Я це завжди говорив Яськові й ксьондзові канцлерові, та вони не слухали мене.
— Забуваєте, вельможний старосто,— обізвався швидко Ясько,— що цей королівський посланець є твоїм тестем, і ти повинен за ним, а не проти нього промовляти.
— Я не проти нього промовляю, а проти тих, що стали троюдниками у боротьбі, яка нищить обидві сторони! — відрізав староста.
— Обиджуєте рід, якого ви самі не гідні, і короля, який довірив каштелянові! — крикнув на те молодий пан Сташко Заремба з Древниці, свояк Заремби.
Кердеєвич озлобився.
— Мовчи, мопсику,— гукнув він,— бо розперіщу тебе і кодло твоє, мов ціп колосся!
— Краще обітни йому носа! — порадив їдко Ясько, роблячи натяк на князя Олександра.
Кердеєвич зблід і вхопився за меч. Насилу вдержали його Криштоф із Сенна та канцлер, які боялися, щоб Кердеєвич не добув меча в присутності короля. Та й противники, які довели його до крайності, позникали в товпі, бо знали ведмежу силу та хоробрість цього покірного добросердечного великана.
— Pax! pax! Мир вам! — гукав князь Земовіт мазовецький.— Ти, старосто, заспокойся, Ясько з Коритниці та Сташко Заремба будуть покарані королівським судом, бо зчинили суперечку в присутності маєстату, а ти не добувай меча, бо за це мусили б тебе покарати смертю або опалою. Такий закон!
Очі Кердеєвича оббігли все оточення, а не найшовши ні одного з противників, погасли. Первісна фарба вернулась на лице старости. Він заспокоївся і мовчки потонув у задумі.
Тим часом Грицько-боярин стежив за від'їжджаючим Зарембою, наче лис за відлетілою качкою. Мов вуглики, світилися його очі.
— Настигну я тебе,— бурмотів він під вусом,— не нині, то завтра!
Потягнув за собою Андрійка, і обидва пішли очолити довірені їм відділи.
Тієї самої днини вийшов з Підзамча натовп челяді з топорами та пилами під проводом кількох німців. За ними на підводах везли довжелезні балки, дошки, драниці та звої волових шкур. Майстри до обіду пообтісували потрібне дерево і поклали зруби дванадцяти воєнних шоп. Вони стояли на малих коліщатах, а робітники вкладали перед ними помости з дощок, по яких мали рухатися. Інші вставляли коші з лозини, насипали їх добре землею. Тут мали стояти гармати, яких було у поляків двадцять. Поки що їх не було, бо залишились у Володимирі разом із іншими облоговими знаряддями.
Вечором запалали вогні вздовж усієї східної стіни замку напроти Підзамча. З трьох інших боків обхоплювала Луцьк ріка Стир, яка не лишала місця для приступу ворогові. Місцями спадав берег стрімко до ріки так, що хіба птиця могла перелетіти з ріки на стіну. Тому оборонці не потребували розділювати своїх сил на всю довжину замкових стін, але й поляки могли тільки з одної сторони наступати і тут з'єднували всю силу.
Усю ніч грюкали у польському таборі молотки та дерев'яні побивані, і ранком дванадцять білих довгих шоп стояло шнурочком проти східної стіни. По стрімких дахах шоп спиналися покривальники і покривали шопи воловими шкірами. Поміж робітниками з'являлися зрідка верхові. Були це шляхтичі, які бажали приглянутися краще до Луцька. Одначе даремно шукали вони оборонців, які не з'являлися зовсім, тільки вартові пильно стежили за вершниками через вузькі чорні стрільниці, а як тільки якийсь із них під'їздив до рову, з темного отвору вилітала блискуча стріла, і наляканий вершник чвалом утікав назад. Не раз влучала стріла коня, а одного разу, коли Андрійко був на стіні, влучила стріла в око вершника. Він упав з коня, а коли челядь прибігла його піднімати, упало ще двоє з-поміж неї. Інші повтікали, і кілька годин лежав ранений над ровом, аж поки прийшли вечором лицарі в латах і підняли його. Та ранений таки тієї самої ночі помер, і з того часу не з'являвся вже ніхто над ровом.
Нарешті набридло ждати оборонцям. Вечором десятого серпня сиділи оборонці біля вогника на майдані і співали пісню, складену про подвиги та смерть боярина Миколи. Спів був сумний, як сумна була доля народу та боярина, слова прості, невибагливі, як душа мужика. На рундуці палати сидів біля меду воєвода з Савою, Андрійком та Горностаєм. Коструба давав вказівки вартовим, а Грицько сидів на східцях рундука і, закривши лице, плакав.
Та ніхто не звертав на це уваги. Всі, що знали боярина, переживали душами рядок за рядком співаної пісні, а Горностай пив мед, заїдаючи коржем. Від ріки дув холодний вітрець та хвилями приносив клуб диму з-над вогнищ. З піддашшя начальної вежі раз у раз обзивався жалібним криком пугач, а з польського табору, як звичайно, линули п'яні крики ратників та лицарства. Нарешті затихла пісня, а після неї настала мовчанка. Мужики почали розходитися хто в кухню, хто в хати, збудовані на майдані, хто у верхній замок за палатою, де була зброя та велика чотиригранна вежа над самим поворотом ріки.
— Чогось дуже повільно йде ця облога! — заговорив Горностай.— Аж нудно! Я гадав було, що поляки руками й ногами вчепляться в стіни та щодня буде якась потіха. А тут вони якісь шопи на колеса кладуть, а самі гуляють з нами в свинського тріпака, як собаки з ведмедем. Ігі!
— Видко, не поспішають,— відповів воєвода,— але це вельми нерозумно, бо осінь буде рання та дощова, а їхні коні почнуть гинути. З околиці мужики повтікали, поживи може бракувати кожної днини.
— Може, король шкодує Луцька? — вмішався Андрійко.— А крім цього, я мало не щоднини бачу посланців, які йдуть у Степань або Чарторийськ. Видко, йдуть переговори між королем і великим князем.
— Шкодувати, то він його не шкодує,— заперечив Юрша,— але швидше боїться. Власних сил у нього дасть бог, бо залишились на Литві і слухають Свидригайла. Є тільки прихильники, але їх мало. Поза цим є ще польське лицарство, яке одначе не відзначиться ні відвагою, ні хоробрістю. Колй доведеться ломити товсті луцькі наріжники, то не один із них піде їсти сиру землю, а тоді панове схвилюються, і перемога пропаде. Ще коби в нас були князі та боярство, то після обстрілу та приступу, певно, найшовся б не один, якого можна б було взяти на обіцянки чи погрози. А так у нас саме "хлопство", яке слухає наказів та на ніяку зраду не піде, бо тільки його безпеки, що поза стінами замку. Тому Ягайло й вагається.
— Дозвольте, воєводо, сказати слово! — обізвався раптом Грицько, віднявши руки від очей.
— Говори!
— Твоя достойність каже, що король вагається? Нехай про мене й подавиться, але я гадаю, що ми тут ні на хвилину не маємо сумнівів, що робити, а чого ні. Не шукав він нас, пошукаймо ми його. Все-таки легше нам вночі перейти рів, ніж їм вдень.
— Значить, вилазка?
Грицько кивнув головою, в Горностая засвітилися очі.
— Ось таке, це якраз для мене потіха! — гукнув той і показав в усміху всі зуби.
— Справді! — втрутився Сава.— Після вилазки король або накаже робити наступ, або поведе переговори.
— Або й геть піде! — докинув Грицько.
— Ну, цього так швидко не надіймося! — сказав воєвода.— Поляки мусять чогось добитися цією облогою. Або від нас, або від великого князя.
— Силою нічого,— зауважив Андрійко,— хіба переговорами.
— Іменно, переговорами! Ляхи побивають тільки беззбройних та захоплених зненацька, а не здобули силою ще ні одного більшого замку. Зате на підступи та брехні вони здатні, як ніхто інший. От хоч би перемога над прусським орденом. Посадили на престолі честолюбивого литовця, бо знали, що він пара всім західним володарям. Взяли його в руки, опутали, опанували, зв'язали на руках і ногах гладкими чи великими словами — і пропало. Ягайло, батько Литво-Русі, став Ті найтяжчим ворогом, кинув наші найкращі сили у грюнвальдський бій, і вони розтрощили ворога своєю вагою. Нам дісталися рани, кров, смерть, а польській шляхті... слава! Шляхтичі в битві втратили прапор, а ми вбили магістра Ульріха. Та проте шляхтичі чваняться перемогою, а не ми. Чому? Бо на чолі війська, четвертина якого не знала польської мови, стояв польський король. Справді, і він до смерті не буде знати як слід польської мови, але все-таки це польський король, а не наш. Ось що!
Юрша засміявся гірко. Видко, несправедливість долі дратувала його більше, ніж звичайно показувало його лице.
— Так бути вилазці чи ні? — спитав по хвилі Горностай, якого безділля у замку припекло до живого.
Юрша стрепенувся.
— Звісно, що так! Ось іди і сповісти старого Монтовта, а ти, Андрійку, збери добровольців сотні дві. Поведеш вилазку ти, бо краще знаєш місцевість, а Грицько піде з тобою, бо він хитріший за тебе.
Обидва молодці кинулись швидко виконувати наказ. Але Андрійкові не було легко вибрати потрібних людей. Ратники зголосилися всі і чути не хотіли, щоб хто-небудь, крім вартових, залишився за стіною. Аж Грицько пояснив їм, що півтори тисячі війська зчинить велику битву, у якій згине чимало людей з обох сторін, а при вилазці втрату терпить тільки сам ворог. Малий гурток вийде непомітно, ударить, мов грім, і зникне мов привид, а півтори тисячі — не те. Після довгого роздумування зрозуміли мужики справу і самі вибрали двісті наймоторніших парубків. Всі вони зібралися у верхній частині замку за палатою, біля чотирикутної вежі над стрімким закрутом Стиру. Ця частина замку була відділена від майдану палатою та заборолом, у якому була сильно укріплена брама. У цій частині була каплиця, зброївня та склади ціннішої поживи. Звідсіля вела в стіні потайна хвіртка над ріку. Зійшовши над воду за допомогою мотуззя та кіс на довгих ратищах, ратники один за одним ішли берегом ріки в сторону польського табору. Перед вів Андрійко, який знав у околиці кожний клаптик землі ще із своїх весняних мандрівок. У дротяній кольчузі, з довгим мечем у руці посувався молодець обережно, прислухаючись, чи хто не йде до ріки. Не було, однак, нікого, бо польське військо сиділо біля вечері, і нікому й не снилося, щоб оборонці могли самі починати боротьбу з обложниками. Вітер шумів тільки в лозині та вільшині і глушив гомін кроків або тихий брязк кіс, які зачіпали часом одна об одну. У цьому допомагали вітрові і п'яні крики з табору та рев голодної худоби, яка стояла в загороді над водою і через вогні та гамір не могла спати. Безліч собак лаяло та вило навперебій. Вони гризлися над недоїдками вечері, та саме тому нічого було боятися, що вони викриють вилазку.
Після півгодинного походу спинилися ратники Андрійка якраз напроти стану малопольського лицарства.