Вони поспускали додолу зів'яле листя та й виставили голий лабуз, ніби просушували своє жовте тіло, познімавши одежу. Їмості самій зібралося на балакання з нудьги.
— Ще кукурудзи в вас не збирали?
— Котра рання, то зібрали, а котра пізня, то ще ні. А їмость свою вже зібрали?
— У нас не садять кукурудзи.
— Та й у нас ні.
— А от.
— Сіють. То сіяна, не саджена.
— Та спромогаються люди так далеко гній возити?
— А де ж це поле виділо гній? Тут іще гною не було, відколи воно. Правда, кукурудза уродить і на гною, може, ще ліпше, як без гною.
Вона ж родила без гною через те тільки, що була неписьменна та не дочиталася ще господарських книжок, що кукурудза потребує гноєного грунту. Як прочитає, то не схоче родити!
З такою розмовою доїхали аж до села. Їмость ахнула, побачивши його. "Такий це інни сьвят?!" Ціле село на одній купі, в якімось величезнім ярі. Вулички вузенькі, круті, хати — стріха в стріху, плоти високі, обліплені гноєм чи болотом. Западня.
— Сумно в вас, — сказала їмость.
— То лиш у сльоту так; як сухо, то веселіше.
Під плотом стояв хлопчик із торбинкою через плечі, з одною босою ногою та й плакав.
— Чого плачеш, хлопчику? — запиталася їмость.
Намість хлопчика відповів Ілько:
— Це школяр. Іде додому та загубив один чобіт у болоті. От як онде стирчить із болота!
Ілько показав пужалном на дорогу:
— Іди ж йому подай!
Ілько зліз із воза, схопив чобіт за вухо й витяг його разом із купою болота.
— Бери, Андрійку, чобітки в руки, так борше зайдеш.
А Андрійко, як тільки переконався, що Ілько вже на возі та не так хутко злізе, то крикнув за ним:
— А ти нащо везеш жидівку?!
Ілько помахав на нього батогом:
— Ой! А цить же! Та то їмость!
— То така стара їмость? У такій великій хустці, як жидівка!
— Чекай, чекай! Ще я тебе колись зловлю! — крикнув йому навздогін Ілько та й тішився, що хлопець назвав їмость жидівкою.
На ганок проти їмості вибіг Радович із кріслом, Приставив крісло біля воза та й балакав без упину:
— Цілую руці! Га-га! Такі несподівані гості. — У нього всі гості називалися несподіваними. — Вкінці, каже мені Галя: "Та то вже час, аби мамця приїхали". А то така сльота!.. А вкінці, чи там також були такі дощі?.. До нас сьогодні прийшов якийсь жебрак... кажу вам, мамцю, укінці, такий заболочений, лиш йому очі світяться. Такий мені жаль бідолашного. Вкінці... а татко чому не приїхали? Ми хотіли дожидати на мамцю з обідом. "Укінці, — каже панна Броня, — мусимо заждати". Але ждемо годину, другу, нема мамці. Вкінці, каже Галя: "Певне, мамця приїдуть аж другим поїздом". Укінці... чи знають мамця? У нас була така велика індичка, та й учора відкусила їй свиня голову. Вкінці, запхала голову до хліва, а свиня відкусила. Галя трохи не плакала з жалю. Укінці, відколи Славко в нас, я ще не був у місті. Така кепська дорога! Вкінці, навіть по панну Броню посилаємо коні, бо годі пішки зайти. А Петро Курандас — уже небіжчик. Е!.. Та мамця його не знали. Вкінці, він іще молодий чоловік. А багач... Але, вкінці, тут є ще більші багачі. Не знаю, чи мамця люблять пляшкове пиво. Вкінці, може, вже сквасніло. А Славко дуже добре грає преферанса. Вкінці, де він так навчився? О, небоже, оженимо, оженимо. Я думав, що татко приїдуть; хотів порадитися в одній справі. Вкінці, жадає від мене Гафія Курганюк метрики... Мамця не знають Гафії. Е, то дівчина...
— Єзус! Марія! Перестань уже, Микольцю, мене вуха болять, — перебила Галя.
Але Микольцьо не переставав. Він тішився. А як собака з утіхи відчуває непереможну потребу махати хвостом, так він відчував потребу махати язиком. Помагав їмості роздягатися й не вгавав балакати. Відносив її одіж до шафи, держачи в протягнених руках, обережно, буцім якусь скляну посуду, що боявся, аби її не збити, або буцім якусь нечистоту, що боявся, аби нею не покалятися. За кождим разом, знімаючи з їмості одежу, схиляв голову, ніби кланяючись. Але балакав і балакав.
— Та хоч не гадай безперестанку "вкінці"!
— Перепрошаю: нарешті! — поправився Микольцьо й балакав далі.
Намість "укінці" говорив уже "нарешті", а як помилився, то перепрошав.
Як їмость віталася зо Славком, то Микольцьо не дав їй ані слова промовити. Посадив її на крісло, бігав кругом неї, держав руки на животі й тер одною об одну, немов змерз, а при тім раз у раз нахилявся, буцім кланявся, їмості здавалося, що в нього живіт болить, коли він його тисне водно руками. Вона не слухала його промови, водила тільки очима, щоби приглянутися панні Броні. Але Микольцьові слова, що ллялися з його рота, як вода з потоків, заглушували її. Неначе хтось клепав косу над її вухами.
"Зіправди, голова може розболіти!" — подумала їмость. Глипала в той бік, де стояв Славко з Бронею, і не могла з них нікотре добре оглянути, бо Микольцьова промова розбивала її увагу на прах. Лиш вряди-годи вдавалось їй визволитися трохи з-під того клепання й тоді бачила, що ті обоє діють.
Славко стояв біля вікна переляканий, споглядав деколи винувато на матір і зараз спускав очі вдолину. Думав тепер над своїм забобоном, чи він йому заподіє ще яке нове лихо, чи вже дасть спокій. Повинен би вже дати спокій. Адже мучив Славка без упину через такі довгі літа, то тепер належався б заслужений відпочинок. Воно буцім на те й виходило, бо саму женячку вважав Славко ні за що інше, як тільки заплатою душевним спокоєм за стілько літ гризоти. Та хоч був певний, бо й суджена його переконувала, що цю женячку проти його волі ніхто не годен розбити, то все-таки боявся забобону. Кілько ж разів переніс він на собі гіркі приклади, що забобон вискакує з-за вугла несподівано, крадьки та завдає біль саме тоді, коли ждалося солодощів?!
Ніхто не годен розбити цеї женячки?! А припадок? Який-небудь інклюз!
Правда, Славкові залежало дуже на тім, аби та женячка таки відбулась, отже, проте, однако ані не веселився надто нею, ані не горював. Уважав її за конечний, логічний наслідок до теперішніх невдач. Чи він любив свою суджену, то об цім спершу зовсім нічого не знав. Тепер переконаний, що її любить, але зразу навіть не бачив її добре. Усе якось так складалося, що не мав нагоди докладно їй придивитись.
Як лиш сюди приїхав, то передусім почув страшний брак місця до порпання ямок. Опісля мав клопіт із тими видуманими свідоцтвами. Бо хоч Микольцьо дав йому слово честі, що не скаже про це Галі нічого, отже таки не втерпів. А властиво, не так, щоб сказав це Галі з нетерплячки, лиш забувся і нехотячи вимовився. Одно з другого само вийшло. Бо як розповідав Галі, що при його реверенді обірвалися три гудзики, то зараз потім мусив сказати, що Славко не має жодного іспиту. Яка сполука думок могла бути поміж іспитами й гудзиками, це годі вгадати (може, слово "три"), досить того, що коли Славко йому за теє докоряв, то він розклав руки, перехилив голову на лівий бік, підніс брови вгору, а спідню губу віддув і промовив:
— Вкінці, я тому ніщо не винен, то якось само одно з другого вийшло.
Галя докучала Славкові з тої причини, але попри те не вгавала його заохочувати, щоби женився з Бронею. Славко ж не тільки що не мав відваги про це подумати, але надто, коли брак іспитів дійшов до загального відома, то соромився навіть поглянути Броні в очі, хоч вона за ним сильно обстала й переконувала Галю, що всякі іспити — це одна велика марниця. Пробувала навіть на самоті переконати про це самого Славка, може бути, що хотіла в цей спосіб прихилити собі його серце. Отже опріч сорому, не викликала в нім інакшого почування. Тоді, одного разу вечором, коли Славко сидів із Бронею на самоті, раптом загасло світло.
— Але ж, пане Славку, що ви собі думаєте?! Ви помиляєтесь, я не така! — заговорила Броня переляканим голосом.
Славко перелякався ще дужче. Не розумів, чого вона хоче від нього, бо він за той час ані порушився з місця, та й Броні було далеко ближче до світла, як йому. Він виправдувався, що це допевне муха загасила світло, а коли це не помогло, то він уступився від Броні до другої кімнати. Таємниця тої наглої темряви лишилася для Славка нероз'ясненою й по сьогоднішній день.
Але потім... потім, намість ямку порпати, ходив Славко до школи. Зразу з Галею, опісля ж сам-один. Як настала сльота, то їздив по Броню. А зрештою, Краньцовська дуже добре знає, як то було. Мужчина такі речі не вміє так складно розповісти. Вийшов з того лист до родичів, та й годі.
Плече в плече зо Славком стояла Броня, майже дорівнювала йому зростом. Почерез те ненастанне Микольцьове клепання могла їмость тільки завважити, що Броня в червоній блузці, з чорним лискучим волоссям і з чорними очима. Вона тими очима ніби тулялася до їмості, коли на неї дивилася. Вони буцім ніколи не кліпали, не заплющувались, лиш заєдно дивилися. Неначе Броня чогось дожидала, чи радше наслухала, як хтось їй чухає по спині. А те чухання та ніби справляє їй невеличку приємність і невеличкий біль.
"Чи не цими ж ти очима зловила Славка? Та й умієш ти, небого, дивитися ними наскрізь через людину!" — подумала їмость, як лиш настала маленька просвітна хвилинка в її голові від Микольцьового клепання.
— Єзус! Марія! Спамєнтай сє, чловєче! Перестань уже, Микольцю, — закричала Галя, зриваючися з крісла.
— Перепрошаю! Нарешті, нарешті... — відповів Микольцьо й клепав далі.
Галя приступила до Броні й щось їй шепнула. Тоді Броня справилася йти до Микольця.
Ішла випростована, неначе той "хтось" не переставав їй чухати спину. Ішла поволі, широкими кроками, їмость догадувалася з цього ходу, що в неї довші ноги, аніж звичайно в жінки. А ще як Броня приблизилася повільним кроком до Микольця й з повагою доторкнулась його плеча, то їмость угадала, що Галя вдавала Бронині рухи на храму в Вороничах.
— Отче! Будьте ласкаві. Адже пані добродійка, може, потребують самі що нам сказати, — сказала Броня поволі й виразно, ніби кожде слово мало якесь важне значення, а при тім легенько всміхнулася.
Але той усміх на її обличчі щезав сам непомітно без її волі, ховався десь, як ховається ручай під лід, коли він в однім місці проломиться. По тій усмішці лишалося тільки й знаку, що маленечкі ямки на краю уст, там, де зачинаються губи. Отже її ті ямки говорили радше про якесь горе, як про веселість.
Їмості стало ясно, для чого Галя завсіди намагалася говорити поволі й для чого так раптово переривала сміх.