицьця – не ходи тут, і всьо буде путьом.

Замахнувшись долонею, хоче завдати в потилицю, однак той дужче принишк до морозива і удар ляснув порожнім повітрям. Цієї миті дядько одклав морозиво, і, хопивши солонку, сипнув тому в ображено-справедливі очі.

Той не встиг отямитися од спалаху в них, як зазнав нових іскор – од стільця, який злітав невідь звідки, дядь­ко бив куцо, як молотком, дедалі влучніше, доки не збив з ніг. Зависла б пауза, якби не радіо:

– Бува, буває чуже не конає, хто знає, той має, о, є, свій до свого по своє! О, є!

Вона стояла, тримаючись за фужер.

Потім, тіпнувши носом, дядько підчепив ним окуля­ри, хотів до дверей, на мить яку застиг, пригадуючи. Вхо­пив морозиво, вискочив.

Музика пішла на коду. Видноколо зачаїлося за морем.

– Та блін, ти шо глуха? – нарешті почула дівчина з-під перекинутих столиків. – Тихіш ніззя? Тут, блін, голо­ва тріщить, а вона вкотила на всю катушку.

Котли

Натовпу було більше, ніж людей, а грошей було мен­ше, ніж купити подарунка. Бо день народження тата зав­жди перед получкою, й ні разу не було інакше. Я обійшов універмаг, але нічого вартого до мого багатства не знай­шов.

– Треба не чухацця, а рухацця, – пригадалося батько­ва приказка і ноги мимоволі понесли мене під Гастроном, який поволі виникав вітринами з-за дерев.

Отак прийдеш купити пляшку в подарунок, і дуже довго розглядаєш привабні вітрини. Ще кілька дядьків тужно озирали їх – дивно, скільки часу люди автоматом сунуть сюди просто подивитися.

Батько щоразу лаяв мене:

– Ніколи не купуй мені коньяк в подарок, в мене од нього ізжога.

– Чому?

– Коли подумаю, скільки на ці гроші шмурдила можна випить – пече.

Я уважніше втупився в вітрину.

– Котли нада?

Токсичних кольорів добродій тужно зазирав у очі.

Я почав говорити:

– Я не теплотехнік.

Той насилу посміхнувся й, таємниче озирнувся, ви­тяг годинника:

– Котли, я спрашуваю, нада?

Я оглянув – геть новенькі, але в кишені моїй потуж­но шаруділо.

– Почом? – не своїм, а його голосом кинув я.

– На бутилу, – була конкретна відповідь.

– Чого так дешево?

– Бо барига більше не дасть.

Борлак у нього смикнувся, ця судомина передалася годиннику – стрілка секундна тіпалася в очікуванні.

– Труби горять, – нарешті зізнався він, і вітрини віддзеркалилися в його, й без того синіх, очах.

– Бутилу чого? – не повірив я на власні вуха.

– Чого-чого – водяри.

Я не повірив навіть тоді, коли чимало одійшов, затис­каючи в жмені "котли".