На небі

Засік я їх запізно, бо вони були не-чутніші за морок, й проґавив мить шаснути із завулка в закавулок. Страх вхопив мене за генофонд. Бо я збагнув причину тиші — вона посилювалася небесно-янгольським голосом, якого Господь посилає останньої хвилини, аби підкреслити урочистість. Кодло скерува­ло на мене, одні підкреслено витягали руки з кишень, інші засовували.

Ми зблизилися, і я отерп. Кожен яв­ляв класичного персонажа, на які ба­гаті були повоєнні роки, яких я не па­м'ятаю. Дуже добре пам'ятаю діккенсівських героїв, але ті — поступалися.

Вони радісно наближалися. Це була часина, коли й найзапекліший зух не витисне з Чоколівки й краплини спирт­ного, щоби хоч якось вгамувати свою вроджену й розвинуту агресивність.

Про що думає остання мить? "Тембральне забарвлення звуку біль­ше залежить від шумів, аніж від тону. Інша проблема, як додавати до домі­нантного шуму домінантний тон..." — подумав я й звів очі, аби не бачити, як один вийняв японські цокавки й покручував ними, радіючи нагоді випро­бувати їх у дії. Дзенькаючи ланцюж­ком, він наближався... І саме цієї миті пролунав дивовижний вокаліз. Ні, не вокаліз, а аріозо:

Менструа-а-а-а-а-а-ції-ї!..

Я вдичів. Так, що навіть забув, чому закопилив очі. І не від такого, сказати б, веризму. А — що співає не янгол, не гучномовець, а вуркаган! У засмальцьованому ка­шкеті, із ліхтарем під лівим оком:

Сколько било нежни-гих слов,

Сколько било грації-ги!

Витягував він неймовірні фіоритури. Мелодійні при­голосні танули в нічному заскнінні таємничими при­дихами, і найпаскудніший текст освячувався:

Как ми встрєті-і-гілісь с табой

У каналізаці-і-і-і-ї!

Виводив вуркаган, і оте його "ї", прозоріше, ніж зо­рі над головою в задертих догори очах, пронизувало місячну сферу аж до верхніх астралів. Відлуння ще витало зореколом, а тут, на Землі, пісня вже скінчи­лася. Вони обступили й почали гіпнотизувати.

— Чувак, так ти співак? — несподівано вихопилося в мене, аж банда реготнула. А один уже взяв мене за барки.

— Так це співав ти? — проштовхнувся я до засмаль­цьованого. — Це в тебе такий голос святий?

Останнє слово зупинило кулака, який завис над моїм носом. Усі перезирнулися й втупилися в співака.

— А то ж ...дь, чий же ще, так його мать? — про­лунала з тих вуст проза, цілком земна.

Мені з собою завжди було тяжко. Особливо в рі­шучу хвилину. Я панічно добирав слова, аби встигну­ ти сказати, хто він є насправді під оцим чоколівським небом, залишивши півкоміра в чужому кулаці, прор­вавшись таки до нього, не завваживши пекучого сту­сана під ребра й двох копняків під куприк. Він єди­ний був, хто оцінив мій захват, більший, аніж страх смерті.

— Жека, — прорік він і несподівано тицьнув брудну на дотик долоню.

— Ян, — вихекнув я, бо чиєсь коліно, не поціливши в ..., влучило в грижу.

Далі штовхнули під коліна, вхопивши утричуба.

— Чіво ти тут забув, кінтяра? — підсунувся той, із цокавками.

— Послухати, як Жека співає, — попросився я.

Вони оцінили й пхикнули.

— Це, кент, таке в тебе послєднє желаніє?

Пилюка на Місяці здригнулася од їхнього реготу.

Але миттю вляглася, бо:

— Харашо, — сказав Жека, — слухай паслєдній раз!

Зорі внишкли, як він заспівав. Так дивовижно, що як не напружуйся, а однак не розбереш слів, проти­лежних до голосу. Особливо на вібрато — воно одбирало все. Що я, щораз отямлюючися, радів, бо не вмер, а лиш забув себе.

Бутилка віна-а-а,

Не боліт галава-а-а,

А боліт у тово-о,

Хто ні пйот нічиво-о-о-о-о!

Оце "о" він видав так, що іншому б стачило на цілу пісню. Що навіть мешканці, прокинувшися, жоден не вилаявся у вікно:

— Вам, козли, дня було мало?

А, навпаки, спали далі з одкритими очима.

Я, білокнижник, привів їх усіх до своєї оселі, і вони миттю з'їли все, що не випили. Украли: будильника, куртку, транзистора.

Лишили Жеку. Який хропів горілиць, тримаючи на грудях кепку. Я зазирнув до його чарівного рота.

Однак нічого, крім пережованих зубів, не побачив.

— Ви такого не чули, — переконував я Мосенжецьку. І тому, що я шепотів у телефонну трубку, вона повірила.

— Приводьте, — шепнула й вона.

Зненавиду до кепок я мав ще од Леніна. Вийняв її із брудних пальців Жеки і пожбурив крізь кватирку.

Од чого він прокинувся. Очі мав найблакитніші, особливо підкреслені "ліхтарем".

— Що це?

— Сирі яйця. Пий, Жеко, підемо в консерваторію.

— На кий?

— До професорів. Нехай тебе послухають.

Він розповзся й почав голосно харчуватися. Потім сказав:

— Ще.

Вони для його голосу не були потрібні, бо той існу­вав незалежно від матеріальних факторів. Доки Жека висьорбував їх, я міркував, у що б його перевдягти.

— А де кепка?! — раптом виплюнув він яйце.

— Кореші забрали, — підсунув я інше.

— Кепу?.. — здивувався він за друзів.

— І транзистора. І будильника, і куртку.

— А-а, — повірив він і заплямкав.

— Шакали, ...дь.

Але надувся, наче Діззі Гілеспі. Аж очі набубнявіли.

— Я тобі іншу дам, — сказав я.

— Іншу?? — визвірився він. І тут же осікся.

Бо я побачив ще одне чудо — сльозинка прокрес­лила крізь жахливий його синець чисту стежинку.

Він збагнув, що я збагнув, одвернувся і почав терти око — за мить "ліхтар" сяяв, як і дотепер. Я вхопив його за пальці й видер шматочок свинцю. Гладенько­го, відполірованого натиранням.

— Ладно, — погодився він, — ходім у твою консер­ваторію...

Мосенжецька була жінкою бальзаківського віку.

Окрім того, вона була автором брошури "Концептуаль­не переживання у вокалі". Лице її намазаних кольо­рів побіліло ізсередини, так вона зблідла, коли поба­чила Жеку. Класового ворога, і почала вбирати повіт­ря у резонатор.

— Співай швидше, — устиг я, доки вона випустила його назад зі словами...

Там вони й залишилися, коли вона почула його перше "ля".

Голос мав таку політність, що вся конса покинула цигикати. Склепіння її уперше відлунили:

...менструаці-ії!

...каналізації!

Відгалужувалося сходами-переходами.

Модуляції були такими, що якби ними загинався й семиповерховий мат, він би однак розчинився в цих неземних мелізмах.

У Мосенжецької одпала щелепа. Од чого на лице їй повернулися всі кольори, окрім напудрених. Що я вперше нею замилувався — вона перетворилася на резонатор, просотаний зоряними фіоритурами Жеки.

Навіть вахтерша... Та що вахтерша — першокурс­ники у кав'ярні навпроти забули каву... Бельканто ширилося, доки Жека того хотів. І зробив от що: несподівано провалив тон крізь шуми, легко повернувся назад і завершив автентичною каденцією.

Я чекав доти, доки професорка отямлювалася. Мені також нелегко було повернутися до пам'яті — ви­ слухати такий голос зблизька. Якого б вистачило на десятки її брошур. Тут вона пригадала дослідження одного канадця, якими була просто обурена. Той дослідив структуру ДНК українців і виявив там ген, якого нема в інших націях. І назвав його геном музи­кальності. Тепер Мосенжецька відчула, як її контраргументація розсипалась через отой "ліхтар" навпро­ти. Бо це світилася не генетика, а прецінь біологія.

— Ну, як? — зловив я нарешті поглядом її зіниці.

Вона відповіла потойбічно:

— Ніколи не гадала, що в тенора форманта може переважати домінанту.

Жека гигикнув. Як знав, що ця фраза стане крила­тою. Ці її слова прозвучали для нього екзотичніше, аніж його арготизми для професорки, що він їх ви­ співав.

Крилатою стала не лише фраза, а й Жека. Він те­пер і жив у репетиторіях. Бо йому було соромно з'явитися на Чоколівку у новому костюмі. А особли­во без кепки.

Конса кожного разу переживала його з'яву. Навіть у їдальні всі нишкли, дослухаючись, як він плямкав.

— Форманта над домінантою... — шепотів хтось із хоробріших.

— Янусю! — крикнув він поверх вінегрету в роті, побачивши мене. — Сідай, чувень, я зара' тобі хавки задєлаю.

— Об'їдати студентів... — зашарівся я, уся братія млосно споглядала нас.

— Чувень, це ж на шару. Мені тут стіко талонів на халяву дали, що не про...

Йому ледь не зірвалося "не просереш", але диво­вижним робом він стримався:

— Не прожуєш! Чувень, я зара' таку пісню сам кльову придумав, не про...

— Не прокочумаю?

— Во.

— Пісню? — почав дивуватися я, доки не отете­рів. — Ти? Про що?

— Як про що — про музику.

Це він вимовив підкреслено. Як людина, яка не до­пустилася жодного матюка. Я очманіло доїдав суп.

Напудрений місяць припорошив Чоколівку. Таємно сяяли зорі, додаючи тиші. Ніч кольору розфарбуйки дивилася на нас, незримих, які долали безлюдні простори.

— Ну, ви, кенти, вас сюди хто звав, да?

Почув я знайоме ляскання ланцюжка на цокавках.

Я озирнувся й побачив той самий кагал. Здалося, що він нікуди й не рипався ще звідтоді.

— Хлопці, ви що, своїх не пізнали? — непідробно здивувався Жека.

Вони оглянули його, наче потойбічника, — кент у костюмчику, прасований, пострижений на проділ.

Як і личить людині, яка недостатньо випила, аби вгамувати природну лють, ближченький вхопив у кулак вилоги його піджака й... Аж тут у простір про­ рвалося гіпнотизуюче:

Сульмарелючіко!

Італійську вони ще не вчили, проте одразу упізнали форманту, й зачудовано заходилися, лапати його нову одяганку.

Лястрод'ардженте,

Плячідайльонда,

Просперольвенте-е-е-е!

— Так це ж ти, Жек, што ль?! — нарешті дійшло до того, з цокавками. Так щиро це в нього вирвалося, що Євген увірвав пісню. — Ну, Жек, ти даєш! Ти ...дь, і ботать став ........ ...ть, іначе.

— Чого ти так рішив? — примружив Жека ліве око, але воно було без "бланша".

Той наморщив лоба.

— Я шото ні одного, ...дь, слова од тебе знайомого не чую, кєря.

Жека підморгнув тим оком і сказав чистою форман­ тою:

— Чуваки, я тепер людина іскуства, мені матюкацця ніззя!