Смертельна справа

І

На правибори в селі Тупівцях прийшов лиш війт і сім радних, бо в селі навіть ніхто й не розумів, що воно таке ті вибори й до чого вони.

Зачалося голосування. Комісар став викликати правиборців по імені:

— Війт Іван Дишлюк, на кого голосуєте?

— На себе,— відповів війт.

— Петро Підошва, на кого?

— На себе,— відповів високий і плечистий мужик.

— Семен Крук, на кого?

— На себе,— відповів присадкуватий радний у розчінканій сорочці.

— Грицько Хаврій, на кого?

— На себе,— відповів старенький сивий дідусь. Цей на себе, той на себе, кождий на себе.

— Чи ви, люди, подуріли, чи що вам таке? — кричав комісар.

Радні мовчали і дивилися сердито один на одного.

— Адже всі не можете бути виборцями, бо ваше село дає лиш одного,— переконував комісар.— Виберіть війта. Він був кождих виборів виборцем, та й тепер може бути. Що ж ви маєте проти нього?

На це обізвався з кута присадкуватий Семен Крук:

— Не хочемо війта. Він уже доста наївся тих десяток, що брав за голос. Нехай пустить і другого. Нехай би й другий собі заробив.

— Може, другий борше потребує, як війт,— додав старенький.

— Як я запомігся тими десятками? — сказав війт.

— Але Мошко казав, що цих виборів по п'ятдесят за голос,— обізвався Підошва.

— Довідалися найясніші пани, що нарід дуже бідує, та й світла канцелярія хоче народові помогти,— сказав побожно старенький сивий радний та й поклонився низенько комісарові.

Були би, мабуть, не покінчилися тупівські правибори, якби Петро Підошва не з'єднав собі три голоси.

Він обіцяв присадкуватому клинчик на отаву, а старенькому тихцем-помінив дати п'ятку. Підошвів родич, коли переконався, що за Підошвою два голоси, згодився и собі поперти його. А комісар натис на війта, щоби також голосував на Підошву.

Отак настав виборцем Петро Підошва.

На відхіднім наказував йому комісар:

— А вважайте, Підошво, що перед голосуванням маєте зголоситися до ради повітової; там напишуть вам, на кого голосуєте. Бо то є два кандидати.

Петро Підошва чухався в потилицю та й натякав, що за двох кандидатів здалося б повищити платню, та війт заперечив йому:

— З паном комісаром нема торгу,— сказав він, як уже старий бувалий у таких справах,— бо то в раді повітовій платять.

А старенький навчав побожно Підошву:

— То, вважайте, куме, що панська ласка та й цісарський параграф. Так має бути.

Та через кілька днів пішла чутка по селі, що за голос не вільно брати гроші, бо то зрада. Про це звідалися тупівські люди в сусіднім селі на вічу. Те віче так їм сподобалося, що вони постанрвили й собі скликати такі збори на неділю.

На віче призначили Грицеву стодолу та й зараз-таки збили там із дощок підвищення, а війт дав на те підвищення свій стіл.

II

У неділю з полудня була Грицева стодола битком набита. Зійшлися майже цілі Тупівці, та й поприходило декілька сторонських людей.

Найліпше вподобалася промова одного сторонського селянина, середнього росту, вже старшого, та дуже жвавенького. Він був у короткій сардачині та й у постолах. Цей бесідник так говорив.

— Браття,— каже,— ми, сторонські люди, та не прийшли до вас ні пити, ні їсти, але того прийшли, аби враз із вами погадати над нашою нуждою.

Цими словами заставив бесідник людей, аби уважно слухали.

— Браття,— говорив далі,— я не вмію красно промовляти, але вповім вам таку ніби казку. Погадаймо собі, що в якогось господаря стояли на стайні кінь, віл і ослюк. Та кінь раз каже до ослюка: "Видиш, який я гладкий і складний, де ж мені двигати тягарі, коли мені ялося у колясці брикати., А ти,— каже,— осле вухатий, неповоротний, тобі таки призначено вже зроду, аби-сь двигав тягарі. Отож,— каже,— двигай!" Ослюк пристав. Та не доста, що з коня приймав на себе тягарі, але ще й з вола. А проте однако той господар найгіршою пашею годував ослюка.

Але той ослюк та ніби якось до господаря й каже: "Доки ти,— каже,— надсаджуватимеш мене роботою та й доки мене так огидно годуватимеш?" А господар каже: "До смерті". А ослюк ніби знов до господаря: "А по моїй же,— каже,— смерті, що буде?" — "А що ж би,— каже господар,— он у мене на стайні твої ослятка, то вони,— каже,— по твоїй смерті робитимуть отак, як і ти".

Браття наші наймиліші, скажім собі тепер, чи з руським хлопом не так само, як з тим ослом, котрий на всіх працює, та за те голодує і в додатку бере буки?

Люди дуже зацікавилися, а бесідник говорив далі:

— Та й нам пани кажуть, що їм лиш ялося в палацах сидіти, а нашим чорним рукам призначено ціпом махати. Отож позабирали ми тягарі з великих панів та з панської дрібноти. А панська дрібнота — то ніби міські панки, що їх не один жучок п'є, але вони від тяжкої роботи тікають та шукають легшинки. А за ту тяжку роботу ми й їсти не маємо що.

Люди тішилися слухаючи.

— Скажу вам іще,— говорив далі бесідник,— що воно таке ті посли та й що це тота рада, де вони сходяться.

Погадаймо собі, що серед дуже далеких і великих морів стоїть малий острівець. Ніхто з нас туди не годен зайти, та й ніхто не може відтіля до нас дістатись. А на тім острівці лиш одно село; порядкує ним громадська рада. Понад ту раду нема вже нікого вищого, ані старшого: вона надає всі права, вона й суд, і весь уряд. Але жиють у тім селі мужики та й десять циганів. Що мужики на хліб зароблять, то циган або заробить на ковальстві, або заворожить, або вкраде, або таки серед опівночі на розхідній дорозі зарабує. Так мужики мали господарство, а цигани гроші, вишахрувані і зрабовані хлопам.

Але прийшлося, настали вибори до громадської ради. А радних було шість. Цигани метнулися поміж господарів, уткнули кождому гроші в руку: давай голос на мене.

Та й вибрали мужики до ради самих циганів. Зійшлися циганські радні та й стали радити. Аж один каже: "Що ми маємо для мужиків вигоду робити? Настановім собі таке право, що буде вигідне для нас". Цигани послухали та й настановили таке право: "Ми,— каже,— люди вільні, у нас кождому воля красти, рабувати й розбивати. А хто би,— каже,— важився злодія зупиняти, то злодій має право такого забити й кари за те не має ніякої..." Отаке вийшло циганське право. Люди сміялися, а бесідник говорив далі:

— Найстарша рада над усіма урядами є в Відні, та й ми туди посилаєм послів. Якби ми там вислали самих злодіїв, то наколи би до нашої комори злодій підкопався, ми би мусили частувати злодія смаженою солониною та й поставити око горівки, відтак відвезти йому крадене добро своїм возом, щоби злодій не подвигався.

Але ми там посилаємо панів, та й тому панам гаразд ведеться, а нам кривда. Та коли би ми післали мужицьких радних, вийшло би право для всіх рівне.

Люди загомоніли, бо це їм дуже припало до серця. Бесідник підождав, аж трохи гомін унявся, і говорив далі:

— Браття,— каже,— зачекайте, я зараз іскінчу, лиш іще скажу я слово до того, хто бере гроші за голос, та й до того, хто боїться з нами голосувати: "Ти, брате, возьмеш гроші за голос, та й здається тобі, що трохи запоможешся. Але ти вибрав послом пана, твого найлютішого ворога. Пан скине щотяжчий податок зі своїх плечей та поставить на твої. Та й зрабують у тебе порося, в сусіда корову, в брата кожух, а в сестри ялівку. Відоб'ють собі на тобі, на твоїй громаді, ще й твою громаду і твій край зрабують. Маєш чистий рахунок".

При цім слові приступив присяжний до Петра Підошви, торкнув його під бік та й каже:

— А видите, куме, куда воно йде?

— А ти, брате,— говорив бесідник,— що боїшся на нашого кандидата голосувати, коби ти так боявся до корчми зайти. Там тобі вирвуть мошонку з грішми, око підоб'ють, чупер вимичуть, а може, ще й голову провалять. Але я не видів, аби ти цього налякався та й боявся другий раз до корчми зайти. Як мені скаже урядник із міста, що боїться, то я йому повірю. Бо в нього золотий ковнір і три звізди. Не послухає старшого, звізди відотнуть, ковнір відпорять та й — уже простий чоловік. Але я — мужик, чого я маю боятися? З мужика мене ніхто на цигана не скине, а вже нижчого нема. Хоч би мене й сажею помазав, то я обмиюся та й однакий.

— Аж оцей чоловік розповів на вираз,— загудів голос із-під землі.

Всі налякалися.

Тим часом на підвищенні, зараз перед бесідником, заскрипіла одна дошка і здіймилася догори, а з-під неї витарабанився війт Іван Дишлюк. Обтріпав поли сардака, розгорнув чупер пальцями та й каже:

— Я боявся старости та й хотів сьогодні виїхати з села, щоби не бути з вами. Але дуже мене скортіло послухати. Тож я сховався під дошки, аби не донеслося до старости, що я був на вічі. Та тепер нехай мене скине з мужика, як годен!

Збори реготалися.

III

По вічу зібралися радні до громадської канцелярії, щоби наказати Петрові Підошві, куди має голосувати. Семен Крук зрікся косовиці, а старенький п'ятки. Петро Підошва вислухав наказу та й каже:

— То все правда, що ви кажете, але чого воно саме мене найшло. Кождий гроші брав за голос, лиш я перший маю задурно.

За ним обстав присадкуватий Семен Крук.

— Підошві кривда,— сказав,— даймо йому з бюджету п'ятку.

Радні згодилися. Але старенький не вірив Підошві.

— Ану ж,— каже,— возьме п'ятку та ще злакомиться на ту п'ятдесятку?

— Тоді його вб'ємо! — сказав присадкуватий.

— Добре,— згодився Підошва,— убийте!

— Та й утопити би,— сказав побожно старенький,— бо він дуже сильний та й жилавий хлоп, його тяжко вбити. Я ще тямлю його небіжчика тата: три рази забивали, а він усе оживав.

— Утопіть! — годився Підошва.— Як буду йти до голосування, приставте до мене хлопа з булавою. Скоро продам голос, нехай мене над річкою на скалі потягне булавою позауш, та лиш отуда зсунуся в глибінь.

Семен Крук обібрався супроводжати з булавою Підошву. Але старенькому повиділося й це замало.

— Він дужий хлоп,— говорив побожно до Крука,— він тебе заможе. На таке діло треба вас двох.

— То най ідуть також присяжний, кум Юрко,— запропонував Підошва.

Така була нарада, та й таки так і сталося.

В суботу рано позабирали собі Семен Крук і присяжний тяжкі грабові булави й погнали Петра Підошву наперед себе до міста, до голосування. Дорогою зробилося присяжному жаль свого кума та й того пішов поруч із ним та почав балакати. А присадкуватий Семен Крук не попускав нічого, лиш ішов ззаду й не обзивався.

Як прийшли понад річку, всі три неначе змовилися: зійшли з дороги направо й стали на березі.