Та коли почали сікти, втягнулись уже в труд, раптом звідки не візьмись, зблизька, прямо із засіки, – стріли! Не чекав такого ніхто і доки отямились, вхопились і собі за луки, чи не два десятки полягло: орусути били на вибір.
Вільні від труда у відповідь засипали бір сотнями своїх стріл. Хтозна, чи поцілили кого, але орусутські стрільці щезли, наче їх і не було. Атямас дав своїм наказ і спішені мокші, не чекаючи більше, доки проб'ють засіку, сотнями подались в обхід неї – аби не дати орусутам десь нову засідку влаштувати. Така війна була для них звичною ще з рідного межиріччя[428]: в ній перемагає той, хто краще бачить, тихше ходить, ліпше скрадається і швидше цілить та стріляє.
Хай бір і не чорнолісся[429], коли і є підлісок, так негустий, хай і місцина рівна, без горбів чи вибалків, а все одно небезпечний: місцеві знають його, як власну пазуху, чужі йдуть по ньому наче по гарячому приску[430]. Тут бурелом, а там уже знову засіка – через них не йти, а пробиратись треба і скрізь, в найбільш непідходящу мить, чекай підступної стріли.
Орусутів було небагато: може два десятки, а може й півсотні. Атямас втрачав своїх десятками, орусути по одному. Коли вийшли до лісової річечки, тільки півдесятка туземців і вдалося підстрелити. Втрати десять до одного – це Атямаса неабияк злило! День до вечора хилився. Лізти в холодну воду та ще й під стрілами не хотілось нікому. Почали на обох крилах валити сосни через річечку – щоб по ним перейти на той берег і оборонців з боків оточити, коли ж почули кінський тупіт, що віддалявся: невже втекли? Певно, край бору недалеко.
Не помилились. За лісом тягнулись з півночі на південь кілька рядів високих горбів – могили орусутів, а за ними ниви, значить, і місто їхнє, городом зване, тут десь. Пройшли бір!
Вже смеркалося. Зі стіни ще видно було краєчок сонця на заході – і той ось-ось сховається за далекими верболозами. Городяни-мужі чи не всі стояли на ній, здебільшого там, де вона обернена була до сходу та полудня. А від лісу з тупотом хутко сунуло щось темне і страшне, як будь-яка невідомість, як темрява Чорнобожа. Ось... Більш, як тиждень знали, з острахом чекали, а все одно – в грудях холонуло щось і холодок той поволі опускався вниз. Стільки, здавалось би, бачено всього на своїм віку: і половці приходили за твоїм животом, і свої, руські, палили та чомусь тоді в душі відчувалось щось більше схоже на молодецький запал перед кулачним боєм з сильнішим від тебе суперником, а тепер... тепер таке, наче ти на власній страті: ось іде до тебе кат з мечем або топором і він доля твоя – не втечеш, бо руки зв'язані, та й тікати нікуди. Хіба що тобі одне й лишається: не злякатися, гідно смерть зустріти, аби не зганьбитись, аби не казали потім, що тремтів, на коліна падав, пощади просив. Еге, легко сказати... Був би ти один, а коли діти в тебе, котрим жить би та жить, а онуки малі – їм таке за що? І як тоді тобі не за себе, за них – не злякатися, не затремтіти?
Сунуло темне по нивах, по озимині; широке – від Коропа й до Ятриці, і вздовж Ятриці: охоплювало город наче ковальськими кліщами, невпинне, попри покопані вовчі ями й розкиданий ускрізь "часник", а ще відчувалось – невблаганно смертоносне, як коса-горбуша для трави.
Буслай, стоячи з синами на стіні, чітко та ясно бачив перед очима минулолітню косовицю – як лягав під його горбушею високий густий тонконіг[431], а в нього самого ще й думка снувалась тоді: що відчуває трава за мить до смертельного помаху заліза, коли перед нею раптом лягають в покіс її сусіди? І хіба міг він навіть помислити тоді, що через якихось неповних п'ять місяців сам почуватиметься, як та трава перед косою? Майнула, було, хитка, непевна думка: "Чи не ліпше отсе, доки не пізно ще, сховатись поночі всім у лузі, за Десну податись, абощо?", коли ж це від Лугових воріт поширився раптом стіною слух, що й на лузі те ж саме: суне й там ворожа сила, стає вже за Коропом – і та Буслаєва жаринка згасла, не розгорівшись.
На стіні мовчали. Мовчав княжий посадник Жирослав Мироніжич – не знав, що мовити і чи взагалі слід щось тут ректи, мовчав і сотник княжої залоги Любодар – він весь був слух і зір: чи не кинуться татари на нічний приступ? Мовчки перебирав чотки отець Авдій – тільки губи беззвучно шепотіли палку Ісусову молитву[432]. Ніч опускалась на Хоробор, а в темряві, десь за посадом, понад Ятрицею чувся тупіт тисяч копит, лунали над водою чиїсь далекі ворожі голоси, зблиснули перші вогні багать, вже й чужі сокири зацюкали і в тому всьому людьми на стіні відчувалась чужа й незнана тут розмірена, несуєтна діловитість зайшлих, котрі добре відають, що діють, рука котрих на єдине ремество добре набита – на чужу смерть. Якось сам собою спав той запал, що охопив усих після повернення з бору звитяжних переяславців.
– О, божечки, – не стримався раптом хтось, – що ж там коїться?!
– Погибель прийшла... – не одразу відповів з темряви інший.
– Не впустіть у серце відчай, – почувся од Полуденних воріт урочисто високий голос отця Авдія, – увіруйте всим серцем в Господа нашого, Ісуса Христа і тим спасенні будете! Молитись треба, заступництва Божого просити: віра дива творить, гори рушить...
Нечипор і Зось, як вільні уже, теж стояли поміж городян. Почувалися чужими: ніхто до них і словом не обізвався. Не знали навіть нащо вона їм тепер, ця воля, коли завтра тебе не життя чекає довге, а смерть скора. Так господар свого старого пса перед самою смертю з чепу відпускає: нехай волю відчує. А хтось у пса того питав, чи треба вона йому, чи байдуже все? Ні, що не кажи, на чепу смерть, як визволення, на волі – як кара. Воля – вона для життя...
Обидва слухали мовлене Овдієм, бо опинились недалеко від пресвітера і слова його, як завжди, зворушили обох: скільки до церкви ходять, стільки й чули про спасіння; більше – часом ним одним жили. Траплялось, увечері, коли душу огортала безпричинна туга і жаль до себе ятрив нестерпно серце, спогад останньої проповіді отця Овдія гоїв та зігрівав єство батька чи сина. Хоча й мало що розуміли вони з тих слів, зате сповна відчували душею. І так солодко клалось тоді на себе хресне знамення, так щиро вірилось у добро по смерті, що й вона сама по собі викликала не страх, а спрагле очікування визволення: хай би вже скоріше йшла, доки ще не скоєно якихось важких, непростимих смертних гріхів. Звідкілясь приходив спокій і душу починали пестить благостині, а сон по тому бував легкий, аж навіть світлий.
Смерть тоді обом здавалася простою межею: йдеш собі та йдеш, аж раптом вона – взяв і переступив. А тут, у темряві, за стіною, чатує на тебе смерть страшна і люта, на вузьку межу не схожа, більше – на ціле поприще[433], котре доведеться рясно полити потом і кров'ю: чужою та своєю, можливо, що й страхом густо всіяти. Отсим, відроду вільним, їм є що боронить, бо мають господу, добро у ній, а тобі, котрий ще сьогодні в полудень був рабом, – тобі заради чого чисту душу люттю каламутить? Хіба не вчив отець Овдій злом на зло не відповідати? Нащо воля отся, коли вона муку думки несе, примушує вибір чинити?
Аж раптом озвався поруч старечий надтріснутий голос – Нечипор впізнав по ньому старця з-за Десни:
– Там, діти, – в темряві, – Чорнобог, володар зла всякого. Коли Сокіл-Род наш світ творив, породив він Білобога, Бога добра і світла та Чорнобога, що править темрявою і злом, котрий мороз і холод нам шле. Через те і йдуть сі татари на Русь, коли Перун засинає – суть Чорнобожа твар вони!
Спить уже Перун, що здолав колись Чорнобога, а тому самі мусимо стати на прю зі злом. Коли ведмідь борть ламає, вся бджолина сім'я, як одна, йде на захист. Гинуть, лишившись жала, та хіба ж думає бджола про смерть? Якби думала – вже бджолиного роду й на світі не було би: давно без меду вимер зимою. А що то за життя, скажіть мені, без бджоли? Квіти не квітли би, й овоча[434] не було би. Половина Божого світу на малій бджолі тримається – от тому вона й на смерть іде, аби лиш світ уберегти.
Отак і ви, діти, маєте боронити Русь од татарського ведмедя, Чорнобогом насланого. Завтра, родовичі, доля кожного вирішиться: хто у Вирій з димом полине, а хто у Нав'є[435] провалиться. Та вірю, що боягузів тут нема, гуртом же й страх долати легко. Не думайте про смерть! Вирій прийме добліх[436], скільки б не було – так і передайте своїм домочадцям.
Буває, ліс горить – на цілі поприща вигорає. Та час минає і на його місці новий з попелу постає – молодий, здоровий. Тож тим, хто з честю помре, слава повік, а тим, хто рід продовжить – далі жити, пращурів і Кон шанувати!
Дід замовк, на стіні стиха загули, а в голові Нечипора ніби розвиднятись почало. Пригадав сьогоднішню розмову з ним і згадку свою про власного діда, Живорода, про давнє своє імення – Нечай. Щось таке й Живород казав колись йому, малому, – про рід і коріння, про ізгойство людське. Не один раз казав, і не два, та забулось все одно...
Майже забулось: повчав дід будь-що свій рід боронити. Ну, коли той свій, малий рід, то кому ж не ясно? Треба. А сей? Наче й свій, проте ж чужий. Рабом тут був: цілий вік, вважай. Ніхто словом не обізвався і тепер ось теж. Боже милостивий, хоч Ти скажи: що думати, як діяти?!
Жирослав Мироніжич про волхва, що в городі об'явився, чув. І що люд навколо себе збирає, теж. А навіщо? Послав отроків – ті вернулись ні з чим, сказали, що сотник натупав на них, мало не смертю погрожував, коли зі старцем щось трапиться. Своїх клопотів у боярина Жирослава було стільки, що по обіді той волхв геть вилетів з голови. А тепер ось проявився. Рече таке, що князеві сподобалось би. Простолюду явно сподобалось. Сотнику, так тому найбільше – чи ж він свого зятя не знає? А йому, боярину, – ні, аж ніяк не сподобалось. Бо князь землю, свою ж начебто, не боронить, утік – віддувайся сам, посадниче... Черні тій однаково: несуть, звідки вітер подме і все як не полову, так пилюку.