Зять Любодар, той лише раттю живе, про дітей і жону думать забув і що ти з нього візьмеш – в степу на заставах виріс, головосік. Щоб загинути, розуму не треба: ти от виживи! І чи не його, Жирослава Мироніжича, рід, як найвідбірніша насінина з усього колоса, має право на подальше життя? Хвалу полеглим воздамо – як без цього? Той, хто жити лишиться, той і воздасть. А коли всі погинуть, хто рід продовжить і звитяжців прославить? Син Михайло по глупству своєму два дні на стіну рвався, довелося по обіді в поруб зачинити – для його ж блага. Вся надія лише на старшого, Будислава, той гідна отцеві підміна: перш, ніж щось вчинити чи хоча би й зректи, завжди про завтра помислить.
Дивно, що пресвітер мовчить. Нині волхва не зачепиш, чернь не дасть і година не та, звісно. Тільки все одно незрозуміло: отець Авдій весь вік, скільки в Хороборі служить, стільки й богів старих нищив, з паганством їхнім боровся, а нині, як волхв об'явився – наче тобі в рот води набрав...
Авдій у гулі городян після сказаних Кришнем слів відчув явне їх схвалення. Неочікувано прикро було звідати таке від власних прихожан, більшу частину котрих він сам христив, допомагав часом порадою або й ділом і мало не все життя потратив, аби донести до них Христове Слово. Та хіба вперше довелось йому з гіркотою переконатись, що сіверяни тільки зовні щирі християни, а нутро їхнє, як було, так і лишається суто язичницьким: прийшов Кришень і в один день стер усе те, що ним, Авдієм, понад три десятиліття плекалось... Але в таку годину вступати у привселюдну суперечку зі своїм давнім ворогом не було жодного бажання: що б це дало? Врешті решт, з гіркотою помислилось йому, всеосяжна істина надто висока категорія, аби бути доступною для сприйняття всіма... Він ще трохи постояв на стіні, але потреба в осмисленні того, що сталось, вимагала звичного усамітнення і Авдій, нікому й слова не сказавши, мовчки рушив додому.
"... Ідіть, – мовив Господь своїм учням, – і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!"
Більш, як три десятиліття навчати ввірені тобі зо дві тисячі хрищених душ істині, а вони перед самим Страшним судом взяли та й знехтували твоєю наукою, на волхвове спокусились слово... Відчай душив удома отця Авдія.
Спасіння для пастора – воно в чому? Щоб паства його, хай не всі, але більшість, щиро увірувала й на вказаний Господом шлях стала, чи він за них відповідь на Страшнім суді тримати не буде: спасися сам, про інших не думай? Будь взірцем для інших і спасенний будеш, а паства твоя – як уже прийдеться? То відповідатиме він за всих, всю паству свою, чи за себе лише? Бо ж постає питання: на що нікчемне життя своє змарнував? Воно тобі Господом аж двічі дароване, та ні – тричі! Ти перед Ним тричі в боргу, а не зміг віддати й за одне своє народження...
І все ж таки: коли Царства Божого гідні тільки одиниці, то як же решта? Якщо Бог-Отець так полюбив людей, що послав до них Сина свого Єдинородного, аби Той їм шлях до Спасіння вказав, то невже ж таким пропащим є творіння Його на ймення Людина, що тільки одиниці з тисяч спроможні піти вказаним шляхом? Хіба ж, наділяючи першолюдей свободою власної волі, міг всемогутній Творець не передбачити отакої їхньої недосконалості? Коли ж першолюдьми світ через їхнє пізнання добра і зла поділений навпіл, то чому праведників не половина від усих живих? Чи в людях таки добра і зла порівну? Тоді, виходить, маніхеї з богомилами не такими вже і неправими були?
Скільки днів, скільки ночей передумано було ним над вирішенням проблеми зла... Колись неймовірно вражений святотатством латинян, спустошенням ними богохранимого Константинополя, Авдій усе подальше життя своє поклав на одне-єдине: стати перепоною злу. Він відтоді, як на Русь потрапив, вважай, тільки тим і займався, аби далі нього зло не ширилось. І варто було йому помислити про власний недалекий кінець, аж гульк! – ось воно, Вселенське зло: таке, що меж не має, а глибини взагалі безмірної!! Таке, що хіба ж під силу одній людині, хай навіть слузі Господа, спинити його? А коли навіть і під силу, то як, яким чином?
Чи міг він закликати городян до спротиву, як, поза сумнівом, вчинили те церковні мужі в Переяславі, Чернігові, або й деінде? Міг, звісно. Та чи спинить це зло? Лише примножить, бо погинуть всі і город за димом піде... То як же міг він нині, на стіні, паству свою до спротиву звати? Стояв перед очима Константинополь, відмова зарозумілих ромеїв зібрати для латинян по півтора іперпіри з душі та кара їм за те Господня: вогонь, безчестя і смерть, смерть, смерть...
Невже ж немає іншого виходу? О, зло, де корінь твій, аби знищити його назавжди?!
... Був паганський празник Колодій і такий собі Шумило завівся битись навкулачки. Авдій на той час суттєво змінився, погрубшав значно тілом, з подивом відчував у собі незнану, непотрібну йому раніше силу в м'язах і задоволення, коли мав змогу її проявити: чи то вправно вже дрова рубаючи, чи несучи на собі з пущі впольовану Кришнем дику козу. Утім Шумило, звісно, все одно був сильнішим од нього та коли він запропонував поєдинок, Авдій відмовився не з остраху, що буде побитий і не через можливий біль. Він щиро не розумів, як це – просто так вдарити людину, котра створена по образу й подобі Божій? Це було очевидне зло, а він дав колись уночі обітницю собі: зло далі нього не пройде, що б там не сталось.
Шумило кілька разів його вдарив та Авдій і не подумав відповісти; проте він і не злякався, дарма, що після одного удару Шумила навіть втратив свідомість. Зате його просте і очевидне пояснення своєї відмови відбило не тільки в Шумила бажання битись, але й у очевидців на все це споглядати. Авдій тоді вдруге відчув себе переможцем у Шамровій весі, а ще коли через кілька днів сам підійшов до Шумила і заговорив із ним приязно, ніби нічого й не сталось – той був неабияк вражений.
– Чому ти не тримаєш зла на мене?
– Бо не хочу, щоб його ставало більше. Так вчить мій Бог.
– То я тебе знову вдарю!
– Дозволь спитати: за що? Яка причина змушує тебе так чинити?
Шумило не розумів, чого хоче від нього Авдій, вбачав у тому запитанні якийсь незнаний іще чужинський підступ і через те злився дужче навіть, ніж Кришень.
– Коли прийде до тебе тать із сокирою, ти теж не станеш себе боронити?
– Ні.
– Як то? Пощо?! – отетерів Шумило. – Живот твій на волосині висітиме, а ти нічого діяти не будеш?
– Волосина та в десниці Бога. Тому й нема нічого міцнішого від неї. А коли вирішить Господь звести мене зі світу – в найглибшому підземеллі не сховаюсь від смерті.
– А коли.., – розгублений Шумило не знав, що й казати, – а коли тать у тебе останній луб[437] жита відбиратиме?
– Ще й на плечі піддам.
Молодик дивився на Авдія так, ніби перед ним був хтось несповна розумом.
– Та ж він вернеться і жону твою пояти схоче – на очах у тебе! – вигукнув Шумило з якимось лютим торжеством. – Невже на ложе своє позвеш?!
– Господь наш милостивий. Він не допустить такого.
– Се пороблено тобі! – переконано заявив Шумило: – Мара[438] навіяла. Проси волхва, щоб зняв її чари. Біда... – він скрушно похитав головою.
Авдій тоді тільки усміхнувся про себе.
А потім прийшла весна. За календарем, що восени склав собі Авдій, починалась третя декада місяця мартіоса, [439]до Пасхи лишалось одинадцять днів[440], десь там, в ойкумені, в християнськім світі був у силі своїй Великий піст і душі Христових вірних з трепетом очікували настання страсної седмиці, постуючи та ревно молячись за спасіння своїх душ, а він тільки й того, що зміг відмовитись від м'яса та солі, стримуючи жадання плоті своєї одною лиш кашею і водою.
Коли ж це, неочікувано для нього, дарма, що снігу в лісі ще повно було, сталося щось таке навколо – незрозуміле, проте відчутне, і не тільки на слух, на зір чи нюх, але, як не дивно, нутром, серцем, душею навіть вчувалась якась переміна в усьому: і кольори стали іншими, більш глибокими, і пахощі були вже не скупими зимовими, а набагато густішими, щедрішими на прояв себе в свіжому, легкому повітрі, і звуки з притлумлених перемінились на більш дзвінкі та ясні – навіть Авдій помітив це і здивувався. Шамрова весь ожила: заворушились усі, висипали зі своїх, вкрай обридлих за зиму жител, товклися хто на подвір'ї, хто біля худоби, а більшість подалися на ниви, до лісу – люд її ніби хтось підмінив.
Раптом десь від яру донеслось дівоче, дзвінке, багатоголосе і таке грайливе та радісне:
– Гей, гей, весно,
Гей, гей, красна,
Що ти нам, весно,
Та й принесла?
Всередині Авдія все перевернулось: як можна? Піст же великий нині! А спів тільки ширився і ріс, дужчав, набирав сили і було це для нього геть несподівано, бо так неприємно усвідомлювати хай і чуже, а все ж очевидне богохульство, коли хтось на створеній Богом землі геть не зважає, що доходить кінця земний шлях Христа і зовсім скоро Сина Божого зрадять та віддадуть в руки римлянам і Спасителя світу чекають нелюдські муки та смерть на хресті – який же тут спів і веселощі?!
За горожею ж на Авдієве мовчазне обурення не зважали.
А Кривого танця
Та й не вивести кінця,
Треба його та виводити,
Лад йому та знаходити.
Мимоволі зиркнув туди, а там з десяток дівок, і Благиня серед них, взявшись за руки вихиляли якесь покривлене коло – не таке, як зазвичай було в них під кінець осені.
Куди б його подітись, аби тільки не чути бісівського співу? Взяв сокиру, пішов до пущі, та його помітили і навздогін понеслося:
Ой ви, уноші без портів,
Заспівайте веснянків,
Бо ми зиму клоччя пряли,
І веснянки не співали.
Попри власне обурення і стримування душі до спокус цього світу, Авдій неочікувано для себе пирхнув, навіть усміхнувся.