Чи не два мільйони кругло буде в нашім краю таких душ, що одягаються по-мужицьки? А може, навіть більше! Бо коли вийдете торгового дня на місто, то переконаєтеся, що сардаки, сіряки, опанчі, байбараки, гуні, полотнянки, свити, петеки, киптарі, кожухи всілякого крою повінню залляли й єврейську, і німецьку ношу. Як навесні до цвіту, а взимі до снігу, то так привикло око до народної ноші. Так воно би подобало.
Отже на мене ззиралися, неначе на якесь невидане чудо, коли я вказався на реставрації, одягнений по-своєму. Усі гості з-поза столиків вовком на мене глипали. До знаку, як би між ними чорт із'явився!
Я один, а насупроти мене тілько ворогів! Не дивно, що в мене аж дух застиг зо страху.
А що то правда найправдивіша, що біда ніколи одинцем не ходить: завсіди в парі. Ще я від одного страху не стямився, а вже мене другий попадає. Без сорому казка: перелякався я полів мого сардака, що здудурили-ся навперед мене, як песі вуха. Я їх заздрів у дзеркалі, що висіло на стіні насупроти мене.
Не вірите? Бо не знаєте, що мужик той боязкіший, кого навчили, що люди всі однакі. Зовсім простий мужик, та він має себе за нижчого, але не за гіршого. Він почитує в своїй голові всіх немужиків за інакшу породу людей. Однаково, чи високого урядника, чи обдертого міського злодія від калитки. Оця порода людей буцім те тільки й робить, що стирає зап'ятки на плитках та чатує на неосторожниць і недбайлиць, аби з них яким світом гроші влупити. Хоть на виду, хоть потайки: як котрому під силу. Мужик їм кланяється, але боя перед ними не має. Бо як лиш держить мошонку цупко в жменях, то розмовиться з найвищою ексцеленцією.
Не так уже з нашим братом, що хотів би бути такою ж людиною, як і другий. Отакий рад би вискочити із своєї шкури. Бо він має в собі таку постанову, щоби кождому догодити та й самому сміхом не стати. Заєдно видить ті перешкоди, що заважають йому зрівнятися з іншими людьми.
Отим-то так воно мене збентежило, що я своєю одежею та колю панам очі. Я рад би був, щоби моя одежа сталася на той час невидимкою. Аж ось вона, собача віра, ще й поли панам наставляє!
Оті непевні погляди лихих очей із-поза столиків га поли мого сардака нагадували мені виразно, що мені належиться позаушник. За те, що зайшов сюди. Така мені підійшла під серце розгадка, що просився би був у всіх: "Люди! Я в цім не винуватий!"
Та й таки просився. Бо надбіг кельнер, захмурений та недобрий, і справив проти мене руку. Не то щоби мене обняти, не то щоби викинути. Аж я мимохіть хибнув набік собою.
— Чого ви потребуєте, батьку?! — скричав на мене. Я з переляку не знав, що відповісти. Але він на те не
дбає, галить на мене водно. Отоді я просився.
— Вибачайте, пане! — говорив я й поклонився, аж поли відскочили назад.— Мені казали пан Гнатковський, щоби я тут на них заждав. Вони зараз тут прийдуть. От лиш не видко!
Як стояв, так зобрехав, але що було діяти? Я того дня не видів ніде пана Гнатковського. Прийшов я навмисне до реставрації, щоби його застати, бо знав, що він ходить там обідати.
— То ждіть! — сказав кельнер і поквапно відійшов від мене.
Добре тобі казати: ждіть! Але де я маю ждати? Тут, коло порога? Але ноги делькотять підо мною, бо гості з-поза столиків не вгавають іззиратися лихим оком на мене, винуватця! Це ніщо інше не випадає, лиш висунутися з хати назадгузь та тікати навманці. Чому назадгузь? Щоби який із тих грізних очевидців не зловив іззаду за сардак. А чого навманці? Бо так догідніше драла давати.
Але заздрів я ліворуч грубку, а в куті над нею павутину. Ще й потемно там. Гей! Адже це павутиння достоту таке, як у моїй колешні! Отам би мені!
Іду, як до знакомого. Тихцем, на пальцях пересунувся попри столики, зайшов у кут, хить та й уже сиджу. Тут мене не так легко заздріти! Отже-таки зсуваюся на сам краєчок крісла, бо ану ж зайде який та позауш: "А ти, свито, не рада, що спряталася з-перед людських очей, але ще й розпираєшся?!"
Досі я не завважив тих гостей, що мене оглядали, хто вони. Я їх видів так, як образ на воді, коли вона морщиться від вітру. Тепер же я, закритий трохи грубкою, зважився хоть одним оком дивитися на людей.
Ось недалеко від мене сидять два панотці, ще молоді. Пізнати по них, що вони цю нічку оба не спали. Лиш то неспання не кождому з них однако попанило. Бо один червоний як жар, а другий білий як стіна. Червоний похнюпив голову над склянкою та лиш уряди-годи кидав по словечку, ніби віднехотя. Зате блідий не вгавав з бесідою.
Хоть говорили потихо, отже я чув кождісіньке їх слово. Так якось тоді заострився мій слух, що, мабуть, був би вчув, як трава росте. Бо я догадувався, про що вони розмовляють.
Ні про що інше, тільки про мене, чого я тут зайшов?!
— Склянку пива не дадуть випити: і тут найде тебе мужик! Потім рознесе вістку, що попи запиваються!
Так нарікав блідий. А червоний на те бомкнув під носом:
— Ходім!
Застукав об столик, моргнув на прохожого кельнера й обізвався захриплим голосом:
— Платити!
"Може би, втікати?" — промайнуло мені в голові. Напевне був би я втік, якби недалеко печі стояли відчинені двері. А так — щось мене не пускало. Як прикипів до крісла. Сиджу, боюся, глипаю на них та й ловлю на лету слова. Не пропускаю мимо ані однісінького.
Чую, як кельнер дивується, що так хутко йдуть. Виджу, як блідий панотчик кивнув головою в мій бік та перехилився почерез стіл ід кельнерові. Має очевидячки гадку обвинуватити мене перед ним за свою втечу.
Спустив я голову вдолину: наставляю з доброї волі під кару. Отак, як той віл наставляє шию під ярмо.
Але червоний не дав мене обвинуватити. Зірвався з крісла, махнув рукою та й процідив до блідого крізь зуби:
— Дай спокій!
Як відходили, то червоний ступав тяжкою ходою, неначе ведмідь, блідий же вився лисом коло нього, а я собі подумав: "Ого! Я вже двох відогнав! А що тепер буде?"
Отже не наступило те, чого я найдужче лякався. Не надбіг кельнер ід мені й не показав мені кулаком у потилицю, де двері. Спасибіг і за це, хоть знаю, що ти, кельнеру, не на мене маєш увагу, але на пана Гнатковського. Велико він у тебе значить! Коби хоть борше на цих ваших порогах уцвів та визволив мене з цеї пастки. Бо тото ж терплю муку!
Але діждався: виджу, пан Гнатковський іде. Не перехрестився я, бо не знаю, чи годиться та й чи вільно тут хреститися, але однако здихнув я щиро до бога. Знаю пана Гнатковського віддавна за патріота, тепер же маю його ще й за свого добродія, бо йде просто до мене. Ступає злегенька, розчепірює чогось пальці на руках, прижмурює очі: мабуть, пізнає мене.
Але нараз!.. Гм... що це таке? Як одно слово вимовити, так він зупинився. Постояв хвильку, малу, невеличку, обернувся на зап'ятку вбік та й справився простісінько до того столика, де сиділи панотці.
Бідна ж моя головонько!
Але все одно: хоть у землю зарийся, то я тебе не попущуся.
Небіжка моя неня розповідала не раз, що затямила на своїм віку велику посуху. Усі кернички, усі річки й потічки повисихали в полі. Геть усі дочиста! Отоді боязкі зайчики бігли в село, забігали аж на обори та пхалися до корит і до коновок, аби хоть трошки водиці напитися. На людських очах, середодня,— серед полудня!
З отакою саме відвагою скочив я за паном Гнатковськнм. Заки він устиг іще сісти, я вже коло нього.
— А я до вас, пане!
Пан Гнатковський уперед витріщився й поступив крок назад, а потім запитався:
— До мене?
Це він сказав ротом, очима ж доповідав: "Не мав ти мені де призначити зустрітини, та тут?" Пізнав 'я по його очах оті доповідний та й відповідаю на них.
— Бо,— кажу,— не міг вас ніде здибати.
— Яку ж маєте справу?
Питається мене так, буцім ми сьогодні перший раз пізналися.
"О, чекай! — думаю собі.— Зважився я на одно, зважуся й на друге".
— Будьте ласкаві! Сідайте собі,— кажу,— пане!
Прошу його розгоститися, як у своїй хаті. Лиш ми посідали, надбігає кельнер.
— Дайте цьому господареві склянку пива! — каже пан Гнатковський.
Знов мені нагадалася небіжка неня. Бувало, наказувала мені, щоби я шанувався, бо не буде з мене господаря. На такий спосіб умовила в мене те слово господар, що як тілько я його вчув коли-небудь, то завсіди мав на думці особу чесну та величну. А тепер не те. Тепер побачив я в своїх гадках переляканого дядька в народній ноші із здудуреними навперед себе полами.
Господи! А якби я коли обізвався до якого кельнера: "Дайте цьому адвокатові пиво, або цьому навчителеві, або цьому урядникові?" — мабуть, не дуже було би до складу.
Як мені його пиво, отак же смакувала панові Гнатковському моя справа. Я й не дбав про неї. Говорив лиш на те, аби виглядало, що я своє зорудував.
Не раз я чую від наших інтелігентів такі слова: " Я не соромлюся мужиком!" Аж тепер я вирозумів ці слова наскрізь. Якби не було чого соромитися, то нікому не спадало би на думку хвалитися тим. Ми — п'ятновані! Аякже! Ще не вгадаєш по обличчю здалека, хто йде, а вже видиш п'ятно: пізнаєш по ноші, що це мужик.
Нагадав я собі свій військовий час. На маневрах під одним містом здогонили ми мужика, що вів козу. Підняли ж ми його на сміх:
— Пане господарю! — кажемо.— А це ваша худоба? Мужик клянеться в душу й тіло, що не його.
— То,— каже,— крамар, бодай його хороба напала, наймив мене, щоби-м пригнав йому цю біду на торговицю.
Але ми вдаємо, що не віримо. Приповідаєм усіляко. А один із-межи нас, такий сміхованець, та дотинає мужикові до живого.
— Як ви собі,— каже,— вуйку, заходите з нею? Чи вживаєте її лишень намість корови, чи, може, й намість жінки?
Мужик лишив козу серед дороги, а сам скіць через рів. Пішов полями! Відрікся кози!
Чи не було ж пану Гнатковському саме так на душі зо мною, як отому мужикові з козою?
Отак я собі розважав у своїй голові, але вже на дорозі, як визволився з тої западні — із реставрації. Не йшов я, але тікав! Бо добре те приповідають, що вдарити можна не тілько буком, але також і словом. А я був битий і словами, і своїми власними думками! Отож утікав від цих побоїв, куди ноги несли.
Зупинився я аж тоді, як уздрів перед собою судовий будинок. Бо я й тут маю справу. Звідаюся, чи той грунт, що я купив, уже записаний на мене. Убіг я до суду ще з тим розмахом, що набрався його дорогою. Відчиняю двері до табулі, ех, як лусну дверми об якусь мару, аж вікна задзеленькотіли.