Лумера

Мартович Лесь

ЛУМЕРА

Посвята М. Павликові

І

Жав Іван Притика із своєю жінкою, Аницею, на попівськім лані за снопи. Сонце вже зайшло, а вони все не покидали роботу, бо ті, що жнуть за снопи, раді би ще хоч кілька снопів докинути. І в гадці собі не мають, що сьогодні лиш раз їли, як коли ті пани не зважають на ціну напитків, чи вони дешевші, чи дорожчі, але п'ють загалом, як уже розсмакують. По Аниці так не пізнати було, що вона змаргалася роботою, але зате Іван лиш зуби вишкірив. Він був таки май-май у літах (це у нього друга жінка) та слабовитий, а що не їв нічого від самого ранку, то так ізголоднів, що ледве-не-ледве дотяг до вечора. Скілька раз уже його охота збирала шпурнути серпом та хоч побалакати за їду (усе відвів би душу), так же не міг ізважитися, бо, видить, жінка жне й раз не застогне; хіба ж йому до неї з їдою підходити? Ніяково. Чи з гіркою, чи з якою вже там бідою діждався Іван сумерку, а про їду й словом не натякнув.

Отже, як уже вертався додому, то хоч як намагався ба за це, ба за те гадати, ба за це, ба за те говорити, а оце таки не втерпів, але запитався жінки:

— Чи є що в нас дома перекусити?

— А що ж би було,— говорить Аниця,— хіба ранішній борщ, та й то без хліба.

— Най би,— каже,— був і здохлий пес, лий аби їсти, бо-м такий голоден, аж-єм ісплас!

Правда, полегшало трохи Іванові, як учув за борщ, але зате він йому в голові так і застряг, що Іван нама-гае міркувати за снопи, кілько зажав, що хоче звести бесіду на паця, що його купив за 50 крейцарів, так не йде: стоїть борщ у нього перед очима в великій макітрі, а в нім застромлена ложка, як коли той полоник. Іван на таке про свої дні забуває: лиш от — посяг би за ту ложку велику, як коли полоник.

"Гріх, відай,— міркує,— таке гадати, а то би з радої душі за те поговорив".

По цім його аж досада збирає на Аницю.

"Чому ж би їй,— каже в собі,— хоч май не згадати за борщ, що такий він і такий: студений або трохи теплий, буде того з макітря, чи з півмиски, чи як там уже... А то: здудурила серп на плечі та дрібоче ногами, неначеб у неї не така душа, як у мені. Може, воно тому, що вона молода, а я старий!"

Так собі Іван гадкуе, а сам такий сердитий, як пес жирний, як вовк голоден. А Аниця ні гадки собі — йде та розповідає за пшеницю, "що буде нашої, каже, пів-воза, а зажатої пів: якось, каже, перезимуєм. Лишень здалося би, каже, острішок поправити, бо завсігди затікає". Іван на це бовтне, що бовтне, а всередині аж кипить:

"Що ця,— говорить д собі,— розбалакалася, як із храму йдучи? Тото я їй зараз хавку заткаю! Та що ж бо я (сам себе уговкує), жінка тут не винувата. Ігі! (так сам на себе). Воно мені з голоду так, чи що? Це, відай, не голова моя таке прибандурює, але жолудок!"

По такій гадці стало Іванові омпно. Він ухнюпився, замовк, як води в рот набрав, та й мовчки приплентався домів.

II

Дома, що Аниця стає поратися коло хати, а Іван за нею снується, як тінь, та все гадає:

"Що ця? Забула за мене? Так, гей вона сама тут у хаті: і не згадає за їду".

Аниця з хати,— він за нею, Аниця до хорім,— він за нею, Аниця до пацяти,— він за нею ходить та вже таки допоминається:

— Дай та дай мені того борщу, най хоч похлептаю.

— Та погодіть (Аниця своєму викала, бо така проти нього, гей донька) — погодіть,— каже,— най попрячу.

— Ти собі тото відтак, а мені давай борщу.

Аниця, щоби скараскатися, насипала в миску студеного борщу, поставила на стіл, а сама стала горнець вимивати.

їй! Як прихопився чоловік до борщу, як узяв тевкати, як коли добрий кінь із вагою під гору вдирає. Що як він із вагою тягне помало рівненькою дорогою, а під гору як упреться з усієї сили та здрібоче ногами, так іще його й стримувати приходиться... Але зате на самій горі стає віддихуватися. Так і Іван: виїв борщ та й віддихується-віддихується, аж ізгоді говорить:

— Відки, варе, це в тебе біб?

— Що? Який біб? — запиталася Аниця.

— Як який? У борщі! Щось із троє зеренців було.

— Хрестіться! Та то голий борщ, де йому до бобу? Іван лиш випулив очі та дивом дивним іздивувався.

По його обличчю так і пізнати було, що він щось багато в своїй голові міркує. Та й таки багато міркував і ось до чого доглупався.

— А-а-а,— проговорив до своєї,— я дивувався, чо це тот біб подрашпав мені язик, гей шкрабками. А то воно, аді, таргани. А я ще й розкусював. Цебра, Аничко, цебра, пилуй! О-ох, кишки в собі пірву!

Кинулась Аниця до цебра, а Іван не ждав: зігнувся в каблуку, затулив рот долонею, та до дверей, та надвір, та до плота. Уймився обома руками за колик, пустив голову межи руки, подав ноги назад та й таки — минається чоловік. Це все сталося за малу хвилинку, як от слово сказати, заки він добіг ід плотові. Але коло плота то таки добрий час помучився, бо одно, що з'їв борщу повну миску, а друге: за кождим разом, як лише мигне з нього, так він і нагадає собі тарганів, як їх розкусював, то ще йому дужче вритно стає. Таке-то! Яка надія була на борщ, а він от як ізмарнувався. Не одно на світі так марно проходить!

Аниця ж покинула цебер та стала посеред хати ні жива ні вмерла.

Бідний мій світку! Що тут робити та що тут діяти?

Вибігла вона до чоловіка та й таки доправди не знає, як собі порадити: заткати його не заткає, а конечне щось та треба робити. Отож вона стала навкруг нього ходити та відказувати:

— Най господь бороне та заступить усіх ірщених та й нас. Це якесь наслання. Це пороблено. Хтось і нам завидує, не діждав би днинки святої побачити!

А Іван, як викинув із себе борщ аж десь до тогідної паски, то взяв стогнати. Постогнав-постогнав, пустився колика та трохи не впав до землі, але Аниця піддержала та й увела до хати. Іван висадився на піч, ляг на заді та й:

Відай,— каже,— вже не дочекати до завтра. Аниця й собі зажурилася, забула й про вечерю, не спить усю ніч, бо то, як той каже:

На печі иа заді сидить потіха, З неї ся суне, як просо з міха.

III

Занедужав Іван, із печі не встає, а Аницю вже й робота не береться. Переказує піп через людей до Івана, щоби йшов дожинати, ба й посилає нарочно наймита,— не йде ні Іван, ні його жінка. Отець Кабанович розсердилися.

— Що-то,— каже,— мужик гнилий! Не йшла би тота жебрачія робити, але, пані, п'є домаї Пішов би я,— каже,— сам до нього та порозгонив би лайдаків (бо це, пані, загибель народа), але тепер ніяк: така духота надворі, що прийдеться пропасти! Та-бо ця, пані, духота не лиш мені шкодить, але й моїй пшениці, бо десь песі мужики тепер нічого не роблять, десь один із другим зайшов у кукурудзи в холод та й спить, а робота пропадає (геть руський нарід, пані, ледачіє: піде до крамарів у найми). Коби ж я так міг вихопитися в поле, я ж би їм показав, якби якого не застав при роботі. Але тепер, пані, неможлива річ вийти, а вечором хоч і вийду, то мужики холодом візьмуться до роботи. Але ж духота! Кортить мене в сад у холод, та й ніяк. Най-ко до перед-вечора; не піду в поле, то хоч до того Йвана навідаюсь.

Упередвечорі по тій дорозі, що попри Иванову хату, так то не бочка котиться, не віз із снопами сунеться, це отець Кабанович не то качається, не то йде; неначе та в байці, що одного часу та якось, бачу, таку штуку втяла, що ні їхала, ні йшла, ні летіла, ні пливла; так і отець Кабанович. Правда, зблизька придивитися, якось він тими ногами перебирає; так же не двома: тим двом помагає ще палиця, груба-прегруба бучяла. Отець не носить палицю з ласки та на втіху, але, очі видять, йому її треба, так як у сльоту під вагу третього коня. Та доправди ішов він так, як слабі конята з вагою болоттям: пройде, що пройде, та й стає віддихуватися. Та й усотався ж: лице йому посиніло, очі наверх вилізають, голова аж убік перекривилася так, що крихітку було й шиї видко (а це дуже рідко лучається). Таку-то жертву зробив із себе отець Кабанович, заки зайшов перед Іванову хвіртку. Та тут лиш рукою махнув:

— Це,— каже,— й гадки нема пропхатися.

Отже: він віддихався, уймив палицю в обі руці ціпко, припер долішній кінець до землі та й увалив на неї всю ваготу свого тіла. Дарма, що палиця, груба-прегруба бу-чяла, аж угризлася в землю, ще й угнулася під ним. Таке собі отець Кабанович прибрав місце та й заверещав на все горло так, аби аж до хати голос дійшов:

— Чому ви на роботу не йдете? Пияки, злодії! Я вас у кримінал віддам!

Якраз у цей час Аниця поралася коло печі: готовила вечерю для Йвана. Випросила у сусіда трохи молочка, бо на неї такий час найшов, що хоч, як то кажуть, за боки та навприсядки: є вода, ще коби муки, та й готова кулеша. Сама Аниця жила пісною барабулею, а для Ивана то десь омасті випросить, то борщик забілить, а тепер ось приспособила молочка, бо з Іваном щось недобре коїлося. Він від самого досвітку раз у раз йойкав та приповідав:

— Тото ми! Тото ми! Иой, тото ми!

— Та як вам,— допитується Аниця,— болить? Гірше вам? А Іван:

— Тото ми! Йой, тото ми!

Аниця в гадках стала та в голову заходить: "От, умре.., бідний мій світку!.. Недоїдає... це від лихого харчу... а то нема, хоть гинь! Скочити хоч де молочка".

Сюди-не-туди постаралася вона того молочка та й якраз у ту хвилю, коли піп ізверещав коло хвіртки, готовила його, та на крик покинула, а сама з хати.

Як узріла попа коло хвіртки, то так гейби їй поза шкіру мурашки пополазили. "Ага! Це на роботу",— погадала Аниця, пустилася попові до рук та й:

— Так і так,— уповідає,— знемагає мій чоловік. Оно-гди із'їв студеного борщу, а там лучилося щось із троє зеренців бобу... чи що, ізбридив собі та й заслаб.

Вона вже й не розповідала за свою догадку, що то пороблено, бо отець Кабанович, великий народолюбець (і "Діло" пренумерує), нищив у народі забобони. Не раз: піди хто до ворожки або хоч натякни що за відьми, так піп зараз: "Ти, грішнику, каже, бог за тебе всіх русинів карає. За покуту, каже, принесеш мені на церков гарнець раків та й два дні підеш на толоку", А відтак, по такім патріотичнім подвизі, сам пускає безіменно дописи в газети, що в такім-то і в такім селі жиє такий і такий священик, отець Кабанович, великий патріот і народолюбець, що нищить темноту межи народом і засіває зерна просвіти. Слава ж йому, мовляв, за те; дай боже, аби такі люди й на камені родилися!

Одначе хоч Аниця й промовчала за пороблення, то попові й та бесіда не була по душі.

— От, який мені,— крикнув,— пан вельможний, ізбри-дилося йому! Аді, жебрачія: збридилося! Знаю я вас, дармоїдів: лінь, не хоче, пані, робити, або де перепився.

Аничка на це борзенько залепетала:

— Бігме, паноченьку, правду вам кажу.

1 2 3